fbpx
Конспект

Як переконати світ продовжувати допомагати Україні: конспект дискусії з Docudays UA

Зайонц Артур, 25.06.2024

Міжнародний фестиваль документального кіно Docudays завершився, а журі обрало переможців. На фестивалі показали 62 найкращі документальні фільми з 34 країн світу. Окрім показів, щодня проводили профільні дискусії на актуальні для суспільства теми. Редакція Bazilik Media підготувала для вас конспект однієї з таких дискусій.

Тема: «Наша підтримка за кордоном: як переконати світ продовжувати допомагати Україні». Спікерками заходу виступили Олександра Матвійчук, правозахисниця, голова Центру громадянських свобод, лауреатка Нобелівської премії миру 2022 року; Оксана Карпович, режисерка стрічки «Мирні люди», й Наталя Панченко, продюсерка, активістка. Модераторкою дискусії була Ангеліна Карякіна (АК), журналістка, авторка документального кіно.

Олександра Матвійчук

АК.: Ви виступаєте по всьому світу. Ваша аудиторія абсолютно різна: від людей, які ухвалюють рішення, до студентів. Як ви готуєтесь до виступу перед кожною із цих аудиторій? Які меседжі шукаєте?

Я виступаю дуже багато перед різними міжнародними аудиторіями й маю можливість для різних зустрічей: з високопосадовцями країн, бізнесменами, феміністичними рухами, екологічними об’єднаннями, журналістами, аналітичними центрами тощо. Що об’єднує всі мої виступи? Якою б не була тема, в мене завжди є завдання розповісти світу українську наративну історію.

І правда в тому, що протягом десятиліть, а то й століть, світ дивився на нас через російську призму. Як на Україну, так і загалом на цю частину світу. Але треба відверто зізнатися, що й ми з вами мало знаємо про країни Африки, Латинської Америки, Азії. І відкриваючи світу Україну, ми водночас намагаємося пізнавати світ.

Я відкрила для себе щонайменше три шляхи, як бути не просто почутою, а зрозумілою для світу.

Автор фото: Стас Карташов

Шлях перший – спиратися на спільні цінності, апелювати до тих суспільств, які мали схожий досвід боротьби за свободу, людську гідність. Адже цей досвід не такий далекий, він збережений у сенсах й актуалізований у нинішніх поколіннях.

Другий шлях – це шлях спільного досвіду. Я була в Аргентині у 2023 році й мала зустрічі з їхніми урядовцями. На той момент уряд цієї держави мав дуже міцні зв’язки з росією. Власне, і зараз має, незважаючи на зміну влади. Але що мене здивувало… Розповідаючи про депортованих дітей, я раптом побачила сльози в очах моїх співрозмовників. А потім я згадала, що Аргентина пережила досвід хунти, яка теж забирала дітей у репресованих батьків і віддавала їх у прийомні сім’ї.

Цей досвід резонує і об’єднує мене, українську правозахисницю, що розказує ці історії, з, на перший погляд, проросійсько налаштованими посадовцями, які мають свої інтереси.

Третій шлях працює, коли немає ні спільного досвіду, ні актуалізованої цінності свободи. Це досвід історії. Ми документуємо воєнні злочини. І коли розказуємо про біль матері, яка втратила новонароджену дитину, то її біль зрозумілий людям незалежно від того, в якій країні вони живуть, незалежно від їхніх політичних поглядів, ідеології, релігії, соціального стану, інших критеріїв. І це є третій шлях, я його називаю «тому що всі ми люди».

АК.: Чи стикались ви з недовірою до себе, тому що ви українка? І чи доводилось переконувати когось у своїй правоті не тому, що ви українка, а тому, що це міжнародне право й здоровий глузд?

Я ніколи не забуду, як, будучи в Стенфордському університеті, навчаючись тоді в Центрі верховенства права і демократії, який очолював Френсіс Фукуяма, я поїхала на міжнародну конференцію про збройні конфлікти в Колумбії, Сирії та Україні. Я опинилася там тільки тому, що мала статус visiting practitioner у Stanford University. І я там була єдиною українкою.

Коли представляли дослідження по Україні, воно було так незграбно написане, що в першому ж абзаці зазначалось: упродовж Революції Гідності режим Януковича утримувався від застосування сили. І тільки у 18-20 числах лютого 2014 року чомусь раптом почав розстрілювати мирних демонстрантів. Коли я виступила як координаторка «Євромайдан SOS» і розказала, як наші волонтери й волонтерки три місяці працювали з тим «мирним» режимом, і що через наші руки проходили сотні побитих і заарештованих, підданих катуванням, звинувачених у сфабрикованих кримінальних справах людей, то мені публічно висловили недовіру. Через те, що я – українка.

Автор фото: Стас Карташов

АК.: Що ви із цим робили? Якими були ваші аргументи?

Я посилалась на власний досвід та наукові праці. Але в мене залишилося відчуття, що таки не вдалось переконати аудиторію. Я тоді повернулася в Україну і сказала, що ми програли наукові майданчики, ми програли інститути. Ми постійно присутні в ООН, ОБСЄ, у Раді Європи. Але окремим життям відбувається формування сенсів у західних університетах і те, що там формується – воно явно далеко від реальності. Це був 2017 рік.

Зараз ситуація для мене змінилася. Цей ореол нобелівського лауреата миру відкриває двері й дозволяє голосу правозахисників звучати впевнено в тих аудиторіях, де нас раніше просто не хотіли чути. Ця зміна є тимчасовою і доволі специфічною, тому що в Україні наразі лише одна організація отримала цю відзнаку і має цей ореол, який ми намагаємося використати на повну.

Працювати із сенсами на міжнародному рівні – це мати величезне терпіння пояснювати нібито очевидні для нас речі. Позбутися ілюзії, що вони очевидні. Зрозуміти, що нічого не очевидно для міжнародної аудиторії, що люди самі не розберуться. І навіть такі прості взаємозв’язки потрібно терпляче пояснювати.

АК.: Де ви берете сили, щоб пояснювати людям якісь абсолютно базові речі?

Автор фото: Стас Карташов

У мене немає простої відповіді на це запитання. Я точно знаю, що всі наші зусилля мають сенс. Кожен та кожна на своєму місці, і коли ми щось робимо, то це важить.

Я часто їжджу в робочі поїздки одна і перебуваю на майданчиках, де не присутні інші представники українського громадянського суспільства. На жаль, мені немає на кого спертися під час цих подій чи відряджень. Але розуміння, що все, що ти робиш, має сенс, направду додає сили.

До того ж люди допомагають – абсолютно далекі від України, далекі від правозахисту. Приходять на допомогу, і так це постійно спрацьовує у мене, в моєму досвіді. І це теж підтримує – розуміння, що коли ти борешся і робиш добру справу, ти не один.

Ось іще один приклад: моя попередня поїздка до США, дуже виснажлива і складна. Я приїхала, щоб допомогти розблокувати військову допомогу в Конгресі. Багато людей над цим працювали щодня, протягом багатьох місяців. Я долучилася на фінальному етапі, провела там кілька тижнів. Згодом приїхав керівник британської організації. Він просто за власні кошти взяв квитки й приїхав, щоб бути зі мною в цій поїздці. Там була величезна кількість виступів, пресконференцій, зустрічей. Чесно кажучи, нагадувало передвиборчий тур. І коли він мене запитав, як я це витримую, я відповіла: «Ти знаєш, це складно, бо загалом моя інтровертивна сутність уже волає, я introvert in pain».

АК.: Увага до України справді спадає, і це нормально. Ми не можемо собі уявити ситуацію, в якій до України постійно буде прикута увага, враховуючи взагалі, що відбувається у світі. Як із цим працювати і як ви особисто, ваша організація, плануєте із цим працювати?

Я б назвала три речі.

1. Нам треба виходити на ширші теми, ширші географічні регіони, об’єднуватися, допомагати, підтримувати одне одного. Це допоможе іти в ногу зі світом і бути йому цікавими, незалежно від уваги до України й того, де ще на планеті у цей час «запалало».

2. Нам потрібно будувати спільноту за кордоном. І коли я кажу «спільноту», то маю на увазі не українців за кордоном, а людей, які, на перший погляд, не мають жодного зв’язку з Україною. Але, наприклад, музиканти чи діячі кіно мають тісні зв’язки з колегами-митцями з України. Люди, які досліджують антиколоніальний дискурс у країнах Африки, мають тісні зв’язки з науковцями. Нам треба будувати ці мережі, будувати ці спільноти. На це потрібен час. Але росія вибрала шлях виснажливої війни. А це означає, що ми маємо мислити і діяти стратегічно, щоб досягти максимально швидкого результату.

3. Я дивилася останні дослідження, і цифри мене засмутили, відверто кажучи. Якщо не помиляюся, приблизно 45% українців, які виїхали за кордон, взагалі не цікавляться тим, що відбувається в Україні.

Ми маємо залучати людей із-за кордону, які мали бодай певну прив’язку до нас, до якоїсь роботи. Я недавно зустрічалася з молодіжними українськими організаціями і запитала, чи відкрили вони набір глобального членства. Їхні члени виїхали, дуже багато молоді зараз у різних країнах світу. Чому б не робити молодіжні організації глобальними? Чому б українському студентському парламенту не знайти своїх студентів, які зараз перебувають в інших країнах, і з їх допомогою встановити зв’язки зі студентським парламентом іноземних університетів?

Наостанок додам, що я обговорювала це питання з послом Ірландії. Вона розповідала, як працює її держава для підтримки зв’язків з діаспорами. Наприклад, на День святого Патрика міністр закордонних справ робить тур у різні країни світу і зустрічається з ірландськими громадами. Це те, чого ми теж маємо повчитися.

Автор фото: Стас Карташов

Наталя Панченко

Автор фото: Стас Карташов

Наша громадська ініціатива й досі називається «Євромайдан Варшава». Ми залишили собі назву із часів Революції Гідності.

Наша робота і специфіка діяльності не змінилися, з огляду на повномасштабну війну. Ми робимо те, що й робили протягом уже понад десятиліття. Єдине, що змінилося, це наративи, змінилися люди, з якими ми працюємо. Тому що відбулася зміна влади, хтось інший обіймає якусь посаду. Але система роботи фактично не зазнала змін.

Ми займаємося адвокацією всього, що може допомогти Україні перемогти, в Європейському Союзі й передусім у Польщі.

Ми пам’ятаємо з 2016, 2017, 2020 років, що працювати вже тоді було доволі тяжко. Зазвичай є перший рік війни — це був 2014-й, коли розпочалася війна. Потім ми мали такий самий рік у 2022-му, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Я називаю ці роки феноменами. Їх феноменальність у тому, що вони більше ніколи не повторяться. Вони дуже емоційні. Люди сприймають інформацію про початок війни як щось нове і надзвичайне, тому є супервключеними. Вони намагаються допомогти всіма способами, які знають.

Але потім цей період минає, і це нормально. Це стосується не лише України, так відбувається з усім у всьому світі. Потім починається системна робота, яка залежить уже не так від середовища, в якому ти перебуваєш, як від тебе і від стратегії. Тут уже наше завдання — побудувати цю стратегію і вибудувати системну роботу так, щоб незалежно від того, хто прийде до влади, ми мали важелі впливу.

Наприклад, зараз усі дуже активно стежать за тим, що відбувається у США. На мою думку, завдання усіх активістів, громадських організацій, тих, хто просуває питання України в Сполучених Штатах, — побудувати діалог з обома сторонами, незалежно від того, якими будуть результати виборів. Ми маємо розуміти, що потрібно буде працювати над українським питанням і говорити з тими, хто на той момент представлятиме владу.

Так само в Польщі. Ми пережили зміну влади вже кілька разів. Буквально минулого року змінився уряд. Ми досі налагоджуємо відносини й співпрацю з певними інституціями, з якими працювали до того багато років. Але задачі наші, стратегія залишається незмінною. Меседжі й наративи, які нам слід просувати, не змінилися. Завдання, які залишаються перед нами: підсвічувати про чорне, що воно є чорним, а біле — білим.

АК.: А що тоді змінилося?

Змінилася тактика. Раніше ми ставили на те, щоб зібрати багато людей, бо відчували, що для суспільства ця тема є пріоритетною. Нині ж, розуміючи, що цей шлях не спрацює, ми змінюємо тактику, робимо інакше.

Наприклад, організовуємо вузькоспеціалізовані конференції на конкретні теми: про Україну, про мир у нашому регіоні тощо. Запрошуємо конкретних спікерів, які мають вплив у своєму парламенті чи міністерствах.

Більше не буде так, що нам телефонуватимуть і запрошуватимуть на всі заходи. Нам треба самим тримати руку на пульсі. Розуміти, де Україні варто бути, які меседжі просувати і кого з України туди варто було б запросити. Ми маємо самі ініціювати участь у цих заходах, збирати експертів навколо нашої теми, заохочувати їх, мотивувати і нагадувати, що наше питання важливе. І що ми не заспокоїмось, доки Україна не переможе у війні.

Автор фото: Стас Карташов

АК.: Яка роль зараз в українців, що перебувають за кордоном?

Автор фото: Стас Карташов

Українська діаспора – це дуже потужна сила. І ця сила в єдності, тому що діаспора дуже різноманітна.

Діаспора – це першочергова роль, яку виконує кожен з українців. Часто навіть сам того не розуміючи, він є амбасадором України за кордоном. Тому що місцеві жителі дізнаються щось про Україну саме від діаспори, в безпосередньому спілкуванні. І так у них складається перше враження про нашу країну. Саме тому дуже важливо, якою мовою ці люди говорять, які наративи просувають, як вони це пояснюють.

Крім того, що кожен українець уже є певною мірою амбасадором, є також діаспорні організації, які дуже багато роблять для підтримки України. Перш за все, виконують адвокаційну роботу, тобто працюють з політиками. Дуже часто українці вже є у своїх країнах, наприклад, політиками, науковцями, бізнесменами, людьми, які перебувають у певних експертних колах, мають можливості. І для них буде набагато легше доносити певну інформацію і поширювати її серед певних експертних кіл.

Крім адвокаційної роботи, звісно ж, є гуманітарна допомога і допомога ЗСУ. Майже в кожній країні світу, де нині згуртована діаспора, є величезна кількість організацій, що допомагають і цивільному населенню України, і військовим. Вони купують усе – від медикаментів і такмеду до дронів, військової техніки, яку можливо придбати, будучи волонтерською організацією.

Діаспора є у своїй країні інсайдером. Зазвичай українці, які живуть в Німеччині, Польщі, Канаді, Америці, мають громадянство цієї країни, і їм дуже легко говорити зі своїми політиками, легше їх переконати, ніж комусь, хто приїде з України. Хоча б тому, що вони говорять однією мовою, часто вже навіть без акценту. Отже, важливість і потужність української діаспори зараз колосальна.

Лише донатити – замало для перемоги. Кожен із нас має дати від себе набагато більше. І власне, одним із завдань нашої організації є доносити це до українців, які проживають, наприклад, у Польщі. Бо дуже часто люди про це навіть не думають. Дуже часто вони заклопотані, мають інші проблеми. Тому час від часу їм треба нагадувати, пояснювати, іноді навіть підказувати, що ще можна зробити, щоб максимально допомогти Україні.

Автор фото: Стас Карташов

Оксана Карпович

Оксана Карпович зняла стрічку «Мирні люди», яка складається з перехоплених розмов військових терористів росіян зі своїми рідними — ред.

Автор фото: Стас Карташов

АК.: Які найнеочікуваніші речі тобі доводиться пояснювати? Які найнеочікуваніші запитання про фільм, довкола фільму, довкола України й війни.

Здебільшого запитання стосуються автентичності перехоплених розмов. І це завжди складна розмова з глядачами. Це стосується також того, що я завжди представляю Україну, я – українка. Тому, з одного боку, до мене як документалістки є кредит довіри, тому що я людина, яка прожила досвід тут, усередині країни, досвід війни. Тому можу говорити про нього від першої особи, як про свій особистий досвід. З іншого боку, я показую фільм, який є дуже політичним. І тут до мене виникає недовіра, бо ж я та українка, яка його зробила. Тобто це завжди дуже чутлива ситуація.

Автор фото: Стас Карташов

Я зрозуміла, що дуже важливо в нових місцях, куди я їду, передусім слухати й вивчати контекст, аби знати, як говорити про наш досвід.

Для мене це нова роль — роль пояснювачки про Україну. Я до неї не готувалася. Тому часто запитання, які стосуються історії України, її відносин з росією чи ролі України в радянському союзі, для мене несподівані. Звичайно, всі ці речі я знаю, але я абсолютно не готова їх пояснювати. Особливо пояснювати дуже стисло, коли в тебе є всього 15 хвилин.

Автор фото: Стас Карташов

Мій фільм виник з певної моєї активістської позиції в нашому суспільстві. Це моя реакція на події, які відбуваються, це моя спроба взяти в них активну участь.

Зараз, подорожуючи на фестивалі, я теж опинилася у певній ізоляції. Здебільшого роблю це сама. Коли ми створювали фільм, цей процес був надзвичайно важким. І часто мене запитують: «Як ти взагалі витримала слухати, працювати з усім цим матеріалом такий тривалий час?». І я розумію, що присутність моєї команди відіграла величезну роль. У нас була велика команда. Кожна людина виконувала свою конкретну функцію у проєкті. Їхні переживання подій в Україні давали мені опору й підтримку, на кожному з етапів виробництва фільму — від задуму до постпродакшну.

Також, коли я працювала над фільмом, мала за щастя спілкуватися зі своєю психотерапевткою. Вона давала мені дуже практичні навички, як, власне, витримати весь цей час. І на якомусь етапі, коли я говорила з нею про те, що це буде важкий емоційний фільм, вона дала важливу пораду. Сказала, що потрібно обирати таких членів команди, які готові мене підтримати, які будуть для мене опорою.

Автор фото: Стас Карташов

Також я б хотіла порушити дуже незручну тему. Мені здається, що сьогодні ми дуже багато говорили про Захід і підтримку Заходу. Але ми всі знаємо, що наразі очі світу прикуті до Палестини. І мені здається, що нам в Україні треба навчитися говорити про Палестину. Зараз, щоб повернути увагу до України, треба солідаризуватися з тим, що відбувається в Палестині, навчитися говорити про це. Це дуже складно й чутливо, але неможливо просто уникати цю величезну тему, тому що ми губимо неймовірно велику аудиторію.

Якщо вам подобається те, що ми робимо, запрошуємо до Спільноти Bazilik. Ви можете підтримати нас, щоб матеріали й надалі виходили регулярно, а ми мали ресурс для їх поліпшення.

Матеріали підготовлено в межах проєкту Strategic Media Support Program, який реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.

Читайте також у рубриці Конспект
/ Що читають тату-майстрині: книжкова полиця Уляни Нєшевої
Що і як говорити, щоб вас почули іноземці?
Про це розповіли Тома Істоміна, співзасновниця та заступниця головного редактора Kyiv Independent та Дарина Шевченко, CEO Kyiv Independent
/ Які книжки читають експерти та організатори фестивалю «Книжкова країна»
Добірка книжок, на які варто звернути увагу
Як протистояти оновленим російським ІПСО: рекомендації медіаекспертів
Українські медіаексперти виокремили конкретні загрози та дали рекомендації, як з ними впоратися.
Як побороти застарілу систему: кейс «Армія ТV»
Огляд роботи оновленого медіаресурсу Міністерства оборони України
Інші статті за темами
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень