fbpx
Історії

Як улаштована робота комунікаційника в держструктурі під час війни

Історія Анастасії Братко з Мінцифри
Елеонора Чорноморченко, 05.04.2022

Робота нон-стоп, постійна комунікація та величезна кількість уваги від іноземних партнерів — деякі комунікаційники зіштовхнулися з новими реаліями, які принесла повномасштабна війна. Про адаптацію до нових умов, співпрацю з іноземними ЗМІ та особисті моральні виклики розповідає Анастасія Братко — міжнародна комунікаційниця в Міністерстві цифрової трансформації України.


Про обов’язки та зміни після початку повномасштабної війни

Я займаюсь міжнародним PR Мінцифри. До моїх обов’язків входить уся англомовна комунікація міністерства та Міністра, а також допомога з проєктом “Дія”. Я створюю пресрелізи, інтерв’ю, тези, колонки, дописи для соцмереж, допомагаю з презентаціями та роблю взагалі будь-що ad hoc. Наша робота масштабна, і її головна ціль — розповісти світу про результати діджитал-революції. Це важливо, адже багато в чому український досвід унікальний.

З початком війни моя робота перейшла в режим нон-стоп, я працюю без вихідних. Зараз так само маю справу з міжнародними журналістами та соцмережами. Змінилось лише те, що тепер, в умовах повномасштабної війни з росією, ми цікаві світу навіть без нагадувань про своє існування. З моменту вторгнення з нами зв’язалася неймовірна кількість людей. Ще більше людей у різних країнах світу дізнались, що в Україні існує таке міністерство й що ми створюємо тут діджитал-революцію. А зараз ще й ведемо кібервійну — ми зібрали першу у світі ІТ-армію з добровольців та зробили з росії країну № 1, з погляду накладених санкцій.

У своїй роботі я бачу для себе велику й правильну місію: сформувати в очах іноземців образ нової та класної України — країни-трендсеттерки, яка не боїться найсучасніших технологій та швидко адаптується. Країни, яка не просто має потенціал, щоби стати великою державою, а й робить для цього конкретні кроки. І це та країна, яку ми будуємо разом із командою Мінцифри та “Дії”.

Про це потрібно розповідати й цим хочеться ділитися. Україна має асоціюватися зі швидкими змінами, прозорістю, відходом від корупції та потужним ІТ-сектором. Я люблю казати, що Україна — це країна можливостей, адже щиро вірю в це й так бачу.


Про комунікацію з іноземними партнерами

Мої головні партнери — це міжнародні медіа, конкретні іноземні журналісти та волонтерські ініціативи. Також із початком війни я наново відкрила для себе такий інструмент, як Twitter. Виявилося, що це справді найзручніший засіб для комунікації, поширення інформації та навіть фактчекінгу. Цікаві пропозиції можна знайти й у LinkedIn. І хоча для України ці соцмережі ще не настільки розвинені, проте вся іноземна журналістська “тусовка”, громадські об’єднання та політики “сидять” саме там.

Червона лінія нашої воєнної комунікації — це цифрова блокада. Найголовніший меседж, який ми несемо в кожному повідомленні, такий: з початком повномасштабної війни в Україні світ став чорно-білим. Тому ви або підтримуєте нашу сторону світла, або автоматично стаєте колаборантами машини смерті, вбивства дітей і тотальної розрухи.

Також ми акцентуємо на тому, що Україна — це про майбутнє, а росія — далеке минуле. Ми сильно відрізняємося від окупантів: у нас є NFT-музей війни, старлінки від Ілона Маска та підтримка всього світу. А на стороні росії лише кров цивільних, мародерство та недолугі аналоги Instagram і McDonald’s.

Найголовніший меседж, який ми несемо в кожному повідомленні, такий: з початком повномасштабної війни в Україні світ став чорно-білим


Про зміну сприйняття України та допомогу іноземцям

Оскільки я працюю з боку держави, то в роботі з іноземними журналістами зіштовхуюсь із тим, як Україну сприймають у світі. Це сприйняття буває дуже різним, однак переважно образ складався не найкращий. Довгий час ми залишалися для іноземців країною третього світу — малорозвиненою та корумпованою. Саме тому ніхто навіть не знав, що така країна може запропонувати світу, особливо в площині діджитал-рішень для уряду. До повномасштабної війни потрібно було буквально битися об стіну переконань і доводити протилежне. Нам це вдавалось. Не в такому масштабі, як зараз, але результати були.

Зараз моя робота поєднує PR-dream і PR-nightmare. За місяць мені вдалося попрацювати з топами світової журналістики: NYT, Washington Post, Time, The Economist, Forbes US, TechCrunch, BBC, Der Spiegel. Це відомі видання, у яких хочуть публікуватися всі PR-спеціалісти.

Зараз журналісти мають живий інтерес до України, хочуть розповідати про нас, захоплюються Україною та нашим міністерством. Ми отримуємо багато слів підтримки та публікацій про наші успіхи на кіберфронті. Один з моїх дуже класних робочих кейсів — це інтерв’ю Міністра Федорова для журналу Time. А відбувалося все так: я просто відкрила Twitter, знайшла там одного з редакторів видання і вже за годину домовилася про інтерв’ю. За тиждень вийшла публікація. Це і є PR-dream.


Про роботу нон-стоп та моральні виклики

Зараз роботи стало значно більше. Тепер потрібно бути на зв’язку 24/7 і без вихідних. Часом доводиться отримувати відверто цинічні запити: інколи цікавляться не нашою роботою, а намагаються знайти сенсації у війні клікбейтних публікацій. Ось це вже PR-nightmare.

Комунікації під час війни — це однозначно непросто. Я розумію, що іноді мою роботу та роботу міністерства сприймають як просто піар на війні. Але це взагалі не так. Уся наша команда працює для перемоги України — усі вірять у це та роблять усе можливе й неможливе, адже розуміють, що мають бути максимально ефективними та показувати результати.

Війна стала для мене важливим досвідом і в професійному плані. Думаю, я вже зробила великий стрибок, багато чого навчилась і зрозуміла, що і як працює. Також закрила свій вішліст публікацій, однак із морального погляду складно собі в цьому зізнатись. Постійно здається, що успіх моєї роботи невиправданий та ніби зроблений на крові українців та зруйнованих міст. Відчуття дуже двоякі.

Також переді мною постали фізичні виклики. По-перше, треба постійно пам’ятати про власну безпеку. По-друге, як виявилось, я ще ніколи не проводила так багато часу за комп’ютером. Було складно налаштувати процес роботи технічно. У перші дні я не розуміла, куди їхати та чи виїжджати взагалі. Мої колеги буквально жили в бомбосховищах і відписували звідти геніальні тексти та дописи для соцмереж. Деякі продовжують це робити й зараз під час повітряної тривоги. Були також ситуації, коли зникало світло та інтернет. Ми добре справлялись, але перший місяць війни мене дуже виснажив через максимально ненормований робочий графік.

Зараз я намагаюсь налаштувати кращий режим та повернутися до спорту. Зрозуміла, що важливо навчитися вимикатися та відпочивати. Тож маю важливе завдання на майбутнє — не зупинятися та подбати про себе.


Читайте також у рубриці Історії
П’ять історій українських бізнесів, які втратили виробництво, але відновили роботу
Розграбовані склади в Бучі, згорілі шкарпетки в Рубіжному та збитки на понад $2 млн
Три діджитал-експертки, які працюють у США, Японії та Ірландії
Про досвід роботи за кордоном, власні проєкти й підтримку України в різних країнах
Ми боремося за те, щоб в українців була цікавість до вітчизняного кіно та мистецтва. Інтервʼю із засновниками Gogol Media
Вадим Кириленко та Микита Рибаков про досвід роботи з українськими культурними проєктами
Історії трьох дівчат, які змінили професію під час війни
І заснували благодійний фонд, бренд тактичного взуття та магазин свічок
“Було відчуття, ніби я пробираюсь крізь желе у своїх мізках, щоб знайти там залишки чогось адекватного.” 
Історія email-маркетологині, яка під час війни знайшла роботу за кордоном
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень