fbpx
Історії

Якщо тобі вистачає розуму не ходити в казино, то класне заняття — знімати кіно. Інтерв’ю з Антоніо Лукічем

Розмовляємо про те, як шукати ідеї для сценаріїв, яке кіно знімати першим і чого Антоніо вчитиме студентів на авторському курсі
Данилюк Даяна, 07.01.2022

Антоніо Лукіч — український режисер, автор фільму “Мої думки тихі”, який у 2020 році отримав премію “Золота дзиґа”. Прем’єра його другого повнометражного фільму “Люксембург, Люксембург” запланована на 2022 рік.

26 січня в Bazilik School стартує авторський курс Антоніо “Як написати кіно”. На ньому режисер та інші представники індустрії розповідатимуть, як створюється фільм — від ідеї до готового сценарію. Разом зі студентами Антоніо пройде цей шлях наново, але цього разу — в ролі куратора й лектора. Щоб дізнатися, як зародилась ідея курсу, які знання Антоніо в нього помістив, а також чим він завдячує власним викладачам, ми запросили режисера поговорити про його професійне життя.


До Карпенка-Карого мені допомогло вступити моє почуття гумору

Моє знайомство з кіно сталося найнесподіванішим чином — на етапі подання документів до університету імені Карпенка-Карого, куди я не вступив з першого разу. Там у черзі я почув два імені — Федеріко Фелліні та Майкл Бей. І гадки не мав, що це за люди. Досі пам’ятаю, як я, приїжджий абітурієнт з “нокією” у кишені, ходжу в бібліотеку Салтикова-Щедріна й гуглю в комп’ютері прізвища — Товстоногов, Тарковський, Бей.

За рік я зробив другу спробу потрапити до Карпенка. Аванс на вступ мені дало почуття гумору й жарти, які під час знайомства сильно розсмішили майстра Володимира Оселедчика. Надалі він стане справжнім батьком для всього нашого курсу.

 Університет Карпенка-Карого та наша майстерня, зруйнувала всі стереотипи про те, що таке освіта

Університет Карпенка-Карого та наша майстерня (я наголошую), зруйнувала всі стереотипи про те, що таке освіта. Ми звикли уявляти аудиторію, амфітеатри й лектора, але у нас все було не так. Ми сиділи в аудиторії на підлозі навколо майстра — проводили там цілі дні й дивилися фільми. Тоді я для себе вирішив, що поки навчаюсь, нікуди не піду працювати. Я вважаю, це було правильне рішення, адже воно дало мені змогу зняти свої перші короткометражки, які в майбутньому приведуть до зйомки повного метра.

У 20 років ти ще не усвідомлюєш усього, що тобі говорять майстри. Але коли почнеш робити власне кіно — зрозумієш, наскільки важливими були їхні думки та як складно буває з ними зростись. Одним з найкорисніших моїх досвідів, окрім навчання в Карпенка-Карого, було відвідування різноманітних фестивалів та майстер-класів. Якось на одному з фестивалів мені вдалося потрапити на майстер-класи Вадима Перельмана та Отара Іоселіані. Спілкування наживо з такими великими постатями не тільки надихнуло, а й відклало в голові основні знання, якими я досі користуюся. Пам’ятаю, тоді Вадим Перельман сказав, що коли ти монтуєш фільм, маєш забути про те, що ти режисер.


Мій підхід до роботи завжди йде від малого до великого

Я ніколи не відштовхуюся від бажання розповісти історію про щось — взаємини, адаптацію людини до нового життя і так далі, і так далі. Натомість я шукаю індивідуальні особливості, вигадую маленькі сценки, проводжу власні спостереження і тривалий час виписую ці частинки. Про те, що кіно потрібно вигадувати з кінця, також розповідає Роберт Маккі. Він говорить, що тільки коли маєш у голові яскравий образ того, що відбуватиметься у фільмі, ти починаєш думати, як і за яких обставин герой опинився саме в цьому конкретному місці чи ситуації.

Тому, лише коли я маю близько 50 цікавих епізодів, я починаю думати, як вони могли би зростись у єдиний фільм. І щоб об’єднати ці епізоди, я зазвичай використовую головного героя — саме він створює цілісний драматургічний твір. За схожим принципом працює Девід Лінч, мій колега (сміється).

Тенденції сучасного кіно такі, що режисери намагаються вивернути назовні все, що їм болить, переносячи внутрішній біль на екран.

Мені здається, що правильний метод знаходиться десь посередині — коли ти в чомусь зовнішньому знаходиш провідника своїх внутрішніх ідей та проблем.

Наприклад, щоб зобразити відчуття дискомфорту щодо того, де я перебуваю у цьому світі, я підібрав на роль головного актора “Мої думки тихі” високого героя, який не вміщується в жодні рамки. Балансуючи між смішним і сумним, зовнішнім і внутрішнім, я намагаюся знайти золоту середину.


Масове кіно виправдовує очікування глядача, а авторськерадше порушує

Коли режисер хоче зробити комерційно успішне кіно, зазвичай він думає про очікування глядача — що він хоче побачити. Але їх не потрібно вгадувати. Люди звикли не знати, чого вони насправді хочуть, а суспільні очікування часто бувають заниженими.

Інша проблема народжується, коли режисер вирішує зняти кіно, яке він хотів би подивитися сам. На цю вудочку найчастіше потрапляють студенти, тому що вони не знають, що хочуть зняти. Знімаючи “Думки тихі”, я не знімав те кіно, яке хочу подивитися — найменше хотів би дивитися саме такий фільм. Я знімав те кіно, яке хочу зняти. А ось знімаючи “Люксембург”, я вже знімав те кіно, яке не дуже хотів знімати, але яке дуже хотів подивитися. Можливо, це пов’язано з тим, що в першому випадку все йшло зсередини, а в другому в мене була потреба, щоб історію побачили зі сторони.

 Найголовніше, чого кіно не повинно робити — це в складний спосіб розповідати щось дуже просте

Найголовніше, чого кіно не повинно робити — це в складний спосіб розповідати щось дуже просте. Воно не повинно переконати глядача в очевидному, але має дати надію. У реальному житті ми щодня переживаємо велику кількість подій та емоцій — втрачаємо близьких, стикаємося з неможливістю розв’язання певної проблеми, потрапляємо до якихось трикутників, де маємо робити вибір. Тому емоційна кінопригода, в яку ми запрошуємо глядача, повинна розповісти історію так, щоб вона сприймалась легко, але водночас давала привід про щось подумати.

 Емоційна кінопригода, в яку ми запрошуємо глядача, повинна розповісти історію так, щоб вона сприймалась легко, але водночас давала привід про щось подумати


Сценарію, який не знято, не існує

Побувавши на майстер-класі Отара Іоселіані, я заразився ідеєю про те, що ти автор твору “від і до”. Звучить трохи максималістично, але мені здається, це круто, коли ти є автором сценарію та режисером незалежно від того, чи ти адаптуєш книжку, чи це твій авторський текст.

Сценарист — це майстерність, і я сподіваюся, що на своєму курсі зможу навчити студентів тих речей, яких насправді навчити дуже складно. Наприклад, спостережливості, почуття гумору, легкості оповіді, спрямованості думки. Решти навчити простіше: ти завантажуєш програмку КИТ-сценарист і вже маєш усі інструменти, щоб писати. Але ось у чому проблема — навчитися писати можна дуже швидко й легко. Утім, щоб написати справді хороший сценарій, потрібно пройти певний шлях.

Сценарій слід писати так, щоб його хотілося знімати, і щоб його було реально зняти.

Ти не напишеш сценарій “Хрещеного батька”, якщо не живеш в Америці 70-х років і тебе не звуть Френсіс Коппола. Безглуздо писати сюжет, який нереально поставити і який малоймовірно перетвориться на фільм. А сценарію, який не знято, не існує — це буде лише даремно згаяний час.

Найчастіше молоді режисери приходять із запитом: “Я мрію зняти фільм”. Та коли я починаю їх розпитувати, який саме, то чую у відповідь “детективну екранізацію книжки”. Для мене дуже дивно, що ми хочемо розповідати щось чуже, банальне й нудне, коли кожен з нас є носієм унікальної історії. Знімати книжкову історію складно, тому що вона може погано лягти на нашу реальність тут, в Україні. До того ж, найімовірніше, ти навряд подужаєш сюжет з нашими бюджетами. Коли ми робили “Думки тихі”, мені сказали прямо, що бюджет цього фільму буде не більш як 8 млн грн. Коли чуєш таке, ти, звичайно, видаляєш зі сценарію сцени, де твоєму герою сниться сон, у якому він летить вертольотом, тримаючись однією рукою за сходи. І хоча тобі й дуже хочеться зняти цю сцену, ти твереза ​​людина. І цього іноді також потрібно навчати — бути тверезим у тому, що ви хочете зняти в кіно.


Якщо тобі вистачає розуму не ходити в казино, то класне заняття — знімати кіно

Якщо ти починаєш знімати, то краще намагатись пізнавати реальність через документалістику. Пізніше її можна трансформувати в ігровий фільм, але тільки за умови, що документально зняти цю історію неможливо. Або якщо ти розумієш, що в тебе не буде ресурсу прожити з героєм ціле життя, або бракує сміливості це зробити. Коли твій сценарій круто переноситься на нашу реальність — ти можеш отримати фінансування. І це ще одна причина, чому сценарії потрібно писати тверезо.

 Документалістика — це завжди просто про складне, і з неї найліпше починати

Пам’ятаю, одного разу я побачив на фестивалі фільм, у якому донька розмовляє з мамою по телефону. Вони обговорювали, як правильно святкувати Великдень. Здавалося б, що може бути простіше? Це однокадровий фільм, знятий ледве не на телефон, але скільки в ньому глибини, конфлікту поколінь, різниці ставлення до релігії молодих і старших, та й загалом відчуття себе у великому місті. Попри те, що фільм зроблено дуже просто, він спровокував величезну купу роздумів. Тому що документалістика — це завжди просто про складне, і з неї найліпше починати.

Часто досвідом для створення кіно може стати якась непропрацьована травма, сцена із життя, що тебе вразила, чи невисловлені слова. Цього я й спробую навчити — вміння розгледіти в чомусь простому великі сенси. Кіномистецтво — це азартна професія для азартних людей. Якщо тобі вистачає розуму не ходити в казино, то класне заняття — знімати кіно. Ти робиш ставку на певну історію, і далі тобі цікаво, що з нею відбуватиметься і станеться в результаті: чи подивляться її люди, чи оцінять її професіонали на фестивалях і, врешті-решт, чи піде час на користь ця історія. Тому що найкращі фільми — ті, що пройшли корекцію часом.

 Найкращі фільми — ті, що пройшли корекцію часом


Авторський курс “Як написати кіно”

Після виходу “Думок” я отримав свій перший лекторський досвід. Запрошення на майстер-класи перетнулися з моїм бажанням поділитися інформацією, якої накопичилось колосально багато. Я хотів чесно висловитися про те, що таке зйомки фільму, як усе влаштовано і що я загалом думаю про кіно. Це був дуже позитивний досвід, який наштовхнув мене на думку, що колись я хотів би передавати свої знання вже у межах якогось курсу. І саме зйомка другого фільму дала мені привід поговорити про щось нове, адже лектор, викладаючи інформацію студентам, також приносить користь собі — він розкладає по поличках величезну кількість знань. У такий спосіб ти отримуєш змогу дійти до тих відкриттів, які б не могли статися, якби ти не намагався перенести всю інформацію на студентів.

На курсі “Як написати кіно” я намагатимусь бути хорошим викладачем, залишаючись практиком. Натомість мені хочеться бачити людей, які є носіями сильних переживань; емоційних людей, які мають почуття емпатії і хочуть розповісти важливу для них історію. Мені хочеться допомогти їм наново побачити те, що здавалося добре знайомим. Гадаю, це безцінне відчуття, коли в момент лекції у тебе починають ворушитися мозкові звивини. Ось цим приємним почуттям я і хочу поділитися.

Безглуздо було б обіцяти, що, послухавши 10 лекцій, студент зробить перший і геніальний сценарій. Може бути й так, але я звик занижувати очікування, аби все, що відбуватиметься потім, було радше приємним, аніж смутним. Але я точно впевнений у тому, що випускник мого курсу відрізнятиме хороший фільм від поганого, а кіно — від не-кіно. А з отриманими знаннями він зможе і дивитися кіно, і вигадувати його.


Дізнатися більше про те, звідки беруться ідеї для сценаріїв, як робиться кіно, де в ньому місце драматургії та навчитися перетворювати сценарій на фільм можна на авторському курсі Антоніо Лукіча в Bazilik School

 Як написати кіно

Фото: Вероніка Ясинська

Читайте також у рубриці Історії
“Контент вирішує багато. За попкорном у кіно не йдуть”. Інтерв’ю із Сашею Жиляєвим
Маркетинг-директор Multiplex — про роботу з великими українськими компаніями
Інфлюенс-маркетинг очима інфлюенсерки. Інтерв’ю з Діаною Глостер
Навіщо бізнесу інфлюенс-маркетинг, як взаємодіяти з інфлюенсерами і чому навіть якісна реклама нічого не гарантує
“Із серпня 2015 року ми не пропустили жодного тижня чергувань”. Олена Балбек про проєкт “Агенти крові” і комунікації на тему донорства
Інтерв’ю із засновницею до дня народження проєкту
/ “Шрифт — річ доволі абстрактна”. Розмова з Дмитром Растворцевим
Про особливості роботи шрифтового дизайнера і комунікацію брендів за допомогою шрифту
“Емпатія, уважність та наполегливість зіграли вирішальну роль у моїй кар’єрі”. Ніна Коробко про роботу в Oh My Look!, The Village та Gres Todorchuk
Як влаштуватися на роботу до компанії мрії та побудувати кар’єру в комунікаціях
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень