Напередодні літературного фестивалю PORT його спікери поділилися власними поглядами на творчість: звідки беруть натхнення, що допомагає продовжувати писати і як працювати з ідеями під час війни.
Літературний фестиваль PORT відбудеться в Одесі вже вдруге, цього року 5–6 вересня. На гостей фестивалю чекають понад 30 подій: презентації книжок, дискусії, лекції, публічний запис Kult: Podcast, літературно-музичний квартирник PEN, пітчинг для молодих авторів для молодих авторів, поетичний слем, ярмарок, музичні виступи. Програма цьогорічного PORT об’єднана темою «Камені на узбережжі», а окремими фокусами стали Херсонщина, Бессарабія та Крим. Вхід на всі події фестивалю — безоплатний.
Стежити за новинами фестивалю та програмою можна в соціальних мережах PORT: Instagram, Facebook, Threads.
Валерій Пузік:
Я не вірю в натхнення. Воно здається мені зручним поясненням для моментів, коли робота раптом дається легко, а ще натхненням легко виправдати свою лінь.
Письмо починається не з особливого стану, а з уваги й дисципліни. Зрештою, з готовності щодня дивитися на світ і не відвертатися, як би боляче не було.
Письмо для мене — спосіб залишатися уважним до свого часу: не відвертатися від того, що відбувається, називати речі своїми іменами, зберігати пам’ять про людей і досвід. Іноді достатньо записати кілька речень, випадкове спостереження, почуту фразу чи короткий діалог. Іноді ці короткі записи стають частиною більшого.
На війні письмо змінилося. Немає часу й необхідної відстані, щоб осмислити пережите. Ці тексти не завжди схожі на літературу. Радше на спробу втримати те, що згодом пам’ять неминуче змінить або витіснить.
Надія Глушкова-Стеблівська:
Надихають творити завжди люди, тому що всі найкращі речі завжди повʼязані з людьми. Усі найгірші — теж.
Я не дуже вірю в мотивацію.
Я вірю, що сенс життя — знайти те, що ти любиш, і намагатися стати дуже хорошим у цьому.
Все інше — до біса багато роботи, яку ти маєш робити навіть тоді, коли не сильно хочеться.
У світі є небагато речей, які я люблю так само сильно, як писати. Якщо я не буду займатися цим — у чому взагалі сенс?
Є безліч людей, які так ніколи й не знаходять те, що стає справою їхнього життя. Якщо мені пощастило достатньо, аби її знайти — як можна від цього відмовитись?
Рустем Халіл:
Творити надихає те, що в мене є історія, яку я хочу розповісти. А ще — впевненість, що вона настільки хороша, що не може залишитися лише в моїй уяві. І звісно, згадки про тих, хто мав подібні історії, але відкладав їх написання до «кращих часів», які так і не настали.
А що робити, коли готовність писати є, а натхнення кудись зникло? Мабуть, слід узяти паузу й почитати майстрів своєї справи: щоб насолодитися їхніми творами та отримати поштовх для власної роботи. Якщо ж не допомогло: струсити пил зі старої доброї друкарської машинки, клацання клавіш якої здатне розбудити людей навіть на сусідній вулиці. Така машинка дає змогу друкувати швидко, не відволікаючись на таку «дрібницю», як якість тексту. Головне — пройти складну ділянку твору й розбудити своє натхнення, а все надруковане згодом можна переписати як слід.
Світлана Тараторіна:
Мене дуже надихає історія України. У часи першого блекауту в Києві, коли ми сиділи без світла й тепла, я, готуючись до написання «Лазарус. Змій», читала спогади та щоденники киян від 1917–1918 років про перший штурм міста більшовиками. Сто років тому кияни проходили схожі на наші випробування. Але пройшли! І завдяки тим, хто не втрачав віру на початку ХХ століття, зараз ми маємо державу, яку боронимо. Дуже хочеться розказувати їхні і свої історії для тих, хто йтиме за нами.
Надихає рідний край. Всі мої кримські історії — відчайдушна спроба хоч у фантазії повернутися туди, де не була з початку українсько-російської війни. На папері мандрую степом, дихаю морем і вірю, що обов’язково сюди повернуся.
Наталя Кондратенко:
Світ різнобарвний і суперечливий, але він є таким, яким ми його бачимо. Хочу, щоб читачі подивились на нього моїми очима і розгледіли чарівне, незвичайне і дивовижне. Усе, про що пишу, пов’язане з Одесою і Україною. Навіть якщо це вигадані фантастичні світи, бо й українці — фантастичні.
Натхнення приходить через злість: щодня прокидаючись, розумію, що кожен новий ранок — це шанс для народження нового тексту. Долаючи сум, біль, тугу за загиблими друзями і знищеними можливостями, під звуки повітряних тривог крокую життям разом зі своїми героями. Разом ми стаємо витривалішими, людянішими і злішими до ворогів. Світ повинен почути наші голоси!
Олексій Вишник:
Для письма мені потрібне усамітнення, але необов’язково тиша. Я можу працювати й у людному місці, якщо ніхто не висмикує з процесу. Зараз, у теплу пору, найкраще пишеться в гамаку в парку: природа дає потрібну дозу «здорової прокрастинації». Дерева, вітер, вода, комахи, птахи чи люди довкола відволікають, але водночас знімають напруження й повертають до тексту — на відміну від телефона та новин, у які можна провалитися за секунду. Ще більше мене надихають подорожі: вони розширюють простір у голові й допомагають побачити знайоме під новим кутом. Крім того, в дорозі часто виникають короткі проміжки часу, коли тебе ніщо не відволікає: стабільного інтернету немає, звичні справи залишилися десь позаду, тож більше нічого не лишається, крім сісти й писати.
Підтримувати письмовий запал допомагають книжки, споріднені з моїм текстом за атмосферою чи стилем. Аналізувати, як інший автор створює напругу, вибудовує сцену й працює з ритмом та описами — це своєрідна розминка перед письмом. Зараз я працюю над пригодницьким трилером у тропічному сетингу, з містикою, небезпекою, що наростає, та маніпулятором, який за лаштунками керує подіями. Тож останніми під рукою в мене були «Маг» Фаулза, «Серце пітьми» Конрада, «Червоний дракон» Гарріса. Головна мотивація для мене як автора — це побачити завершеною історію, яка колись спалахнула в голові окремими образами, а згодом стала цілісним світом. І звісно, читачі, від яких потім чуєш враження про свою роботу.
У нашій бентежній буденності творчість не скасовує реальності, але дає можливість думати не лише про новини й виживання під час війни. Водночас культура стоїть на сторожі нашої державності: закарбовує нашу ідентичність і не дозволяє підмінити її чужою.
Віра Курико:
Я і натхнення — взагалі не друзі. Писання для мене — це безпека і розрада: простір, де можна сховатися від усього, і водночас те єдине в цьому житті, що я ще можу контролювати. Краса писання в тому, що воно дозволяє пожити деінде: втекти в інший світ і перезліпити в ньому реальність так, як хочеться, як чується. Або так, як зрештою легше цей світ витримати.
Тож моє натхнення відштовхується від задоволення: взяти реальну історію, зім’яти її, мов пластилін, і виліпити наново. Мене надихає можливість дати ще одне життя життю — тому, що вже сталося, тому, що вже, здавалося б, сказано й вичерпано.
У писанні багато спільного із садівництвом. Береш насінину, присипаєш її землею, додаєш трохи води й любові — і з’являється нове життя. Моє натхнення — саме в цьому передчутті: в розумінні того, що виросте наприкінці, якщо зараз докласти трохи зусиль і любові.
Євгенія Генова:
Я багато років працюю в журналістиці, і, мабуть, за цей час крізь мене пройшли тисячі людських історій. Вони можуть і дати сил, і забрати їх, «оживити» й стерти на порох — іноді в одну мить.
Мої тексти — це насамперед відповідальність перед тими, чиї історії я прагну розповісти. Це моя мотивація: відшукати непочуті голоси, знайти тих, хто говорив давно або говорить просто зараз, вплести людський досвід у нашу спільну мапу памʼяті, не дати загубитися, зникнути, вицвісти або відчути своє життя дрібним і непотрібним. Коли я пишу, то не даю забути — ані читачам, ані тим, хто стає героями цих текстів.
У хаотичному потоці новин це дуже допомагає мені впорядковувати найважливіші сенси, зберігати щирість, чесність і справжність. Життя у всьому його розмаїтті — таке, яким його розповідають самі люди. У хаотичному потоці новин це дуже допомагає впорядкувати важливі сенси, значущі ідеї, а ще — зберегти справжність, щирість, чесність, реалістичність. Незамулене життя у його найповнішому розмаїтті, про яке розповідають самі люди. Для мене ця збережена історія, упорядкований хаос, довіра людей, які поділилися своєю памʼяттю, — найбільша мотивація.
Катерина Калитко:
Я не вірю в натхнення як у випадковий подарунок зовні. Але вірю у нерв та м’яз письма. І якщо з нервом бажано народитися, то м’яз можна (і варто) регулярно тренувати. Багато читати — улюблених авторів і тих, кого раніше не виходило зрозуміти, аби розібратися, як структура висловлювання працює у них. Багато сили є в самій мові — часто сама лише її внутрішня енергія зрушує потік письма, пошук ословлення досвіду, якому тісно всередині.
І ще важлива дисципліна уваги. Особливо в часи війни, коли кожен наш досвід — межовий. Уважність вдивляння, пам’ятання не дозволяє темряві зробитися єдиною мовою реальності. Це спосіб чутливої поваги до світу і до людських історій, що тебе оточують, а письмо — можливість розділити цю увагу і повагу з читачем. Література формує спільну пам’ять і найкраще пояснює, ким ми є, тож дозволити собі замовкнути саме зараз — просто неприпустимо.
Євгенія Завалій:
Життя під час війни, з одного боку, паралізує всі прагнення і бажання займатися творчістю: втома, тривоги, розпач від новин. А з іншого — постійно нагадує про необхідність висловлюватися і бути почутими. Тому, можливо, і зʼявляються ідеї текстів, книжок тощо. Врешті реалізувати ці ідеї мені допомагає дисциплінованість: писати щодня, шукати матеріали, просуватися згідно з власним графіком, встановлювати самій собі дедлайни. Проте, звісно ж, не завжди виходить цього дотримуватися, і це теж нормально. Іноді варто просто відпустити себе, не тиснути — і натхнення з’явиться саме.
Також може бути цікаво: Що прочитати, якщо цікавишся психологією: добірка книжок від Олени Маркіної