Історії

“Не вбити казку бутафорією”. Олеся Шляхтич про комунікацію модерн-балету

Розмова про створення трупи без спонсорів, балет у стилі модерн та цінність глядача
Данилюк Даяна, 09.03.2020

Сьогодні у мене багато працівників, спектаклів, репертуарів, грантових угод і театрів, які запрошують нас виступати. Але все почалось із того, що у 20 років я захотіла зібрати власну трупу. Я вчилася в Парижі, де мені запропонували працювати у трупі Марти Грем, але мене не влаштовувало бути просто танцівницею. У мене були власні думки, які хотілося виразити в хореографії. Тому я повернулася до України і вступила до університету кіно, театру і телебачення ім. Карпенка-Карого на факультет режисури. Я вважаю, що для навчання справді варто їхати за кордон, але за умови, що набуті навички та знання ви будете застосовувати в рідній країні.

Я ніколи не чекала, поки знайду кошти на костюми, або щоб найняти 200 людей у трупу, бо, можливо, коли ти дійдеш до якоїсь точки — ті гроші тобі вже не знадобляться. На мою першу постановку костюми шила моя подруга, тому що в неї була швейна машинка.

 Я хочу розповідати власну історію, а не бути матеріалом у чужих руках

Спершу я працювала з хлопцем та дівчиною з хореографічного факультету. Ми довго щось ліпили і крутили, поки не почали приходити нові люди, які також хотіли підтягнути свої навички. І вже під кінець першого року роботи у трупі було 8 танцюристів — достатня кількість людей, щоб робити якийсь продукт. У нас, насправді, не люблять, коли ти робиш щось сам — у танцювальних колах існує заздрість, вихована ще за радянських часів.

Моя трупа називається OSDC (Olesya Shlyakhtych Dance Company — ред.) — не дуже оригінально, але це світова практика, коли назва утворена від імені постановника балету.

Спочатку я не мала режисерського розуміння, який вигляд повинні мати постановки, і керувалась натхненням. Так воно й вийшло — перший мій спектакль провалився. Після цього я довго викладала майже безкоштовно у танцювальній школі, щоб мені давали хореографічну залу в оренду. Так я мала змогу проводити репетиції. А коли їх стало забагато, ми займалися вночі в університетській залі під приводом “дипломної роботи”. Такі репетиції тривали до першого спектаклю, який ми поставили у центрі Курбаса під керівництвом Олександра Даниловича Чайки.

Як залучити спонсорів

Одна з моїх мрій — зробити власний фонд, який мав би різні номінації візуального, перформативного, фешн та інших мистецтв. Бо коли я починала працювати, зіштовхнулася з тим, що у нас немає організації, яка б не просто давала гроші, а вела твій проєкт. Коли ти молодий, то боїшся зайти в кабінет до головного режисера й попросити орендувати театр — в тебе спитають “хто ти такий і що тут забув”.

Сьогодні, коли мені вже є що запропонувати, мені кажуть, наскільки мій продукт актуальний і де я була до цього. Але селекція у нашому суспільстві насправді відбувається несправедливо. Тож усе, що залишається митцю — постійно шукати нові можливості і творити за покликом.

Наразі я співпрацюю з Українським культурним фондом: дивлюся ґрантову систему на рік, відтак готую проєкт і обґрунтовую, чому в нього потрібно вкласти гроші. Проте описати проєкт — це достатньо складна робота, яку митцям зазвичай не вистачає наснаги завершити. У 2019 році я отримала два гранти: на спектакль “Катехізис”, найпопулярніший у моєму репертуарі, і на мистецьку резиденцію Dance Explorers.

Часто я помічаю, що митці доходять до бар’єра нішевого мистецтва, але, щоб стрибнути у масовий попит — потрібні юридичний і фінансовий супровід. Важливо формувати пул зв’язків і створювати соціальне ком’юніті, яке вкладатиме гроші у мистецтво. Адже, відверто кажучи, це престижно. Вкладати гроші в мистецтво — це робити внесок у майбутнє. Тому що мистецтво — універсальна матриця, що зберігає історію моменту. Як казали Ханенки: «Легко любити Україну до глибини душі, тяжче — до глибини кишені»


Балетні постановка та цільова аудиторія

Хореографія у стилі модерн — це наче крутий сучасний голлівудський фільм. Тут є яскраві форми, а синхрони і рухи зрозуміліші для глядача. У 20 столітті був лише класичний балет з естетичними рухами, але ставлення до них змінила Марта Грем. Вона показала, що біль не завжди естетичний, а людина в муках — не завжди красива. Тому в модерні рухи амплітудні й природніші. Ними можна порушувати будь-які соціальні теми, адже вони створюють зміст. Вибір тем у модерні необмежений, як, наприклад, у драматичному театрі, тому що рухи — це уніфікована мова, яку розуміють усі.

І якщо говорити про цільову аудиторію, в балеті — це всі люди в тому географічному пулі, де проходить вистава. Коли 2014 року я повернулася до України після навчання в Парижі, колективів, які працюють у стилі модерн, було мало. Тому я вирішила орієнтуватися у своїх постановках не на найвищий ступінь сприймання глядача. Тоді я думала, що якщо немає колективів, що працюють в такій стилістиці, то глядач не звик до сприйняття пластичного мистецтва.

Проте моя думка змінилася, коли у 2019 році я поставила балет “Катехізис”. Це абстрактна вистава із сюжетною лінією в 11 хореоновел з різними героями. Я візуалізувала цей балет не так банально, як раніше, і всі глядачі зрозуміли його з першого разу.

Із цього я зробила висновок, що ми дуже недооцінюємо нашого глядача. У нас багато уваги приділяють декораціям та 3D-графіці, щоб допомогти глядачу зрозуміти суть балету. Проте це шлях, який обирають режисери, а не глядачі.

Коли я ставила балет “Лісова пісня”, то під час підготовки вивчала постать Лесі Українки. У неї є чудова фраза: “Не вбити казку бутафорією”. Мені здається, що це і є найважливіше завдання кожного режисера. Ми повинні перенести історію із того часу на сьогодення, щоб її можна було прочитати, не згубившись у реалістичних умовностях. Мої Мавка і Лукаш знайомляться на межі двох світів, матеріального і духовного, але це цілком життєва історія. Тому що Лукаш діджей у навушниках, він не грає на сопілці, і глядачі сприймають це дуже актуально. Вони бачать, як хлопець надягає навушники на дівчину — і вони обоє “качаються” у ритмі бітів.

І саме таким повинно бути мистецтво: щоб ти дивився й одразу розумів: “ага, зараз між ними секс і напруження” або “здається, вона зараз його придушить від ненависті”. Гострі кути не потрібно згладжувати — навпаки, їх потрібно розкривати для глядача.

Читайте також у рубриці Історії
Показувати райські тревел-будні – не мій варіант. Яна Метьолкіна про роботу тревел-блогерки
Як робиться контент, чим блогер відрізняється від журналіста та що сталося з індустрією на карантині
«Головне — робити»: історія Максима Сердюка про роботу медіа СЛУХ під час карантину
Головний редактор медіа СЛУХ про роботу редакції та музичний ринок в Україні в умовах пандемії
Переїхав до тещі й запустив стартап. Як подружжя киян розробило єдиний абонемент в усі фітнес-клуби
Історія про проєкт-мрію, який запустили, не витративши ні копійки
Я написала та видала першу в Україні дитячу книжку про коронавірус
Історія української журналістки, перекладачки й дитячої письменниці
«Це не лайка, а заклик до дії». Юлія Шум про спортхаб «ЕБШ»
Сміливі комунікації, новий напрям фітнесу в Україні та робота під час карантину
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень