У березні 2022 року три українські діджитал-експертки — Анастасія Харитонова, Софі Павловська та Дана Окоманюк — створили спільний проєкт для пошуку роботи та карʼєрного зростання Goodjob. Він народився з ідеї допомогти українцям у пошуку нової ніші або здобутті скілів, коли в Україні почалася війна, а компанії почали скорочувати штат і звільняти працівників.
Уже понад 5 років дівчата живуть за кордоном і мають досвід роботи в європейських, американських та азійських компаніях. З початком війни в Україні їхньої головною ціллю стала допомога українцям та поширення нашої культури серед іноземців.
Ми запросили їх поговорити про досвід життя в іншій країні, роботу на тамтешньому ринку, а також спільний проєкт Goodjob.
Анастасія Харитонова,
ділить життя між Дубліном і Берліном
Я навчалась на факультеті програмування в Києво-Могилянській академії та Goettingen University в Німеччині, маю диплом Software Engineer. І хоча за спеціальністю я ніколи не працювала, вона дуже допомагає мені в усіх проєктах.
Ще в період навчання я часто брала на себе роль тімлідерки, проджект-менеджерки або дизайнерки. Живучи в Україні, я працювала інтерном в креативній агенції ISD Group, ще рік — координаторкою проєкту Charitum, а до переїзду в Дублін ще пів року обіймала посаду Junior Product Manager в компанії PDFFiller. Паралельно я створювала свої проєкти, фрилансила як дизайнерка та волонтерила в AIESEC.
Я завжди цікавилась дуже різними речами й бачу себе радше підприємицею, найсильніші сторони якої — у побудові партнерств та Business Development, а також у розробленні креативних концептів і стратегій.
Переїзди та нові країни
Мені подобається пізнавати нові культури й жити в середовищі з людьми, що мають різний досвід і бекграунд. В Україні в мене часом виникало відчуття тісноти, натомість у постійних переїздах я почуваюсь як риба у воді — це дуже комфортне для мене середовище і лайфстайл.
Мій перший переїзд відбувся у 15 років, коли я ще була школяркою і потрапила на програму обміну в Тайвань. Там я навчалася в літній школі й жила у локальній сім’ї. У 18 років усе літо я працювала офіціанткою в американському Г’юстоні. А одразу після цього переїхала до Німеччини, вступивши на Еразмус програму в університеті, де й прожила пів року. Також у мене була можливість пожити в Австралії, Словенії, Хорватії.
У 20 років я вперше потрапила в Ірландію, коли отримала запрошення на позицію Business Intern в Google. Потім повернулась в Україну, щоб закінчити бакалаврат, а після цього в 22 роки переїхала в Дублін, який за останні 3,5 року став мені домом.
Зараз я ділю своє життя між двома містами — Дубліном і Берліном. У Берліні я по роботі — більша частина моєї команди й клієнти, з якими я працювала в Google до війни, мешкають тут або в Гамбурзі.
До війни я працювала в креативному маркетингу та обіймала посаду креативного ліда в команді Creative Works в Google. Розвивала в цьому напряму міжнародні digital-first компанії, які базуються в Берліні. Але з початком війни я перейшла в команду Google.org на спеціальну fellowship-програму, спрямовану на допомогу Україні. Я стала частинкою стартапу Tech to the Rescue і займаюсь тим, що допомагаю українським громадськими організаціям знаходити технологічних про-боно партнерів, які розробляють їм software. У цьому стартапі я також відповідаю за продакт-менеджмент — ми проводимо глибинне дослідження користувачів, щоб зрозуміти, як їхній продукт можна масштабувати, аби ще більше ГО зі всього світу могли збільшувати свій вплив завдяки програмному забезпеченню.
Проєкт про українську культуру Untold Ukraine
Окрім основної роботи, я також розвиваю власні проєкти — Goodjob та Untold Ukraine.
Untold Ukraine — неприбуткова організація, яку я заснувала спільно зі своєю подругою Катею Алешніковою. Діяльність нашої організації спрямована на те, щоб підвищити обізнаність із українською сучасною культурою і мистецтвом в Ірландії. А також ми збираємо кошти для України. Наразі наша ціль — зібрати 130 000 євро за період липневих івентів.
Ідея з’явилася на другий тиждень війни, коли наша спільна подруга, яка на той момент сиділа в укриттях у Києві, почала надсилати нам фото малюнків. Їх малювали діти, сидячи разом з батьками в укриттях. Нас дуже розчулило те, яким невинним та сильним може бути дитячий світогляд. Це й стало першим поштовхом. Ми почали розвивати цю ідею і придумали цілий досвід імерсійної виставки. Почали активно писати всім можливим галереям та виставковим центрам, а також вирішили, що потрібно провести першу виставку за два тижні (це була середина березня). У результаті нам знадобилося три місяці активної підготовки разом з командою, яка організувала серію артівентів на весь липень.
Тоді ж ми звернулися до Ірландського інституту кіно з пропозицією створити фестиваль українського кіно. На початку липня ми успішно відкрили його фільмом “Стоп-Земля”.
Наш проєкт Untold Ukraine має на меті ознайомити ірландську публіку із сучасною українською культурою, яка формувалася багаторічною історією та нинішньою боротьбою за свободу.
Місцеві дуже тепло зустріли нашу ініціативу. Найчастіше Україну показують у новинах як бідну країну, що потерпає від російського вторгнення. Нам же було важливо показати нашу країну як сміливу, незламну та креативну. Перш за все, ми домовилися з медіакомпаніями в Дубліні, щоб вони крутили кампанію Be brave like Ukraine. Ми хотіли показати, як люди борються на своїх фронтах, адже в кожного українця нині є своя “зброя”, з якою він найбільш управний. Для митців це ілюстрації, для інженерів — їхнє вміння класти сайти та використовувати дані, у рестораторів — можливість і вміння нагодувати населення, в архітекторів — розуміння, як відбудувати Україну. Це все ми привозимо сюди й кажемо людям долучатися, адже в них також є голос, що допоможе нам у спільній боротьбі.
Вони радо нас підтримують — ірландцям подобається, що в українців є значуща креативна платформа, а не просто сайт, на якому можна задонатити кошти.
Для нас дуже важливо, щоб ірландець міг сказати: “Це мій улюблений український фільм, а це — книжка”, і щоб у них прокинулась цікавість дізнаватися ще більше про українську культуру.
Для мене було відкриттям дізнатися, що для того, аби фандрейзити — тут людей потрібно розважати (як би дивно це не звучало). Ти не викличеш у них співчуття лише через жалість. З нами такий підхід також не резонує, тому ми пішли шляхом обʼєднання артівентів, сучасних режисерів, фотографів та інших митців, щоб познайомити ірландців зі справжньою Україною.
Софі Павловська,
живе та працює у США
За освітою я політолог, але ніколи не працювала за спеціальністю. Я сприймала освіту радше як можливість навчитися критично мислити, розширити горизонт та ліпше зрозуміти світ.
У маркетингу почала працювати ще за часів навчання в університеті, оскільки це був дуже динамічний та креативний напрям. Навіть зараз я вважаю, що мені дуже пощастило: в Україні у тебе є можливість будувати кар’єру без освіти, і дуже часто ніхто не очікує від тебе релевантного диплома.
Уся моя кар’єра в маркетингу будувалася навколо напряму tech. Я почала працювати з інтернатури у Petcube, де виросла зі стажерки до маркетинг-координаторки. Загалом вважаю, що досвід роботи у стартапі — найкраща можливість навчитися працювати багато, встигати ще більше й отримати практичний досвід. Після Petcube я працювала в Uber, де мала можливість бути частиною неймовірної команди, яка запускала Uber Eats в Україні і будувала проєкт з нуля. Після Uber я перейшла у Foreo (завжди була великою фанаткою продукту, тому щастю не було меж, коли мені запропонували відповідати за інфлюєнс та media buying напрям на українському ринку).
Після роботи у Foreo я перейшла на фриланс і почала будувати свій маленький консультаційний бізнес для старпапів, адже знала, що невдовзі житиму в Америці.
Переїзд до США
Щодо переїзду я ніколи не сумнівалась — життя у США було моєю мрією з дитинства. Мені хотілося працювати з проєктами, які змінюють світ. І складно посперечатися з тим фактом, що США — головна країна для інновацій.
Свій досвід роботи та кар’єру я завжди будувала із думкою: “А як це допоможе мені переїхати до Штатів та як допоможе розвиватися у США?”.
Попри це з початком війни мої пріоритети сильно змінилися. Зараз я бачу сценарій, у якому повертаюся до Києва та допомагаю відбудовувати економіку країни.
Зараз я здебільшого займаюся маркетинг-стратегією та працюю зі стартапами. Я зрозуміла, що комплексний підхід та пошук комплексних рішень для розвитку продукту — це те, що цікавить мене найбільше.
Від початку війни я перебуваю у процесі постійного переоцінювання своїх цілей та цінностей, тому не виключаю, що щось у моєму кар’єрному шляху може змінитись. Зараз мені більше хочеться допомагати Україні та бути чимось корисною для “дому”.
Також я дуже вірю у GoodJob і можу спокійно уявити свій майбутній розвиток саме в цьому проєкті. Адже він поєднує у собі всі виклики стартапу та можливість допомагати українцям і дуже органічно відкривати українську культуру світові.
Різниця між США та Україною
Так сталося, що більший відрізок своєї кар’єри я працювала з інфлюєнсерами саме зі сторони бренду, і здебільшого в Америці. Тому в мене “місцеві” стандарти ринку й не так багато досвіду з тим, як це працювало в Україні.
В Україні я ніколи не сприймала свій блог як можливу роботу — це завжди було хобі, яким я займалася для душі. В Америці Instagram — це кар’єра, а компанії та люди тут дуже серйозно ставляться до інфлюєнсерів. Саме це ставлення стало для мене відкриттям.
Наприклад, у мене часто запитують: “Чому ти не зробиш блог своїм бізнесом або кар’єрою?”. А я все ніяк не можу до цього звикнути, адже в Україні такої опції у мене не було.
Tech-напрям в Америці дуже розвинений. Попри те що ця ніша більш конкурентна, проєкти в ній знаходити легше за наявності релевантного досвіду.
Багато в чому це пов’язано з тим, що можливостей і проєктів тут загалом дуже багато. Велика конкурента перевага українців у тому, що ми звикли працювати з кризою, і нас не лякають нові виклики.
Якщо ви працювали у стартапі в Україні — ви точно зможете працювати у стартапі в Америці, і ваш досвід буде дуже корисним для колег.
Чого потрібно навчитися українцям
З важливих інсайтів — нам потрібно бути відкритим для нових культур і розуміти, що все-таки багато речей тут працюють не так, як в Україні. Тому важливо бути відкритим для нового досвіду й постійно вчитись, особливо культурних аспектів.
Ну і авжеж, англійська — це дуже важливо. Її постійно треба вчити й поліпшувати, оскільки без знання мови ваш досвід роботи нікому не буде релевантним.
Дана Окоманюк,
живе та працює в Японії
Я закінчила бакалаврат за спеціальністю міжнародні економічні відносини в КНУ, а у 2021 році почала магістерську програму з маркетингу в Університеті Глазго.
В Україні я не працювала за спеціальністю, а моєю єдиною “офіційною” роботою стала робота на літо в книжковому магазині. Я обожнюю читати й майже всі свої вільні кошти витрачала (та й досі витрачаю) саме на книжки. Пам’ятаю, як зайшла у книгарню під будинком і випадково підслухала розмову двох продавців про те, скільки книжок з магазину вони візьмуть додому почитати цього тижня. Я подумала: “Ой, а так хіба можна?” Уже за тиждень я була офіційно працевлаштована в цій книгарні. На той момент це була робота мрії — і книжки безплатно читаю, і гроші заробляю, і з колегами товаришую.
Про переїзд до Японії
Мій потяг до Японії виник ще в дитинстві — я зростала в Канаді, і моє оточення завжди було дуже мультикультурним. Мої найкращі друзі були родом з Китаю, Непалу та Японії, тому я ще років у вісім знала, що мушу поїхати в Азію. Найбільше інтересу в мене було саме до Японії, напевно, через аніме. А коли я трохи підросла, то почала цікавитися японським мистецтвом, мовою та літературою. Переїхала туди у 2016 році — одразу після отримання диплома бакалавра в Україні.
Я знайшла роботу в Японії за декілька місяців після того, як прибула сюди. Памʼятаю, стояла ввечері в центрі Токіо та чекала на свою подругу, яка дуже сильно запізнювалась.
До мене підійшов японець і просто запитав: “Як довго ти тут?”. Я, розгублена та зла, відповіла щось на кшталт: “Я чекаю подругу, хто ви взагалі такий, відчепіться, будь ласка, від мене”.
На що чоловік відповів: “А, ні. Я маю на увазі, як довго ти в Японії? Ти туристка? Тобі робота потрібна?” — і просто дав мені свою візитку, подякував і побіг, тому що запізнювався на зустріч.
У той момент я подумала, що мені точно роботу хостес пропонують. Але прийшовши додому, я загуглила назву компанії і побачила, що вони edutech стартап. Ну а чоловік, який дав мені візитку — його CEO.
Невдовзі я підписала контракт. Спочатку працювала викладачкою, а за декілька місяців стала менеджеркою бізнес-операцій. У 2018 році мій керівник попросив мене приєднатися до його другого стартапу, але вже в ролі проєктної менеджерки. Так я працювала до початку 2021 року, коли наша компанія не витримала економічних наслідків ковіду й розпалась.
З квітня 2021-го я працюю рекрутинговою консультанткою в Robert Walters Japan. Але до кінця року компанія дала мені право повноцінно займатися розвитком нашого спільного з дівчатами проєкту Goodjob.
У Японії я також започаткувала маленький бізнес — бренд 2matcha, який спеціалізується на продажі вінтажних та антикварних аксесуарів для японської чайної церемонії.
Думаю, що не створити 2matcha я просто не могла. Декілька років тому я займалась медитаціями з японським дзен-монахом, де велику, якщо не ключову, роль відігравали практики усвідомленості. Чайна церемонія була однією з таких практик, коли нас навчали “бути в моменті” й відстежувати всі свої відчуття — від температури й смаку матча до того, яка на дотик та вагу чаша в наших руках.
Саме тоді я почала читати більше про саму чайну церемонію та колекціонувати вінтажні японські чаші, які купувала, подорожуючи країною, або ж через спеціальні аукціони. Доволі швидко я дійшла висновку, яка ж цікава ця частина японської культури, і захотіла нею поділитися з іншими. Саме так зародилась 2matcha.
За допомогою свого блогу я змогла привернути увагу до свого бізнесу й доволі швидко запуститись. Відкрились ми в січні 2022 року й уже за місяць продали більше 20 чаш. Серед них були ті, яким понад 150 років! На жаль, через місяць почалась війна. Ми були змушені поставити бізнес на паузу через проблеми з поштовою доставкою з Японії. Усі виручені кошти я відправила на допомогу Україні.
Про особливості культури
Японія — це зовсім інший світ, і тут діють особливі правила. Ці правила часто не прописані ніде, про них прямо не говорять, але всі намагаються їх дотримуватися.
Наприклад, треба вміти “читати повітря”. Тобто розуміти за настроєм і тоном співрозмовника, коли починати нову тему, а коли — закінчувати. Тобто для того, щоб займатися бізнесом у Японії, потрібно багато часу приділяти побудові відносин з усіма й розуміти потреби інших. Ще один момент — японці не люблять псувати це “повітря” і часто не говорять прямо “ні”. Зчаста трапляється так, що спочатку говорять одне, а після зустрічі — зовсім інше.
Спільний проєкт Goodjob
Дана Окоманюк:
Goodjob — це проєкт, покликаний допомогти українцям знайти роботу та побудувати карʼєру. Він народився у мій день народження — 10 березня, буквально за два тижні після початку війни. Софі написала Насті, Настя написала мені — і вже за годину ми створити телеграм-канал, а за місяць зібрали в ньому 30 000 підписників і схвальні відгуки від українських інфлюєнсерів.
Ми розподілили ролі відповідно до навичок кожної: Настя займається візуальною частиною та працює над продуктом, Софі — маркетингом, а я загальним розвитком та клієнтськими відносинами. Загалом ми втрьох обіймаємо посади CPO, CMO та CEO.
Софі Павловська:
У GoodJob я займаюсь маркетинг-стратегією та допомагаю керувати нашим основним каналом — телеграмом. Я курую стратегію розвитку каналу й тісно співпрацюю з маркетинг-командою над пошуком платформ та можливостей для подальшого розвитку проєкту.
Зараз GoodJob — це класичний стартап, де все рухається дуже швидко, а ти постійно змінюєш свої ролі. Іноді пишеш пости чи відповідаєш на імейли, а в інші моменти ухвалюєш стратегічні рішення. Нині це синергія та праця понад 60 людей, які працюють над проєктом на волонтерських засадах. Наразі ми повністю not for profit, але дуже хочемо шукати інвестиції для розвитку.
Анастасія Харитонова:
У Goodjob я наразі займаюсь трьома напрямами:
- розвитком partnerships, пошуком міжнародних партнерів та компаній, з якими ми потім робимо воркшопи та навчальні програми;
- розвитком напряму менторських програм, які допомагають метчити менті і менторів;
- розробленням продукту та дизайну, адже останні три місяці ми разом з комадою нашого партнера Jetsoftpro робимо повноцінну платформу для Goodjob.
Наша мета — вирости з телеграм-каналу в карʼєрний портал для українців, де вони матимуть можливість отримувати фахові скіли завдяки навчальним програмам і менторству, а потім знаходитимуть роботу в найкращих компаніях світу. Щоб люди отримували можливості через сильні ком’юніті, а навчання органічно перетікало в роботу.
Чим можуть бути корисні українці, які наразі працюють за кордоном
01.
Анастасія Харитонова:
Українці — одна з найбільш креативних, стійких та наполегливих націй, які я знаю. На підтвердження моїх слів достатньо подивитися, як кожен сьогодні дає росії відсіч на своєму фронті завдяки унікальним скілам та власному голосу. Наразі, на мою думку, найважливіше, що може зробити кожен українець, який перебуває за кордоном – стати носієм нашої культури та наших цінностей. Розповідати й показувати, які круті речі створюють люди, навіть у період війни й до цього, ознайомлювати іноземців з нашими митцями, музикантами, танцюристами, нашими шефами та фотографами, нашими неймовірними брендами та підприємцями. Показувати, яка ми інноваційна, сильна та креативна нація. Робити все, аби світ нарешті усвідомив, що українці необхідні світу. І я хочу зробити все можливе, щоб відкрити для українців круті професійні можливості.
02.
Дана Окоманюк:
Українці за кордоном насправді відіграють колосальну роль. Саме вони розповідають про війну у своїх країнах перебування, організовують мітинги, багато донатять і роблять усе посильне, щоб про війну в Україні не забували.
Ми дуже тісно співпрацюємо з міжнародними компаніями та намагаємось усіляко говорити про те, що ці компанії можуть допомагати українцям більше. Наприклад, вони можуть зробити не лише пост у своїх соціальних мережах про абстрактну солідарність, але й безпосередньо виступати за Україну та її перемогу.
03.
Софі Павловська:
Я думаю, що головне завдання українців за кордоном зараз — це показувати нашу культуру з різних сторін. Ми не лише країна, на яку напала росія — ми створюємо продукти, які любить весь світ, ми робимо музику, під яку танцюють на кращих фестивальних майданчиках світу, ми розроблюємо софт, яким користуються люди в Америці та Європі, ми знімаємо кіно, яке отримує нагороди на міжнародних фестивалях.
В Америці Україна постійно в новинах, але люди зовсім нічого не знають про нашу культуру, хоча вона й дивовижна та захоплива. Про українців є дуже багато міфів і стереотипів, які не відповідають дійсності, і показувати реальність — дуже важливо.
Тому актуальне завдання українців за кордоном — просувати нашу культуру, звертати увагу на події в Україні та показувати на власному прикладі, що українці — це не тільки люди, яких зараз потрібно врятувати, а ще й неймовірні професіонали у всьому, що вони роблять.