Творчість Тані Spasi Sohrani — це щирий діалог про сім’ю, ідентичність і те, як мистецтво може бути і голосом, і терапією водночас. Нова виставка мисткині в київському фітнес-просторі Tribe.NRG — це продовження проєкту «Батьки», який поєднує ретро-естетику із сучасністю, родинну теплоту — з вільним вираженням емоцій.
У цьому інтерв’ю Таня розповідає про момент, коли творчість стала її справжньою справою, як війна вплинула на мистецтво і чому гумор та самоіронія — її головні інструменти виживання. Про пошук балансу та мистецтво, яке не боїться говорити про табу. Читайте нашу відверту розмову з художницею.
Розкажи, в який момент ти зрозуміла, що творчість може бути твоєю постійною діяльністю.
Я вже починала фотографувати — це було моє хобі, але паралельно все одно влаштувалася працювати в рекламне агентство. І саме тоді я зрозуміла, як сильно мені не хочеться сидіти в офісі. Мені дуже хотілося творити, фотографувати й займатися тим, що справді приносить задоволення. Тому я вирішила звільнитися з роботи й повністю зробити ставку на фотографію.
Я почала ще активніше вивчати, як працювати зі світлом, як коригувати знімки. Це було вольове рішення — займатися тим, що подобається, і вкладати час у те, що надихає. Замість того, щоб постійно ходити на роботу (навіть із хорошим прибутком), але робити те, що не приносить радості.
Перша робота, якою ви пишались
«Янголи» — мій перший досвід зйомки людей і перший проєкт про рідне село. Я отримала багато теплих відгуків, і самій дуже подобався результат.
Це були перші роботи, якими я справді пишалася. Передусім тому, що вони розповідають історію місця, де я виросла, про людей, які були поруч, про Україну й нашу автентичну історію.
Як ваша творчість адаптувалась до хаосу навколо? Останні роботи — це наслідок ситуації у світі або ж, навпаки, — відповідь, протест?
Це точно не протест. Я радше закрилася в собі, і саме тому роботи стали більш замкненими, темними, глибокими. Це реакція мого організму та нервової системи на ситуацію навколо. Тому все природно перейшло в темніший бік.
Через повномасштабну війну багато людей за кордоном почали інакше сприймати Україну, зокрема в контексті культури. Чи відобразився воєнний стан на твоїй творчості?
Так, звичайно, ставлення до України змінилося. Як мінімум, люди за кордоном нарешті дізналися, де вона, хто ми і які ми. Іноземці почали розуміти, що українські митці — дуже потужні, хоча раніше рідко були представлені на світовій арені. І саме зараз, коли Україну почали активно підтримувати, багато хто відкрив для себе нашу культуру.
У фото з батьками іноземці впізнають тепло й відвертість, яку рідко зустрінеш. Чи стало повернення до мотиву сім’ї вашим особистим способом «заземлитися» та вийти за межі типових патернів зараз?
Я не поверталася до мотиву сім’ї — я просто почала робити цей проєкт, а зараз його продовжую. Я не мала на меті «заземлитися» через нього — просто відчуваю, що саме це мені зараз хочеться робити. Це про мою сім’ю, саморефлексію, пов’язану з дитинством.
Обмежені ресурси стимулюють виходити за межі — це ваш особистий вибір чи загальний погляд на сучасне мистецтво?
Спочатку це був особистий вибір, адже не було можливості використовувати дорогі матеріали, з якими мені б хотілося працювати. Це було вимушене рішення. Зараз я вже розумію, як з ними працювати, як створити з них щось красиве.
І навіть тепер, коли з’явилася певна можливість купувати дорожчі матеріали, я все одно поєдную, наприклад, силікон із тканиною, яку знайшла в секонд-хенді. Я завжди комбіную, бо і те, й інше — матеріали. Просто вони дають різні можливості, і з кожного можна зробити щось цікаве.
Ви багато говорите про самоіронію як ключ до свободи. Як гумор допомагає не зламатися, коли мистецтво стає не розвагою, а способом емоційної розрядки?
Мені здається, гумор — те, що здатне врятувати нашу планету. Він важливий у всьому: у стосунках, у щоденному сприйнятті життя. Якби не гумор, моя нервова система вже давно б не витримала. Це спосіб не сприймати все надто серйозно, бо майже з усього можна посміятися — і це справді дуже допомагає. Якби не гумор, ми б усі давно повбивали одне одного.
Як ви вважаєте, чим мистецтво 21 століття відрізняється від мистецтва минулих років? Які тенденції спостерігаєте, чи доцільно взагалі узагальнювати?
Враховуючи, що ми живемо в зовсім іншому інформаційному середовищі — соціальні мережі, інтернет, штучний інтелект, глобальне потепління та багато іншого — мистецтво, звісно, відрізняється.
Нині суспільство стає все більш відкритим до обговорення складних тем, які донедавна вважалися табу. Мені подобається ця тенденція, тому що багато речей ми самі зробили табуйованими, а тепер намагаємося зруйнувати ці обмеження.
Як ви обрали простір для виставки нової селекції робіт із серії «Батьки»?
Я вирішила зробити виставку саме у фітнес-просторі Tribe.NRG, коли моя галерея Barvinskyi запропонувала спільний проєкт із цим простором. Ідея народилася природно — як результат спільного бачення. Tribe.NRG — це живий і вільний фітнес-простір, в якому можна бути собою, проявляти емоції без фільтрів і не вписуватись у звичні рамки. Саме таким є і мій проєкт. У центрі — серія з батьками, знята в залі, де ретро-естетика поєднується з родинною ніжністю. Мені здалося, що це — ідеальний метч.
