Історії

“Я є адвокатом жанру”. Іронічна особа про “пиріжки”

Говоримо з авторкою Маргаритою Архиповою про перші сайти з “пиріжками”, творчі виклики, написання книжок і колаборації з брендами
Ірина Виговська, 02.03.2020

Не гра, а творчість

“Пиріжки” як жанр виникли у 2003 році – час форумів, LiveJournal та вдумливих текстів. Кумедно, що, маючи справу з настільки новим жанром, ти можеш буквально відстежувати момент його “народження” до конкретної дати й місця. Гадаю, із сонетами чи лімериками було так само. Десь є той самий “перший” текст, від якого все почалося – хтось вигадав форму, хтось її підхопив.

Я натрапила на “пиріжки” значно пізніше — у ЖЖ. Авторка Zhenshen робила щомісячні підбірки найкращих, на її погляд, “пиріжків” у журналі pirozhki_best. Я прочитала всі двісті сторінок аж до самого “дна” і була в захваті. Але тоді навіть думки не промайнуло писати щось таке – надто це все було дивно і круто. Приблизно за рік “пиріжки” повернулися – тепер у вигляді спільноти, де автори-початківці випробовували свої сили. Так я написала свій перший “пиріжок”. Він був жахливий. Його вмить “замінусували”, ще й позловтішалися в коментарях з недолугості. Зазвичай у таких випадках я опускаю руки і йду, але тут щось пішло не так, і я спробувала ще. І ще. І пробую досі.

Я з дитинства мріяла писати прозу. Мій комп’ютер зберігає цілі стоси недописаних романів, які щоразу здавалися недостатньо геніальними, щоб продовжувати. Планка, яку я ставлю для прози – страшенно висока, нездоланна. З “пиріжками” вийшло навпаки – це від початку було логічною грою, забавкою. Втиснути думку в чотири неримовані рядки з певною кількістю складів, без знаків пунктуації і з правильними наголосами – більше схоже на математику, ніж на творчість. Таке несерйозне ставлення виявилося чудодійним: я гралася ще і ще, а тоді раптом догралася до першої книжки.

“Ого, власна книжка”, – подумав би хто завгодно, крім мене: я все ще не вважала це досягненням — це ж не “нормальна проза”. Але ці триста екземплярів мали вирішальне значення. Це був перший крок до того, щоб “пиріжки” стали серйозним проєктом, а не лише забавкою.

Ком’юніті авторів “пиріжків”

Люди, які пишуть “пиріжки” – неймовірно різні за віком, статтю, професіями, інтересами, але схожі за духом. Думаю, саме ком’юніті – люди, яких я зустріла завдяки “пиріжкам”, – завжди були важливішими за сам жанр. Однак потрапити до цього ком’юніті дуже непросто: у часи “розквіту” прийняття новачка відбувалося через таку кількість фільтрів, ступенів, критеріїв, наче це була масонська ложа, де дають доступ до таємних знань. Я, на щастя, опинилася в ком’юніті раніше, ніж почався цей суворий відбір, бо інакше, певно, обламалася б на початку. Такі суворі критерії мали певні причини. На піку популярності “пиріжки” носилися рунетом і справляли на пересічного читача “вконтактіка” чи “жж” враження чогось елементарного: “Я теж так можу – навіть рими немає, ха-ха”. І від цього на світ народжувалися такі потворні тексти, що авторам справді хороших “пиріжків” було надважливо відокремитися від цієї “кунсткамери”. І робили вони це дуже емоційно. На щастя, моє географічне положення (більшість авторів мешкають у РФ, а я жила в Києві, наче “на острові”) і нелюбов до баталій дали змогу спокійно посидіти осторонь. Утім, у певних випадках нерви здавали навіть у мене – особливо коли йшлося про авторство.

Отже, автори усамітнилися в “башті” під назвою перашкі.ру. Цей сайт створив один з учасників ком’юніті, Оман. Він існує досі, хоч і в дещо закинутому вигляді. Зберігає всі розмови, перепитії, архіви авторів і всю ієрархічну структуру, що з масовим виходом людей у Facebook лишилася в минулому. Зараз усе набагато простіше, а спілкування про “пиріжки” стало просто спілкуванням. Хоча батли, коли кілька авторів перекидаються нашвидкуруч написаними “пиріжками” в коментарях, ще трапляються.

Певною мірою цей “вихід у Facebook” став новим етапом творчості – усі, кому набридло писати, почали просто спілкуватися між собою. А ті, кому справді хочеться продовжувати – роблять це без сильного тиску й підтримки з боку ком’юніті. Просто пишуть, як хочеться. Думаю, це чудово.

Іронічна особа як бренд

Нік “Іронічна особа” я вигадала ще у 18 років для блогу в ЖЖ. Узагалі більшість ніків авторів “пиріжків” існують саме з тих часів. Я ніколи не задумувала це як псевдонім на все життя. Але так сталося, що за “пиріжками” це ім’я закріпилося – і тепер вже я маю відповідати псевдоніму, а не він мені.

В Іронічної особи є своя стилістика — її вигадав Олексій Іванов, співзасновник брендингової агенції “Тінь”, коли ми працювали разом у бібліотеці Botan. Смішно, але з “Іронічною особою” Олексій познайомився раніше, ніж зі мною. Та сама перша книжка, видана у трьохсот екземплярах, продавалася в Botan і потрапила йому в руки в один не дуже веселий Новий рік. Тож, коли я прийшла на співбесіду, то ще не знала, що він фанат “пиріжків”. А коли дізналася, неодноразово використовувала це в роботі. Коли мені щось було вкрай потрібно для Botan (наприклад, розробити нове меню чи намалювати афішу якогось заходу), я писала на паперових стаканчиках з капучино “пиріжки” щодо цього. І в такий спосіб відправляла “повідомлення” Олексію.

У лютому 2019-го Олексій запропонував зробити з Іронічної особи справжній проєкт – започаткувати Instagram-акаунт. Він створив візуальний стиль, айдентику й певні канони, якими окреслив межі. Так зі сторінки дівчинки, яка задля розваги пише, коли захоче, це стало чимось серйозним. Далі в роботу включилася команда “Тіні”, і за півроку ми вже святкували 10 000 підписників.

Співпраця з Олексієм стала для мене переломним моментом. Потрібно було або довіряти й ризикувати, або залишатися на місці. І я довірилась. Уявіть, що хтось каже вам: “Так, видаляй усі свої пости й відтепер роби ось як”. Моє перше відчуття, звісно: “Секундочку, я хочу все робити інакше”. Але ти опановуєш себе й погоджуєшся. Сторінка з десятьма постами та 200 підписниками, до якої постійно не доходили руки, перетворилась на стильний цікавий акаунт з 14 500 підписників.

З коментарів та повідомлень людей видно, що багато з них бачать жанр “пиріжків” уперше. Це формує відповідальність, бо, по суті, я знайомлю їх із “пиріжками”. Часто доводиться пояснювати, що формат був створений давно, я його не вигадувала, що інші люди теж можуть писати “пиріжки” — і це не плагіат. 

Публічність накладає свої межі. “Пиріжки”, опубліковані в Instagram, має сприйняти велика аудиторія. Тому філософські думки, складні дискусійні теми чи надто абсурдну “жесть” я намагаюся залишати для особистої сторінки. В Instagram публікую те, що не викличе конфліктів і що репостнуть. Це не завжди мої улюблені тексти, хоча іноді збігається. Кажуть, Сергій Жадан якось сказав, що коли під віршем на сторінці мало лайків — це справді класний вірш. Намагаюсь нагадувати собі про це, коли те, що страшенно подобається мені і здається крутим, отримує мізерний відгук аудиторії. Проте я вірю, що дійсно талановиті твори мають працювати на всіх рівнях і знаходити відгук у дуже різних аудиторій, а не лише в автора.

Натомість на особисту сторінку у Facebook я публікую що завгодно, бо приблизно знаю, хто читатиме. Це “мої” люди, і вони знають мене, а не лише псевдонім, тому не виникне запитань щодо того, іронізую я чи справді так вважаю. Хоча відтоді як у друзях з’явилася не лише мама, а й купа родичів з усіх частин світу, трапляються чудові коментарі на кшталт: “Хорошу книжку Маргарита написала, але чому там усе про смерть?”

Улітку 2019-го ми випустили мерч для продажу в Instagram: спочатку футболки з “пиріжками”, потім сумки, чохли для мобільних телефонів, ще дещо. Це досі один з головних каналів “монетизації” проєкту – принаймні найстабільніший. Варто лише регулярно нагадувати читачам, що він є. Кожна покупка мерчу нагадує, що все це недарма, і хоч трошки мене “годує” – дивовижне відчуття для автора будь-чого.

За рік ми з Олексієм припинили співпрацю, і “Іронічна особа” вирушила у вільне буремне плавання. Не знаю, які бюджети виділяли на просування мого Instagram, коли ним займалася команда. Зараз за акаунт відповідаю я, і не витрачаю на нього коштів — лише власний час на фото. Це окрема історія — такий собі локаційний менеджмент. Доводиться щоразу вигадувати новий ракурс, враховуючи 270 постів, що вже є. А кількість красивих краєвидів Києва іноді, з відчаю, здається вичерпаною. Спочатку вибір локації був пов’язаний з “пиріжком”, який ми фотографували. Але зараз на тлі частіше просто місце, яке подобається.

Іноді, коли хтось із друзів відкриває свій бізнес, я просто з любові роблю фото в їхньому інтер’єрі або фотографую й тегаю заклади, які люблю в Києві. Буває, це стає комерційною колаборацією, коли ресторан просить зробити тематичний “пиріжок” і допис. У будь-якому разі я свій суворий критик: кожну комерційну історію намагаюся робити так, щоб це було приємно бачити читачам. Відверта низькоякісна “джинса” — найгірше, що може трапитись, і жодні гроші цього не варті.

В Instagram іноді питають, чому я пишу “пиріжки” російською мовою. Складне запитання для мене. Я із Запоріжжя, і моє оточення завжди було цілковито російськомовним. Проте мені все одно прищепили величезну любов і захоплення українською. За часів навчання в Могилянці це відчуття лише посилилося. Я із захватом спостерігаю, як зростає кількісно і якісно українське книговидання, як на українську переходять бренди. Я сама, окрім “Іронічної”, веду кілька SMM-проєктів, для яких пишу тексти лише українською. А коли клієнти вагаються, наполягаю, що варто обрати українську. Я хотіла би писати українською і “пиріжки”, проте поки що для мене це надскладне завдання. Ти можеш без русизмів писати тексти для брендів, але коли доходить до тонких нюансів та мовних ігор, співзвучностей та словникового запасу, яким ти маєш вільно володіти, щоб писати поезію – тут я поки що впираюся в зависоку стіну. Що ж, “лупайте сю скалу” – можливо, одного дня я почуватимуся достатньо впевнено для цього переходу.


Відверта низькоякісна “джинса” — найгірше, що може трапитись, і немає грошей, які були б цього варті


“Пиріжки: неповне зібрання”

Моя друга книжка “Пиріжки: неповне зібрання” готувалася довго. Так буває, коли сам виставляєш собі дедлайни. Рішення видавати книжку я прийняла в кінці травня. На той момент я знала, що вона має вийти до першого грудня, адже новорічні свята – найкращий час для таких подарунків. Усе літо я прокрастинувала й насолоджувалася тим, що на запитання “що робиш” можна казати “ну, знаєш, працюю над своєю другою книжкою”. Далі склейка – і ось уже жовтень. І верстальник сміється в слухавку над моїми планами щодо грудня: тексту й ілюстрацій ще немає, а віддати книжку в друк потрібно за двадцять днів. За двадцять – то за двадцять, вирішила я і забрала віддрукований наклад першого грудня.

Творчість у роботі над поетичною збіркою закінчується приблизно на складанні остаточного порядку текстів. Далі починається суто менеджмент. У мене як автора-самовидавця, що не співпрацював з видавництвом, а робив усе на власний страх і ризик, цього менеджменту було вище голови. Весь грудень я носилася із сумками книжок на Нову пошту й назад. Кілька разів лажала з відправками, за що досі соромно. Та зараз усе ввійшло в нормальну течію. У березні планую кілька поїздок містами України з презентацією і читаннями.

Певну складність, яку я усвідомлювала ще від початку, створює російськомовність книжки. Я була готова до того, що в книгарнях вона не з’явиться і доведеться шукати інші місця для продажу – кав’ярні друзів, маленькі самостійні магазинчики. Прихистком для книжки став і Bazilik, за що я дуже вдячна.

“Пиріжки” для брендів

У 2019 році “Іронічну особу” ще вела команда Тіні, і ми встигли зробити кілька класних проєктів-колаборацій. Найбільший вийшов із “Планетою кіно”.

Я обожнюю все, що робить “Планета”. Тож, коли Євген Зінгерман прийшов до мене зі звісткою про співпрацю, я подумки стрибала від щастя, але дуже хвилювалася, чи все вийде. Ми робили разом проєкт “Кіноетикет” – інформаційну кампанію щодо поведінки в кінотеатрі. “Планета кіно” час від часу запускає її в різному виконанні, щоб незанудно нагадати глядачам основні правила етикету під час співперегляду кіно. “Пиріжки” мали бути написані українською. В іншому мене ніяк не обмежували: що зухваліше й іронічніше, то краще. Так з’явилися ролики і плакати з п’ятьма “пиріжками”, що кумедно обігрували різні традиційні кіножахи: голосних коментаторів фільмів, сміття, світло від мобільних телефонів тощо. Плакати цієї серії – мої улюблені, усе вийшло дуже стильно й смішно.

Ще була співпраця з “Вуличною їжею” – невеликий епізодичний проєкт, коли “пиріжки”, оформлені у моїй стилістиці, стали вказівниками на території артзаводу “Платформа”. Чесно кажучи, нічого не знаю про умови проєкту, бо комунікацію вели менеджери – моїм завданням були лише “пиріжки”.

Проєкт з ЕБШ я робила вже сама. П’ять “пиріжків” про спорт, харчування та зусилля стали наліпками, які, здається, роздають у спортхабі. Періодично зустрічала їх потім у сторіз друзів.

За часів роботи в бібліотеці Botan я також писала милі “пиріжки” для наліпок – про каву, книжки, бібліотеку. Відвідувачі обирали наліпку собі під настрій і клеїли на паперові горнятка з кавою. Їх часто фотографували й постили, а ще частіше просто забирали на пам’ять – без жодних горняток.

Хотіла б, напевно, зробити щось разом із Куражем. Мені імпонують цінності й аудиторія, яку вони збирають. Рік тому я читала в них “пиріжки” на одній із подій, а нещодавно спробувала себе продавцем – дуже незвичний досвід. У планах на майбутнє – розпродати наклад книжки, долучитися до нових цікавих колаборацій та розважати підписників хорошими новими “пиріжками”.

Читайте також у рубриці Історії
Література може бути різною, але точно не може бути нудною
Літературний критик та куратор Bazilik School Євгеній Стасіневич — про те, чого вчать книжки, як розпізнати сильні історії та що любить читач
Показувати райські тревел-будні – не мій варіант. Яна Метьолкіна про роботу тревел-блогерки
Як робиться контент, чим блогер відрізняється від журналіста та що сталося з індустрією на карантині
«Головне — робити»: історія Максима Сердюка про роботу медіа СЛУХ під час карантину
Головний редактор медіа СЛУХ про роботу редакції та музичний ринок в Україні в умовах пандемії
Переїхав до тещі й запустив стартап. Як подружжя киян розробило єдиний абонемент в усі фітнес-клуби
Історія про проєкт-мрію, який запустили, не витративши ні копійки
Я написала та видала першу в Україні дитячу книжку про коронавірус
Історія української журналістки, перекладачки й дитячої письменниці
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень