fbpx
Зсередини

“Як було — вже ніколи не буде”. Чому ми всі відчуваємо, що у світі щось невідворотно змінилося

Психологиня розповідає про почуття провини, адаптацію та нові соціальні норми
Данилюк Даяна, 15.05.2022

Кожен з нас зараз вчиться жити по-новому. Ми перебуваємо на тому етапі, де минулі соціальні та поведінкові норми вже зруйнувалися, але нові ми лише починаємо створювати. Спільно з усім українським народом. У соціології це явище називається “станом культурної аномії”. У цей період як ніколи важливо не зупинятися на місці, продовжувати бути корисним, а особливо — бути уважним до почуттів своїх рідних, друзів та знайомих.

Щоб ліпше зрозуміти, із чим ми зіткнулися на рівні психології та як варто поводитись далі в реальному житті та в соцмережах, ми поспілкувалися з психологинею Кариною Ларшиною.


Що переживають українці сьогодні

Почуття провини. Ми відчуваємо, як усередині нас бореться паралізуючий страх смерті й надзвичайно сильне бажання жити. Ніщо не пробуджує бажання жити так, як загроза смерті. До цього всього додається провина за те, що людина має те, чого силоміць позбавлені інші. Зараз нам болить за всіх людей, які перебувають під обстрілами, в окупації чи в блокаді. Нам болить, бо ми знаємо, що на їхньому місці могли би бути ми.

Ми відчуваємо провину за те, що маємо. Навіть якщо маємо надзвичайно мало. Це відчуття провини означає ідентифікацію з іншими українцями, які опинилися в гірших умовах, а також бажання хоч трохи розділити з ними їхні страждання. Проте варто памʼятати, що перетворення свого життя на виживання не зменшить нічиїх страждань. Навіть навпаки: ЗСУ потребують надійного тилу, а люди, які тікають з-під окупації чи облоги, потребують людей, здатних їх підтримати і попіклуватися про них.

 Ми не зможемо виграти цю війну, якщо українці сидітимуть у “замороженому” стані 

Ми не зможемо виграти цю війну, якщо українці сидітимуть у “замороженому” стані й відмовлятимуть собі в задоволенні своїх потреб і здійсненні своїх мрій. Бо якщо ми не робимо те, чого хочемо — ми не зможемо робити те, що потрібно.

Читай також: “Давайте вже після перемоги”, або Як боротись із синдромом відкладеного життя

Щоб подолати почуття провини, варто щодня нагадувати собі, хто насправді винен за тисячі вбитих цивільних, мільйони біженців і внутрішньо переміщених осіб.

Майже завжди жертва насильницьких злочинів має почуття провини за те, що з нею трапилося. Проте люди, яким пощастило опинитися у відносно безпечному місці, де є доступ до мінімальних благ цивілізації, не винні в тому, що вимушені переживати їхні співгромадяни. У цьому винна влада росії і російський народ, що давав змогу цій владі багато років розвʼязувати війни, порушувати права людини та фальсифікувати вибори. І це важливо закріпити у своїй свідомості.

Щоб подолати почуття провини, варто щодня нагадувати собі, хто насправді винен за тисячі вбитих цивільних, мільйони біженців і внутрішньо переміщених осіб.


Ми всі відчуваємо, що у світі щось невідворотно змінилося, але поки не знаємо, що саме


Політичні експерти й економісти щодня прогнозують подальший розвиток подій в Україні та світі. Хтось говорить про мілітаризацію у Європі. А дехто вважає, що Європа не зазнає мілітаризації, і це доля України на довгі роки, навіть після завершення війни. Але всі погоджуються з одним: щось зміниться назавжди, і ніхто достеменно не знає, що саме.

Особисто я вважаю, що абсолютно точно змінилися ми. Ми переживаємо травму як нація, і кожен українець особисто зазнає психологічного травмування.

Травма консолідує, оскільки суспільство, що переживає колективну травму, мусить змінитися, щоб вижити. Нам не треба уважно вслухатися в слова іншої людини, ловити інтонації та випадкові жести, щоб дізнатися, як це — коли твою націю вбивають. Бо кожен з нас носить це знання всередині себе. Кожен з нас носить паралізуючий страх, невимовний розпач, хижу лють і запеклу ненависть. У людей з Ірпеня й людей з Ужгорода інтенсивність цих відчуттів буде різною, але самі відчуття будуть ідентичні. Бо житель Ірпеня й житель Ужгорода вперше відчувають, як це — знати, що тебе прийшли вбивати.

Отже, ми відчуваємо, що навіть якщо ми завтра повернемося додому, до свого звичного мирного життя, з усіма близькими, живими і здоровими, ми повернемось іншими.


Треба жити, знаходити приводи для радості й ділитися ними

Сьогодні ми бачимо, як люди припиняють почуватись як на голках. Це період адаптації. Далі буде більше життя в житті людей і, відповідно, в соцмережах.

Це добрий знак, адже люди починають розуміти, що не їсти, не спати, не працювати й забути про зустрічі з близькими можна на декілька днів, але місяцями цього робити не вдасться. Бо мертвий волонтер — поганий волонтер. І саме тому треба жити, знаходити приводи для радості й ділитися ними.

 Ми маємо памʼятати, кому ми зобовʼязані своїм життям, і жити його наповну

З моїх спостережень — людей бісить, коли в соцмережах люди поводяться так, ніби вони забули, що вдома війна. У той час як люди, що відчувають боротьбу між життям і смертю всередині себе й обирають життя (радіють, прагнуть більшого і нагадують оточенню про те, що клаптики нормального життя, комфорту, тих задоволень, які колись були нашою буденністю, все ще існують) — навпаки, стають підтримкою в моменти, коли вже здається, що смерть перемагає. Це люди, які відчувають усю відповідальність жити своє найкраще життя, бо воно одне. Бо хтось помирає, щоб ми, інші люди, жили.

Ми маємо памʼятати, кому ми зобовʼязані своїм життям, і жити його наповну. Бо якщо українці припинять радіти, припинять бути собою — за що ми тоді воюємо?

Ми мусимо плакати, коли плачеться, сміятися, коли сміється, і кохати, коли кохається. А ще — ділитися всіма цими емоціями в інстаграм, якщо хочеться. Бо це те, як ми переживаємо війну — це наші справжні й щирі історії.


Я ГАДАЮ, ЩО КОЖНОМУ УКРАЇНЦЮ ЗАРАЗ ДОВЕДЕТЬСЯ САМОСТІЙНО “НАМАЦУВАТИ” СВОЮ НОРМУ, СПИРАЮЧИСЬ НА ВЛАСНУ СИСТЕМУ ЦІННОСТЕЙ І НОВІ СОЦІАЛЬНІ НОРМИ


Те, що постити розважальний контент у перші дні після звільнення окупованих Бучі, Ірпеня й Гостомеля не варто, було зрозуміло всім. Це просто відчувається.

Я зустрічала думку, що блогерам не варто викладати фото їжі, бо в когось, теоретично, може бути інтернет і не бути їжі. Але пекти й фотографувати паски, здається, хотів кожен українець, бо це було про єднання. Про те, що ми робимо, перебуваючи розсипаними по всьому світу. І як у Великодній ранок ми дізналися, що навіть на Азовсталі люди мали Великодній сніданок разом із нами.

Мені здається, що варто себе запитувати перед кожною публікацією: “Чи мені ок, якщо мій допис побачить кожен українець: і той, хто виїхав за кордон, і той, хто вже місяць не мав звʼязку з мамою, і військовий, що тільки-но втратив у бою товариша? Чи я поважаю їх усіх у той момент, коли пишу щось?”.


Ми всі постраждали від війни

Навіть люди, які вчасно евакуювалися в безпечне місце, мусили кидати свої домівки, життя, яке вони ретельно будували роками, і їхати в нікуди. Багато хто обирав між дітьми й батьками, а хтось залишився жити вдома, в умовно безпечній частині країни, але по кілька разів на день скасовує свої плани через повітряну тривогу. Або не скасовує — і ризикує життям.

Хтось прихистив у себе вдома переселенців, хтось утратив роботу, а хтось знайшов її, тільки щоб донатити ЗСУ. Війна торкнулася кожного українця. Тому мені здається достатнім поважати одне одного й памʼятати, що у всіх нас різний досвід, але всі ми носимо один біль у серці.

 Ми мусимо ставати активними і в житті, і в соцмережах — помилятися, просити вибачення і йти далі

І припинити нарешті запускати салюти, і зачекати з вибиванням килимів.

Ми мусимо ставати активними і в житті, і в соцмережах — помилятися, просити вибачення і йти далі. Ви нікого не зачепите й не образите, тільки якщо не будете нічого робити. Якщо ви будете займати активну життєву позицію, хтось точно вважатиме її неправильною — ми це вже проходили і до війни. І тут насправді немає нічого нового, крім травм, які ці процеси загострюють і роблять менш помітними.

Читайте також у рубриці Зсередини
“Комедія почала зцілювати як слухачів, так і тих, хто на сцені”. Троє коміків про стендап у воєнний час 
Про потреби аудиторії у комедії та створення підґрунтя для комунікації
Як використовувати військові образи в комунікаціях: гайд від Patsany Agency
10 порад для брендів, комунікаційників та креативників
Хто такий фандрейзер
Спеціалісти організацій “Таблеточки”, “Інтерньюз-Україна” і “Повернись живим” розповідають про свою роботу
Чому бренди відкликають свої бізнеси в росії, а ті продовжують працювати. Розповідаємо про франшизу на прикладі KFC
А також розмовляємо з експертом з франчайзингу
Добірка додатків для контролю фінансів
Щоб ефективно управляти коштами та заощаджувати
Інші статті за темами
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень