Veteran Hub – благодійна організація, що існує з 2018 року. Вона допомагає інтегрувати ветеранів та ветеранок у цивільне життя, надаючи юридичні консультації, психологічну підтримку, допомогу в працевлаштуванні ветеранам та їхнім сім’ям. Veteran Hub має свої осередки в Києві, Вінниці та Дніпропетровській області. Сюди можна прийти, щоб отримати послугу, або зателефонувати, якщо немає фізичної змоги дістатись хабу. Цьогоріч Veteran Hub презентували повне дослідження “Шлях ветеранів та ветеранок”, де у вигляді мапи описали шляхи повернення воїнів до цивільного життя.
Про створення хабу та з якими складнощами можуть зіткнутися нові організації, а також про те, як сприяти інтеграції ветеранів і ветеранок у цивільне життя вже сьогодні, розповіли співзасновник Артем Денисов та голова комунікаційного відділу Галина Альомова для Bazilik Media.
Як ви створили проєкт?
Артем:
Ідея створення Veteran Hub виникла у 2016 році — як відповідь на проблематику ветеранської сфери, яка тоді ще не була сформована. На той час ми працювали в організації “Побратими”, де зіткнулися з тим, що проєктна діяльність не давала можливості інституційного розвитку. Переважна кількість донорів фінансували виключно активність. Мало хто хотів покривати саме роботу команди та переведення з проєктної в сервісну діяльність.
Ще один момент, який ми зауважили в нашій діяльності, — сфера була достатньо розрізнена. Для того, щоб отримати дві чи більше послуг, людині потрібно було витрачати багато часу, ресурсу, щоб переміщатися між надавачами послуг. А вони на той період були в такому ж становищі, як і ми: часто консультації доводилось проводити у непридатних для цього кімнатах, кабінетах, коридорах, парках і так далі, що точно не сприяло якості надання послуг.
Це дуже прикладні причини, але основна насправді полягала в тому, що ми не розуміли, як довго триватиме війна. У 2014/2015 роках, як і на початку повномасштабного вторгнення, у суспільства була ілюзія, що війна не може тривати довго. Вже за рік ми зрозуміли, що війна та її наслідки, відчутні вже тоді, будуть довготривалими. Тому якщо ми як громадянське суспільство заявляємо про те, що готові працювати з нашими ветеранами та ветеранками, то й послуги мають бути доступні довгостроково. А для цього громадський сектор має підвищувати свою професійність і мати фінансову можливість дотримуватися своїх же обіцянок. Тоді ми зрозуміли, що настав час еволюції.
Таким чином, за короткий період ми розробили концепцію і довгий час її візуалізували та вдосконалювали. З ретроспективи 2023 року здається, що багато речей є дуже логічними, зрозумілими, бо вони вже описані. У 2016 році ще не було жодних хабів, не було розвинених громадських організацій у ветеранських справах, тому доводилося робити все з нуля та інвестувати в це багато часу.
Від самої ідеї у 2016 році до відкриття першого Ветеран Хабу в Києві пройде цілих два роки
Тому від самої ідеї у 2016 році до відкриття першого Ветеран Хабу в Києві пройде цілих два роки: величезна кількість перемовин з донорами, фінансовими партнерами про те, який вигляд це повинно мати і як функціонувати в тій першочерговій концепції.
З якими викликами зіткнулися на початку?
Артем:
Якщо говорити про проєктно-офісний період перед відкриттям, то існувала така проблема: мало донорів були зацікавлені інвестувати кошти в інституційний розвиток і підтримку організації. Насправді це й досі співзвучно з тими викликами, які переживають невеликі організації, що не мають сталої репутації. На жаль, вони потрапляють у ту саму історію, коли їм можуть профінансувати проєкт, але надати довгострокове фінансування — ні.
Ми зробили величезну кількість роботи, щоб знайти фінансових партнерів. На той момент це були фонд Віктора та Олени Пінчуків, які повірили в ідею та погодились профінансували відкриття першого хабу в Києві. Нам вдалося побудувати партнерські відносини, де ми не є частиною їхньої структури та не перебуваємо в прямому підпорядкуванні. На той момент ми були саме партнерами в реалізації цієї ідеї.
Безплатні соціальні послуги не означає низьку якість
Ще один виклик полягав у тому, щоб пояснити нашій цільовій аудиторії, що цей проєкт про них, для них. Багато в чому він залишається й зараз. Нещодавно виповнилось 5 років нашій організації, і ми щоразу повторюємо, наскільки для нас важливі кожен ветеран і ветеранка незалежно від їхнього військового досвіду. Неважливо де, коли та скільки танків ти підбив — для нас важливий твій досвід і ти як людина. Але життя цивільних сильно резонує з тими умовами, в яких перебуває людина на війні. Пояснити людям те, що безплатні соціальні послуги не означає низьку якість — було і залишається складністю.
На той момент ми дуже вірили в об’єднання й колаборації. Ми запрошували організації безплатно надавати послуги на нашій території. Але викликом стало те, що було дуже різне розуміння послуги, її обсягів і чим вона повинна бути наповнена. Спершу ми всі користувались тими самими словами, але уявлення мали різні — допоки не зібрались в одному місці. Це не було звичайною проблемою, яка зупинила роботу, навпаки — окремим напрямом, над яким треба було працювати. Ми мали на меті привести все до стандартизації, аби клієнтам було зрозуміліше, що саме вони отримають.
Які обов’язки ставили перед собою?
Артем:
Тоді ми не ставили собі чітких завдань надавати юридичну чи психологічну підтримку. Відштовхувались від запитів ветеранів і ветеранок та відповідали на їхні потреби. На той момент я не мав тієї усвідомленої інформації, яку маю зараз. Ми дещо інтуїтивно, але з самого початку правильно дивились на це як на структуру, а не як на окремі послуги. Нам або пощастило, або ми відчували, що якщо будемо концентруватись на чомусь одному, то не зможемо побудувати ефективний механізм, який зміг би відповідати і йти за потребами клієнта.
Зараз ми вже маємо “Шлях ветеранів і ветеранок” як основну концепцію нашої роботи. Також є розуміння, що із часом ці потреби змінюються. У кожної людини залежно від її досвіду потреби можуть бути різні — зараз цьому є підтвердження.
Внутрішні зміни зараз відбуваються на більш усвідомленому рівні — саме через те, що ми виросли професійно. На той момент я би сказав, що все було десь на рівні інтуїції. Я не буду казати, що ми з самого початку все знали — ні, але за 5 років ми істотно виросли. На той момент ми собі ставили за ціль не послуги, а саме вибудовування системи, в якій ми ці послуги будемо надавати.
Які функції виконує хаб?
Ми намагаємось підтримати у всьому, але водночас не здаватися тими, ким ми не є
Артем:
Ми маємо свої обмеження безпосередньо як сервісний надавач. Саме зараз відбувається видозміна послуг. У нас з’являється менеджер підтримки — це та людина, яка може проконсультувати, куди звертатися, якщо немає можливості задовольнити потребу в межах нашої діяльності.
Ми намагаємось підтримати у всьому, але водночас не здаватися тими, ким ми не є. Наприклад, ми не маємо можливості представляти ветеранів і ветеранок у судах, але можемо надати первинну юридичну підтримку. Якщо запит стосується психології і належить до компетенції клінічної психотерапії або психіатрії, то ми не можемо його задовольнити, адже ми не є медичним закладом. Але в нас є партнерські організації: іноді це державні установи, які мають хороших фахових спеціалістів з адекватним ставленням до учасників бойових дій. Саме туди ми можемо перенаправляти людей. Ми не є вичерпною організацією, яка покриває всі запити. До нас приходять з багатьма потребами, навіть тими, які виходять за межі нашої компетенції, і ми намагаємось або підтримати інформаційно, або супроводити на цьому шляху.
У процесі взаємодії з клієнтами ми виявили, що іноді в людини є потреба, щоб її супроводжували й давали трохи структури. Не тому, що вона недієздатна — це саме про супровід, нагадування й дотримання меж, про які ми домовляємось. Бо коли ти повертаєшся з війни, насправді дуже складно дотримуватись домовленостей — просто тому, що люди про це забувають. Тому ми виділяємо на це окрему послугу, коли з клієнтами може зв’язуватись людина, яка в нас працює, щоб просто провести аналіз стану, не оцінюючи й не знецінюючи. Це не означає, що ми беремо на себе функцію контролю — ні, ми займаємось саме супроводом. Таким чином, зараз ми змінюємо внутрішню систему, уважніше подивитись на компонент супроводу в нашій роботі.
Як змінилась ваша робота після повномасштабного вторгнення?
Люди приходять із запитом на швидке відновлення своєї функціональності
Артем:
Вона змінилась кардинально. Змінились усі ми та контексти, в яких ми працюємо, змінилась кількість наших клієнтів і теми, про які ми з ними говоримо. Зараз ми говоримо про абсолютно різні життєві етапи людей, які отримують бойовий досвід. Якщо у 2020 році це були люди, які брали участь в активній фазі бойових дій 4-5 років тому, то зараз це дуже свіжий досвід. Це інший етап та потреби, хоча вони часто називаються так само. Ми зараз пройшли великий шлях, саме тому перебудовуємо свою внутрішню структуру для того, щоб бути актуальними й задовольняти ті потреби, які виникають зараз.
Якщо у 2020/2021 році ми мали запити на тривалу психотерапевтичну допомогу, то зараз це дуже короткострокові інтервенції, часто пов’язані з кризовими або межовими станами. Люди приходять із запитом на швидке відновлення своєї функціональності. Через характер війни набагато збільшилась кількість сімей загиблих, зниклих, військовополонених.
Якщо ми хочемо, щоб послуги задовольняли потреби людини — послуги теж повинні змінюватися
Також актуалізувалися питання ВЛК і юридичних оформлень під час війни. Ми почали працювати, коли війна продовжувалась. У нас були втрати, але не такої кількості, як зараз, війна була не такої інтенсивності. Як наслідок, якщо ми хочемо, щоб послуги задовольняли потреби людини — послуги теж повинні змінюватися. У такий спосіб ми адаптуємось до потреб нашої цільової аудиторії, розуміючи, як вони змінюються і як зміняться в майбутньому.
Усі наші послуги доступні й для близьких воїнів. Переважно це жінки, які чекають на своїх партнерів зі служби. Вони проходять самостійний шлях, і ми як організація визнаємо їхній досвід і внесок та залишаємося поруч з ними. Байдуже, у якому юридичному статусі пара, людина може отримати підтримку від мережі Ветеран Хабів.
Як за 5 років існування хабу робота вплинула особисто на вас?
Артем:
Люди нашого проєкту завжди резонують у мені як співзасновнику. Але з початку повномасштабної війни я почав сприймати це, можливо, надто особисто. Я не знаю всіх наших клієнтів, не знаю всі їхні історії, але всередині відчуваю, що це мої люди. Хтось зробив героїчні вчинки, хтось — ні, хтось продовжує воювати, а хтось уже ні. Але це наші люди й для них має бути найкраще з того, що ми можемо зробити. Тому я можу сказати, що сприймаю свою роботу достатньо особисто. Ми не транслюємо, щоб так робили всі, але я дуже радий, що в нашій команді є люди, які тривалий час віддано працюють. Бо насправді я вірю, що для них це не просто робота.
Галина зараз очолює весь напрям комунікації. Я вірю, що на таких людях ця організація тримається. У щоденній взаємодії з людьми ми можемо передати ті цінності, які сформовані тими людьми, які зараз на війні та дають нам можливість працювати тут.
Галина:
Для багатьох ця історія особиста. Більша частина команди складається з людей, які мали досвід служби або чекають на своїх близьких. Для всіх нас це особиста історія та усвідомлення, що ми робимо щось корисне.
Скільки людей налічує команда хабу та хто в неї входить?
Артем:
Зараз складно точно сказати, бо ми щодня проводимо відбори для впровадження тих змін, про які я розповідав раніше. Можу сказати, що загалом команда налічуватиме приблизно 135-140 людей зі всіх філіалів. Усі ці люди дуже різні: хтось має бойовий досвід і повернувся, хтось отримав поранення, чекає на повернення коханих із фронту або їх втратив.
У нашій команді також є частина цивільних, які не мають безпосереднього військового досвіду. Спільність досвіду є дуже важливим аспектом, але не визначальним. Бути просто зацікавленим — недостатньо. Якщо ми хочемо зростати професійно, то маємо зважати на компетенції кандидатів. Ми багато чого пояснюємо та навчаємо в організації, але важливо мати попередні вміння.
Як ви будуєте комунікацію організації?
Галина:
Ми маємо багатоканальну комунікацію, щоб надавати інформацію. Нам можна зателефонувати або написати повідомлення, а також прийти отримати послуги особисто. Так само і ми звертаємося до аудиторії: кудись можемо приїжджати самостійно, десь плакати і вайбер, десь працює таргетована реклама. Ветераном або ветеранкою може бути будь-яка людина, і ми маємо бути відкритими та готовими до контакту. Наше завдання — бути поруч тоді, коли воїн або його близькі потребуватимуть цього. І цим ми керуємось у комунікаціях: є в різних каналах і підтримуємо зв’язок, як це зручно нашій аудиторії. Потрібно розуміти, як комунікувати з аудиторією для кожного з наших проєктів, аналізуючи, про що вони та для кого.
Як виникла ідея створити подкаст “Воїни” та “Кохані”?
Галина:
Ідея з’явилась влітку 2022 року, коли ми тільки повертались до роботи. Тоді серед трьох великих осередків хабів функціонував тільки вінницький. Ветеран Хаб — це не лише сервісна організація, куди приходиш, отримуєш послугу і йдеш. Це також простір для спілкування, тому в кожному з наших хабів є лекторії, де можна проводити дискусії або просто спілкуватися. Ми розуміли, що наша аудиторія збільшилася. Багато людей приєднались до Сил оборони та безпеки або чекають на своїх коханих. Подкасти були тим контактом, який міг нас об’єднати. Так з’явились “Воїни” та “Кохані”.
Ми бачили, як з’являлись подкасти про війну і те, що люди можуть переживати. Часто це були діалоги між цивільними та військовими. Але тут ми дали простір для того, щоб люди зі спільним досвідом — служби або очікування — мали змогу проговорити те, що їх непокоїть або, навпаки, дає сили. Без пояснення, а просто як є.
На яких проєктах зараз найбільший акцент? Чому вони потрібні?
Хочеться створювати відкрите середовище для всіх
Галина:
У нас зазвичай дуже багато проєктів у роботі, оскільки хочеться надати підтримку не лише ветерану або ветеранці, а й створювати відкрите середовище для всіх. Тому ми співпрацюємо з іншими надавачами підтримки. Нині ми активно завершуємо роботу над проєктом “Практика”. Це курс про те, як адаптувати внутрішню політику компаній до роботи з ветеранами, турбуватися про захисників та захисниць на робочому місці та об’єднувати в командах людей з різним досвідом війни.
Крім того, 31 жовтня була презентація концепції державної політики щодо ветеранів, ветеранок та їхніх родин. Це початок важливого діалогу, який буде відбуватися як з ветеранською аудиторією, так і з державою. Найближчим часом ми також готуємося до продовження нашого проєкту Це Ок — платформи про психічне здоров’я.
З якими викликами ми зіткнемося після завершення війни?
Найбільш кризові випадки рідко звертаються по допомогу
Артем:
Потрібно усвідомити, що ми не можемо інтегрувати всіх. Річ не в тім, що ми не готові. Хоча ми справді неготові попри те, що війна триває понад десять років. Річ у тім, що війна використала багатьох спеціалістів. Вони перестали бути надавачами послуги й стали клієнтами.
Водночас не всі одночасно потребуватимуть інтеграції. Процес повернення ветеранів до цивільного життя природний. Він буде незалежно від того, чи існуватимуть хаби, громадські організації й так далі. Треба усвідомлювати, що якість цього процесу буде не у всіх однакова, але й не всі будуть того потребувати. Наш основний виклик полягає в тому, щоб зменшити кількість людей, яким потрібна буде підтримка.
Найбільш потенційно кризові випадки в людей, які перебувають у складних життєвих обставинах, мають поранення або важкий психоемоційний стан. Ці люди потребують найбільшої допомоги. З одного боку, ми намагаємось побудувати систему, орієнтовану на них. Але кількість людей, які звертаються до нас по допомогу, невелика. Бо щоб звернутись по допомогу, потрібно мати мотивацію, час, бажання та сили.
Змінити загальну концепцію ветеранської справи в Україні, щоб вона була клієнтоорієнтованою — це виклик. Поранені або ті, хто зараз проходить через “катівню” ВЛК, втрачають довіру до держави та послуг. Люди, про яких я згадував, не будуть звертатись по допомогу. Ми це вже бачили у 2018-2020 роках, коли про таких людей забувають і не підтримують, а потім ми їх втрачаємо.
Більшість людей очікує просто поваги та прийняття
Люди на війні зараз дуже виснажені та втомлені. Нам потрібно запускати діалог всередині суспільства про різність досвіду, не знецінюючи одне одного. Насправді більшість людей очікує просто поваги та прийняття. Всі обговорення на тему ветеранської справи охоплюють питання гідності та поваги. Визнання, вдячність і побудова суспільства на таких засадах, щоб в реінтеграції не було потреби. Це найбільший запит цієї цільової аудиторії, який дев’ять років нічим не задовольняється. Я не маю розв’язання цього питання на національному рівні й розумію, що це ілюзія, але це не означає, що не треба цього прагнути. Ми продовжуємо локально це транслювати.
Які ви бачите шляхи успішного інтегрування військових у цивільне життя після завершення війни?
Артем:
Це процес, якого потрібно навчатись. На початку війни гідність та повага не були визначальними в нашому суспільстві. Зараз у нас відбувається процес винайдення своєї національної ідентичності ціною втрат. Ми багато говоримо про ідею та силу нації, але не маємо чіткого визначення, хто такий українець: це людина, яка проживає в Україні, чи та, яка має українське громадянство? Так само ми не маємо визначення, хто такі ветеран і ветеранка. Здається, це дуже очевидна історія і тут нема чого пояснювати, але в цьому ховається непорозуміння. Ми не говоримо про це, вважаючи це очевидним, але, не пояснюючи нічого, залишаємо місце для інтерпретації. Можливо, коли ми знайдемо визначення українцю, то зможемо відповісти собі, як ми ставимось до наших воїнів та за що їм вдячні.
Зараз я живу в Бучанському районі, де півтора року тому вели активні бойові дії, а люди були налаштовані зовсім інакше. Зараз, попри те що територія досі має величезну кількість нагадувань про окупацію, багатьом усе одно потрібно пояснювати, за що ми маємо бути вдячними. Кожен з військових розплачується тим, що ми ніколи їм не повернемо — часом. Час — це та валюта, яка не конвертується. Вони могли б провести його з родиною або для саморозвитку, а натомість обмінюють на те, щоб захистити нашу державу.
Коли люди виходять з військового статусу і стають ветеранами, від них уже інші очікування, але ніхто не знає, які саме. Вони не належать до якогось конкретного соціального поля, бо велику частину свого життя інвестували в захист країни. Це означає, що вони не навчались, не підтримували ті компетенції, які мали раніше, та не будували свій соціальний капітал. Збройні сили приймають тебе будь-яким, а цивільне суспільство приймає тебе зі своїми очікуваннями. У цьому полягає дуальність цієї історії: з одного боку, ми дуже вдячні військовим, не розуміючи, за що конкретно, а з іншого — ми не поєднуємо військових і ветеранів, хоча це ті самі люди.
Що є найскладнішим у вашій роботі та які найбільші виклики для організації зараз?
Галина:
Я би сказала, що складність полягає в темпі, який стискається. Оскільки все більше людей повертаються зі служби, водночас зростає і кількість сімей, що чекають на рідних з війни — і їм усім може бути потрібна підтримка. Подекуди ми самі довго адаптовуємось, хоча і є достатньо гнучкими. Складність полягає в тому, щоб бути більше в проактивній позиції, аніж в реактивній.
Артем:
Я хотів би додати кілька слів про особисті моменти: складно прийняти, що будуть люди, яким ти не зможеш допомогти, й потенційно це можуть бути твої близькі. Ти навіть можеш мати інструмент цієї підтримки, але людина має добровільно звернутись. Деякі з них цього не роблять. Це те, що було й буде надалі — ми матимемо небойові втрати. Поки людина жива, то є шанс щось зробити.
Кожного дня задаєш собі питання чи достатнього того, що ти робиш і розумієш, що відповідь завжди — ні. Я також намагаюсь тримати в голові те, що це процес, який важливіший за мету, бо справедливості ми ніколи не здобудемо. Але чи не варто туди прагнути? Я думаю, що варто. Для наших військових та їхніх родин ми маємо робити максимум з того, що можемо.