Від початку повномасштабної війни в Україні чимало людей вимушено поставили роботу “на паузу” або ж зовсім її втратили. Однак залишилися й ті, хто з першого дня, попри різні виклики, не припиняють працювати.
Ми поспілкувалися із чотирма працівницями, які розповіли, як вони переживають війну, з якими труднощами зіштовхнулися, що дає сили продовжувати працювати й що думають про майбутнє.
Яна Брензей — журналістка та ведуча програми “Вікна-Новини” на “СТБ”, співзасновниця та ведуча проєкту “Палає”
“Я залишилася в Києві, бо можу тут бути корисною. Хтось має розповідати людям новини, правду про розв’язану росією війну. І хто, як не ми — професійні журналісти та журналістки? Ми з Еммою (співзасновниця та ведуча проєкту “Палає” — ред.) зараз на 100% зайняті у новинах, тому “Палає” робимо, коли є змога. Після війни обов’язково повернемось до повноцінної роботи каналу. Я думаю, що робота журналістів зараз потрібна, як ніколи. Тому я не переживаю щодо її майбутнього. Головне — дожити до перемоги.
Від початку війни я буквально живу на роботі. Ночую у бомбосховищі. Їм те, що колеги готують у мультиварці, яку редакторка привезла з дому, і те, що вдається забезпечити каналу. Роблю те, що й до війни — веду новини. Також виконую низку функцій, що додалися внаслідок неї — редагую, пишу, бо людей у редакції стало менше. Працювати доводиться значно більше, майже без вихідних.
Умови до війни і зараз навіть не варто порівнювати. “До” я жила життям представниці столичного креативного класу: ходила в кіно, ресторани, на майстер-класи, спала в зручному ліжку, планувала відпустку. Зараз я сплю на надувному матраці в бомбосховищі. Але хіба це важливо? Важливо наближати нашу перемогу в такий спосіб, який можеш. Я можу робити новини. І це найкраща терапія, бо я на своєму місці, я корисна. А шукати сили для цього не треба. Бо, як писав Віктор Франкл, якщо знаєш навіщо, можеш витримати будь-яке “як””.
Дарія Степаненко — акаунт-менеджерка
“Від самого початку в мене була позиція залишитися в Києві. По-перше, я живу поруч із пунктом тероборони, тому я можу їм допомагати чи надавати якусь волонтерську допомогу. По-друге, мій брат з батьками живуть у Черкасах, тому, в разі чого, мені близько до них доїхати. На щастя, у них зараз спокійно, тож вони тримають оборону там, а я тут. Але, чесно кажучи, я дуже люблю Київ. І для мене важливо залишитися тут, бо це моє місто — тут я почуваюсь комфортно, навіть попри те, що прокидаюся від вибухів і сирен.
У перший день вторгнення росії ми розіслали нашим клієнтам листи із запевненням, що ми на зв’язку, готові брати задачі. І якщо вони захочуть долучатися до боротьби на інфофронті, допомагати військовим, волонтерам, то ми зможемо надавати різну допомогу. Роботи не стало менше, ми продовжуємо комунікувати з нашими клієнтами. Звичайно, що зараз дуже трансформувалися їхні запити й потреби.
Спочатку в мене було відчуття нереальності того, що відбувається. Я сиділа вдома із сусідками, ми нескінченно пили чай, стежили за новинами, листувалися з колегами про те, хто де перебуває, у кого які плани, а потім пішли в укриття. З’ясувалося, що в будинку наших друзів, які живуть неподалік, дуже добре облаштоване сховище: там світло, тепло, вентиляція, є кілька кімнат, багато місця й навіть ловить інтернет. Я була на зв’язку, могла зателефонувати батькам, виконувати якісь робочі завдання.
Перші дні ми перебували в цьому укритті буквально і вдень, і вночі. Сирени гуділи настільки часто, що не було сенсу звідти виходити. Але провівши тиждень у такому режимі, ми почали частіше підніматися нагору. Ходили у справах, волонтерили, підходили до ТрО і запитували, що їм потрібно, тобто намагалися бути корисними для інших.
Від моменту, коли почалася війна, я почувалася досить спокійною, не панікувала. Коли минув тиждень, проаналізувала свій стан і зрозуміла, чому так відбулося. Я тривожна людина, до того ж останні пів року лікуюся від депресії. А тепер спостерігаю, що я та деякі мої друзі, які страждали від тривожності, в умовах війни, навпаки, почуваються впевненіше. Чому так? Бо тривожна людина, як правило, очікує найгіршого. А зараз найгірше вже сталося, тобто справдився якийсь сценарій, який був у голові. А оскільки гірше вже бути не може, то немає чого більше боятися. Відтак виникає зібраність, спокій.
Водночас я розумію, що неможливо постійно зберігати спокій. За весь час плакала двічі: коли розбомбили пологовий будинок у Маріуполі та коли постраждала Лук’янівка — надзвичайно рідний для мене район. Тому я працюю із психотерапевтом, налагоджую рутину, пишу собі план на день — так створюю відчуття, що життя не зупиняється. Мені це дуже допомагає себе опанувати. Узагалі, зараз я роблю для свого психічного здоров’я набагато більше, ніж робила до війни.
А ще робота допомагає мені впоратися з відчуттям страху, невідомості. Бо коли в мене забагато вільного часу, у голову починають лізти різні думки. Тож, коли є задачі, які потрібно виконати, це трохи “приземляє”.
Я дуже вдячна, що наша агенція намагається максимально зберегти робочі місця й забезпечує усіх працівників. Коли тебе підтримують у компанії — це дуже важливо. Якийсь час ти можеш не думати, де тобі заробити гроші, що робити завтра. Адже зараз уся креативна індустрія перебуває у такому невизначеному стані — ти навіть не знаєш, що буде завтра. Тому ми спланували напрями діяльності та якийсь план дій до кінця березня, а потім вирішуватимемо, що робити далі.
Ірина Казарцева — SMM-менеджерка, копірайтерка
“Один з іноземних проєктів, на якому я зараз працюю, — це сайт із працевлаштування Layboard.in. А ще я співпрацюю з українською компанією UpRank — тематика її проєктів також стосується переважно працевлаштування й освіти.
Зараз 90 % моєї роботи становить SEO та блоговий копірайтинг, для іноземного ринку це найактуальніше. Сподіваюся, найближчим часом братиму участь в українському волонтерському проєкті від агенції “АБО” як SММ-ниця.
Крім того, я продовжую працювати сервіс-менеджеркою, помічницею акаунт-менеджерки, у рекрутинговій компанії А-play. До слова, це найкрутіша команда в моєму житті. Основні мої завдання — комунікація з клієнтами, підготовка документів для них, моніторинг задач та звітність. І я дуже вдячна, що наш керівник виплатив усім зарплати за лютий, почасти зі своїх грошей, і акцентував на тому, щоби ми були в безпеці та на зв’язку.
Потрібно адаптуватися до того, в яких умовах ми зараз живемо. Коли все почалося, мені доводилося працювати з харківського метро, провела там три ночі. А також із домашнього коридору, під обстрілами, писати на телефоні тексти із закликом виходити на мітинги. Це був цікавий досвід, та ліпше б його не було.
Я дуже хотіла залишитися в Харкові та пересидіти все це. Проте я була не сама, а із сім’єю. У всіх поздавали нерви, тому 6 чи 7 березня ми приїхали на вокзал. Я взяла ноутбук, кота і все — більше нічого мені не треба було. Наш план був таким: який поїзд приїде, таким і поїдемо. Так ми і зробили. Якби я була сама, то залишилася б, хоча це страшно. Багато моїх знайомих досі в Харкові, і звісно, я за них дуже хвилююся. Тепер я у Львові, зі стабільним інтернетом, у доволі хороших умовах. Мені важливо підтримувати український бізнес, тому зараз я на етапі переговорів з українським клієнтом — це львівський заклад.
Я не знаю, звідки в нас так багато внутрішнього резерву, щоб працювати і якось продовжувати життя. Але намагаюся доносити собі й іншим, наскільки можу, що життя триває і ми зараз є робочим тилом. Тож те, чим ми можемо допомогти країні, її економіці — це працювати та заробляти гроші.
Зараз усім стало складно, і digital-спеціалісти — не виняток, бо багато з них втратили клієнтів. Що буде далі? Я бачу три шляхи.
- Колеги, які поїхали за кордон, почнуть адаптуватись до ринку країни, у якій вони живуть.
- Чекати на відновлення українського ринку. Проте не думаю, що зараз буде багато роботи й можливостей. Хіба працювати на волонтерських засадах, що актуально й корисно.
- Не виїжджаючи, спробувати адаптуватися до англомовного ринку, намагатися виходити на зарубіжні фриланс-біржі чи агенції й там шукати для себе роботу.
Я намагаюся комбінувати другий та третій варіанти, адже маю відповідні навички й досвід. А ще допомагаю іншим навчитися доносити свою цінність клієнтам та адаптуватися до іноземного ринку.
Дарина Валінорова — UI/UX designer у компанії Generect
“У перший день вторгнення я пішла працювати в офіс, бо тоді в Чернігові ще було відносно спокійно. Проте все скінчилося тим, що, повернувши голову від монітора, я побачила, як повз моє вікно пролітає ракета. З’ясувалося, що це була українська ракета, яка відганяла рашистів. Однак я була настільки вражена, що це були мої останні хвилини в офісі. Я одразу забрала кота, сховала комп’ютер і пішла додому, бо ліпше бути поруч зі своєю сім’єю і мати впевненість, що з ними все гаразд.
Спочатку ми думали, що поїдемо першого ж дня, однак цього не сталося. Я не мала умов для роботи: працювати в квартирі було лячно. Бо коли влучають за 300 метрів від будинку і все трясеться, вилітають вікна й моляться навіть атеїсти, то якось не до праці й думок, як її організувати. Потрібно було спускатися в укриття, де було темно й холодно, що аж мерзли руки.
Я зрозуміла, що сидіти вдома й продовжувати себе накручувати немає жодного сенсу, а проєкт стоїть. І якщо я не працюватиму, то підведу свою команду. Тим паче, мені буде краще, якщо я сконцентруюся на роботі, замість того щоб безперервно гортати новини й читати про вибухи в різних містах.
Тож я почала працювати десь через три дні, коли трохи звикла до обстрілів і зрозуміла, що час від часу є затишшя. Я почала ігнорувати звуки пострілів і вибухів, що лунали десь далеко від мого будинку, та намагалась зосередитись на роботі.
Моя сім’я та сусіди з повагою і розумінням поставилися до мого вибору працювати. Усі мене дуже підтримували. Дратувало лише те, що довелося замінити комп’ютер, з якого я працювала.
Виїхали ми тоді, коли знайшли в сусідньому будинку снаряд, який не розірвався. Мені не було лячно залишати свій дім, але часом я замислююся, чи буде куди повертатися, чи побачу я знову місто, в якому народилася й виросла. Мої друзі вже давно виїхали до Польщі. Зараз у Чернігові не залишилося нікого з близьких. Однак мені би знову хотілося побачити сусідів, пройтися вулицями свого міста, яке стало мені рідним і затишним.
Коли я переїхала на Західну Україну, в Коломию, з’ясувалося, що в сільському будинку, де ми оселилися, немає навіть мобільного зв’язку, не кажучи вже про інтернет. Я почала шукати рішення, і господар дозволив працювати в його будинку, де є інтернет. Зазначу, що українська гостинність не знає меж, мене постійно пригощали. Це мене відволікало й знижувало продуктивність. Тож я почала шукати офіс, де зможу зручно працювати. Наразі мене пустили працювати в офіс місцевої ІТ-компанії, за що я їм дуже вдячна. Дорога до офісу й назад займає дві години на день. Тож у мене залишається час тільки на те, щоб трохи поспілкуватися з рідними й поспати.
Наша компанія планує розвиватися, вона орієнтована на західний ринок. Тому ми отримуємо велику підтримку від клієнтів, які хочуть з нами співпрацювати.