Нон-фікшн, або документальна проза, — це книжки, в основу яких покладено досвід реальних людей. Дослівно non–fiction перекладається як “не вигадка” — не дуже придатне до перекладу, але цілком зрозуміле слово.
Біографії, нариси й репортажі, а згодом і вся бізнес-література, популярна наука та мотиваційна популярна психологія, прикладні книжки й довідники стали нон-фікшном.
Якщо сказати точніше, нон-фікшн — це художня література, в основу якої покладено не художню вигадку, а реальні події.
Народження жанру пов’язують з виходом 1965 року роману Трумена Капоте “Холоднокровне вбивство”. Написана в стилі нової журналістики, історія реального вбивства американської сім’ї увійшла в сотню найліпших детективних романів усіх часів.
Імовірно, популярність документальної літератури пов’язана з розумінням того, що ти читаєш про реальне життя й не треба себе запитувати, чи могло таке статися насправді. Чужий справжній досвід усе ж переконливіший за будь-які вигадки.
На прохання Bazilik Media Олена Іванова, керуюча освітніми проєктами в творчій групі “Тінь”, підготувала добірку книжок-не-вигадок, які допоможуть більше дізнатися про особисті та чужі здатності, а також зануритися в різні за настроєм історії.
“Крутий маршрут”, Євгенія Ґінзбург
Світлі, обнадійливі й страшні мемуари про ГУТАБ. І про те, що людина може пережити все. Здебільшого ця книжка не про те, як вижити в засланні, і не для документування історичних жахів. Вона про те, як зберегти душу й розум, перебуваючи під тортурами 18 років поспіль. Ані роман, ані репортаж, ані хроніка — а монолог розуму й серця, що пройшли через непідвладні пересічній свідомості обставини.
“Адже вбив не тільки той, хто вдарив, але й ті, хто підтримав Злість. Усе одно чим. Бездумним повторенням небезпечних теоретичних формул. Безмовним підняттям правої руки. Легкодухим писанням напівправди.”
“Сила спокою”, Раян Голідей
Це збірник роздумів про те, як гармонізувати розум, тіло й дух або хоча б припинити гарячу війну між ними. 34 короткі розділи побудовано на принципах філософії стоїцизму, які автор застосував у власному досвіді й щось усвідомив. Усе це робить книжку добрим зразком прикладного авторського нон-фікшну.
Раян Голідей вважає, що нашому соціуму бракує внутрішньої тиші. Спочатку через власний запит він почав вивчати труди найбільших мислителів: Конфуція, Ніцше, Марка Аврелія. А трохи згодом почав ділитися набутими знаннями з іншими.
“Великі знають: повна свобода — це кошмар. Порядок — передумова успіху, хороші звички в непередбачуваному світі — острівець впевненості.”
“Буде боляче”, Адам Кей
Медичні історії — найстрашніші й найсмішніші. У першій книжці Адама Кея зібрано докупи британський, медичний і чорний гумор.
Автор книжки працював лікарем протягом багатьох років, спостерігав за колегами та записував історії у нотатки, а згодом — вирішив на основі них випустити книжку.
Бінго! Виявляється, усім британським лікарям рекомендовано робити професійні нотатки — такий собі щоденник і рефлективна практика, щоб не з’їхати з глузду від навантаження. Здається, автор не збожеволів саме завдяки тим-таки нотаткам.
“У хорошого лікаря має бути щось, чого не можна визубрити, чому не можна дати кількісну оцінку: у хорошого лікаря повинні бути велике серце й роздута аорта, яка перекачує ціле море співчуття й доброти.”
“Продавець взуття”, Філ Найт
Це біографія та історія розвитку компанії, що читається, як художній виробничий роман, а працює, як мотиваційний бізнес-трактат. А ще книжка доведе, що бути, або хоча б здаватися, дивним і незвичайним бажає багато хто, утім це не так легко, як здається. Не знаю жодного читача, що залишився байдужим до цієї книжки.
“Так що, того ранку, у 1962 році, я сказав собі: «нехай усі назвуть твою ідею божевільною. просто продовжуй рухатися. Не зупиняйся. Навіть думати не смій про зупинку доти, доки не досягнеш мети. і особливо не думай про те, де вона. Що б не трапилося, просто не зупиняйся».”
“Бачити, щоб бути побаченим”, Олександр Михед
Багаторічне дослідження, спрямоване на пошук запитання: “Як реаліті-шоу впливають на нашу підсвідомість у сучасному світі?”, — це основа книжки Олександра Михеда.
Історія реального телебачення й реаліті-шоу з 1948 року до 2010-х: чому всі ми дивимося “Холостяка”, як кожен з нас став тим самим Великим Братом і як формується масова увага до окремих речей.
Михед розкладає все по полицях і вибудовує прозору історію нашого вуаєризму. Буде корисно всім дотичним до створення ідейних продуктів і тим, хто цікавиться темою.
“Однак найбільше на сучасну глобальну масову культуру вплинуло реальне телебачення й поява неймовірної кількості різноманітних підтипів реаліті-шоу. За А. Фетвейтом, відбувається глибинна «втрата впевненості відчуття контакту з реальністю через аудіо-візуальну репрезентацію»; хмара фільтрів, крізь які проходить інформація про подію, витворює коридори викривлених дзеркал, що віддаляють споживача від першопричини.”
