Естетика читання друкованих медіа — це особлива субкультура. Уже саме слово “журнал” викликає приємні картинки в уяві: ось ти читаєш новий випуск видання про історію, гортаєш сторінки модних журналів у пошуку натхнення, шукаєш мотивацію у журналах про бізнес за ранковою кавою. Так уявляють журнал читачі, але що стоїть за гарним друкованим номером?
Щоб дослідити, як працюють українські друковані медіа, ми поспілкувалися з шеф-редакторами таких українських видань, як Reporters, “Локальна історія” та LA BOUSSOLE. Ми дізналися, як з-під пера українських журналістів виходять матеріали, що отримують світові відзнаки; скільки зараз коштує друк та чи складно працювати над друкованими медіа.
Reporters
Reporters — це великоформатне ілюстроване видання, яке виходить двічі на рік. Воно фокусується на історіях людей, розповідаючи їх у жанрі літературного репортажу та через фотографії. Reporters є частиною медійної екосистеми The Ukrainians Media — це група незалежних українських видань, серед яких, зокрема, і друкований журнал.
Історія The Ukrainians триває вже 9 років, але Reporters як окреме медіа ми запустили у 2019 році, спершу як онлайн-ресурс. Наше поле — людські історії. І ми розповідаємо їх у жанрі літературного репортажу або літератури факту. Власне, ми були й залишаємося донині єдиним українським медіа, яке сфокусоване на цьому жанрі.
Оскільки наші тексти — це довгий формат, їх зручніше читати з паперу. Тому ми від самого заснування хотіли йти у друк, але тоді не мали достатньо ресурсів.
шеф-редакторка журналу Reporters
Про що пише Reporters
За кілька років, у червні 2021-го, ми все-таки вирішили ризикнути й випустили перший номер друкованого журналу Reporters. Відтоді вийшло друком уже 5 випусків.
Кожен випуск має свою концепцію і загальну тему. Наприклад, останній випуск присвячено українським військовим. Щонайменше 700 тисяч українців стали до лав української армії. Учителі, будівельники, підприємці, письменники й лікарі, — в окопах уздовж лінії фронту можна зустріти представників і представниць багатьох фахів. Раптом усі вони стали військовими, і нині це — чи не найповажніша професія. Саме тому ми вирішили присвятити свіжий випуск журналу нашим захисницям і захисникам. Так ми хотіли подякувати їм за їхню відвагу та гідність і показати читачам війну такою, якою її бачать самі військові. Журнал наразі виходить двічі на рік, але ми маємо в планах поступовий перехід до щоквартальних випусків.
Попереднє число було присвячене культурі пам’яті. Ми розуміємо, що війна, яка триває зараз, почалася не 24 лютого 2022 року й навіть не у 2014 році — Вона триває століттями.
Утім, попри репресії, депортації, масові розстріли української інтелігенції, попри мільйони смертей у роки штучно організованого голоду, попри примусове зросійщення, переписування історії та заборону на власну віру, — ми, українці, існуємо.
І власне, нам вдається це, серед іншого, тому що ми вміємо пам’ятати. І ми шукали історії, які можуть показати це.
Хто є творцями Reporters?
Загалом у The Ukrainians наразі працює вже понад 30 людей. Приблизно половина з них задіяна у створенні журналу. Це винятково професійні й талановиті люди. Підготовка журналу до друку — це завжди команда робота. Від колективного пошуку й узгодження концепції кожного випуску — до роботи безпосередньо з контентом, дизайном, версткою, друком, промоцією.
Крім штатної команди, ми також співпрацюємо з кількома десятками найсильніших текстових авторів і документалістів з різних куточків України, а також із письменниками та письменницями, такими як Тарас Прохасько, Софія Андрухович, Сергій Жадан, Андрій Любка, Наталя Ворожбит, Олена Стяжкіна та іншими.
“Ми прагнемо існувати завдяки читацькому інтересу”
Reporters стартував як грантовий проєкт, тобто перші випуски ми робили виключно за донорської підтримки. Але зараз система фінансової стабільності, до якої ми рухаємося, має такий вигляд:
- внески читачів;
- донорська підтримка;
- заробіток від реклами на сторінках журналу та спецпроєктів на сайті.
У The Ukrainians Media є відділ спецпроєктів, команда якого разом із соціально відповідальним бізнесом чи громадськими організаціями створює спільні проєкти і так залучає кошти для розвитку медіа.
Нашою метою залишається рух до фінансової незалежності й самоокупності, щоб ми могли існувати виключно завдяки читацькому інтересу.
Друк — це дорого
Друкований журнал — це дорога історія. Сам собою репортаж — це дорогий жанр, тому що потребує відряджень, тривалої роботи автора над текстом, глибшого занурення в історію і високого професіоналізму. Крім того, для Reporters дуже важливою є візуальна складова, а отже співпраця з фотографами, — і це теж про ресурси.
Команда, яка кілька місяців працює над створенням кожного випуску, також має отримувати оплату за свою роботу. Журнал ми друкуємо на дорогому папері, який замовляємо з-за кордону щоразу перед початком друку, і щоразу платимо нову ціну, вищу відсотків на 20. Ціна, за якою команда починала продавати журнал, уже є нижчою за собівартість. Ми поки не ризикуємо піднімати її, але будемо змушені зробити це найближчим часом.
Загалом працювати в друці — це йти проти течії. Сучасний світ усе більше переходить у диджитал, тоді як ми намагаємося робити щось матеріальне. Коли ми починали, мало хто вірив, що цей проєкт вдасться, але, як бачимо, вони помилялися. Молодь хоче читати друкований журнал. Ми налаштовані на гру в довгу і зараз плануємо зробити так, аби долати виклик, пов’язаний з грошима.
З початком великої війни роботи стало набагато більше
Те, що ми робимо, — це документування сучасної історії. І під час історичних подій ми мусимо фіксувати те, що відбувається з усіма нами. Спершу ми публікували репортажі на сайті й спільно з видавництвом “Лабораторія” видали їх книжкою “77 днів лютого”. Ця книжка нещодавно вийшла у США в перекладі англійською.
Навесні 2022 року ми вагалися, чи варто видавати журнал і чи вдасться це зробити в умовах війни. Але все ж ризикнули й наразі маємо вже три числа, видані під час повномасштабного російського вторгнення.
Перший випуск — із фотографією Дмитра Козацького з “Азовсталі” на обкладинці — побачив світ у червні 2022-го. Пізніше ми отримували відгуки від читачів про те, що в цих воєнних випусках зафіксована наша нова реальність. Люди писали нам, що зберігатимуть випуски для своїх дітей, щоб пізніше вони могли читати про цю війну не лише в підручниках історії, а й у живих емоційних текстах про особистий досвід війни від різних людей.
Ми працювали буквально при свічках
Перший виклик воєнного часу — це питання безпеки. Автори часто працюють поблизу лінії фронту. Наприклад, у свіжому числі вийшла велика історія про Бахмут — це найбільший текст, який ми коли-небудь публікували в Reporters. Над ним працювали письменник та журналіст Мирослав Лаюк і наш фоторедактор Данило Павлов. Вони двічі їздили туди й провели кілька тижнів з військовими.
Іншим викликом були блекаути. Над четвертим випуском, на обкладинці якого фотографія лауреата World Press Photo 2023 та цьогорічної Пулітцерівської премії Жені Малолєтки, ми працювали буквально при свічках. Мусили шукати можливості продовжувати роботу без електрики, інтернету, в холоді. Водночас переживали, чи вдасться друкарні виконати свою частину роботи, бо друкувати тисячі сторінок без електрики просто неможливо. Але тоді все вдалося.
Автор має божеволіти своєю темою
Репортажистика майже завжди вимагає від автора присутності на місці події. Тому автори Reporters постійно подорожують, знайомляться з новими героями для текстів. Колись наш колега, редактор швейцарського журналу Reportagen Даніель Пунтас, сказав, що автор має збожеволіти своєю темою — думати про неї 24/7 і лишатися поряд з героєм настільки довго, наскільки це можливо. Десь так ми й працюємо.
Часто герої наших текстів знаходять нас самі. Тут можу пригадати, наприклад, репортаж “Оранжерея” Ольги Омельянчук — нашої спецкореспондентки, яка наразі, поки я працюю над книжкою, страхує мене на позиції головної редакторки. Вона працювала поблизу лінії фронту над іншою темою, але випадково познайомилася з подружжям, яке не виїздило з небезпечного регіону, бо мало там свій бізнес — оранжерею, де вирощувало квіти на продаж. Із цього знайомства вийшла душевна й щемка історія. Так часто трапляється.
Історії, які ми пропонуємо читачам, особливі передусім своєю людяністю. Навіть коли йдеться про трагічні події, автори намагаються в кожній історії знайти світло й показати його читачеві. І мабуть, у цій грі на контрасті з’являється щось, що може впливати на читача й змінювати його через відчування та проживання історії.
Нам часто кажуть, що наш журнал неможливо читати без сліз. І ми навіть колись жартували, що потрібно надсилати читачам журнал одразу із серветками.
І це не про зловживання емоціями, а про можливість для читача відчути щось сильне й значуще, занурюючись у текст чи фотоісторію. Наші тексти — це своєрідне щеплення проти упереджень. Ми хочемо показувати читачам світ інших людей, щоб вони могли їх краще розуміти, а відтак бути толерантнішими, м’якшими, співчутливішими. Це особливо важливо тепер: коли країна охоплена війною, нам конче треба бути готовими приймати досвід інших і розуміти тих, з ким ми зараз виборюємо цю країну і з ким завтра будемо її відбудовувати й розвивати.
У журналі важлива естетика
Для нас дуже важлива естетично-візуальна складова, окрім очевидної сенсової. Ми прагнемо, щоб контакт із журналом був для читача усвідомленим задоволенням: коли ти сідаєш, гортаєш журнал і отримуєш кайф не лише від прочитаного, а й від побаченого. Те, який вигляд має журнал — це відповідальність нашої головної дизайнерки Анастасії Струк та фоторедактора Данила Павлова.
Коли всі матеріали готові, вони удвох починають робити магію і верстають кожну окрему історію. У нас немає шаблонної верстки — є лише загальна візуальна концепція, в яку вони запаковують кожен матеріал.
Як можна отримати журнал
Першими свіжі випуски журналу отримують наші амбасадори та амбасадорки — це ті читачі, які підтримують видання щомісячними або річними грошовими внесками. Усі вони є членами Спільноти The Ukrainians. Ми ставимо собі за мету об’єднувати проактивну українську молодь, знайомити її між собою на наших івентах чи зустрічах книжкового клубу, давати їм відчуття співпричетності до творення медійного продукту, розвитку незалежної українськомовної журналістики й журналу зокрема.
Попередні числа журналу можна купити в нас на сайті, а також офлайн — у книгарні “Сенс” у Києві. У відкритому продажі журнал з’являється через 5 місяців після виходу з друку.
LA BOUSSOLE
Ідея створити LA BOUSSOLE як журнал про подорожі зʼявилася в мене за часів Майдану. Ще студентами ми вийшли на площу Незалежності, аби стояти за Україну. Але якоїсь миті я усвідомила, що більшість із нас сповна не знає власної країни. Усі наші знання зводилися до тієї невеликої кількості подорожей українськими містами, які ми мали в дитинстві чи юності. Я захотіла це змінити — дослідити Україну для себе й водночас відкрити її для інших.
Мені від початку хотілося робити журнал друкованим. Я фанатіла від періодики, як-от Kinfolk та Сеreal, і не могла зрозуміти, чому таких видань немає в Україні. Утім, подумавши, я вирішила — якщо цього немає, значить, це треба створити. Так і з’явився LA BOUSSOLE, український друкований журнал про подорожі.
засновниця видавництва punkt publishing та журналу LA BOUSSOLE
Як розвивався й змінювався журнал
Достатньо довго кожен випуск був присвячений окремому місту: Одеса, Львів, Чернівці, Харків, Київ, Херсон. Коли ми не могли створити випуск про певне місто, робили тематичні випуски: Вода, Дороги, Ліс, Квіти, Висота, Зупинки.
Улітку 2019 року команда журналу змінила його формат, дизайн та верстку й видала двомовний випуск “Пошук”. Відтоді LA BOUSSOLE припинив бути тревел-виданням і став виданням, яке закликає до усвідомленого способу життя, самопізнання та саморозвитку. Через пандемію ми призупинили роботу майже на три роки, але наприкінці 2022-го команда зібралася знову й підготувала випуск “Дитинство”. Ми створювали його під час ракетних обстрілів, між повітряною тривогою та вимкненням світла.
LA BOUSSOLE — естетичне видання
Важливою є не лише глибина сенсів, а й форма. Тому підсилення матеріалу візуальним супроводом на пухкому приємному папері — це для нас про повагу й любов до читача. Я впевнена, що завдяки такому підходу ми залучаємо одразу декілька органів чуття й потрапляємо в саме серце.
Зараз ми чекаємо з друку новий випуск LA BOUSSOLE під назвою “Ідентичність”. За останні півтора року помітно змінився процес підготовки журналу — те, що раніше команда могла зробити за два місяці, нині займає щонайменше три. Найбільше “постраждали” самі люди. Вони втомлюються, не висипаються через обстріли, не можуть сконцентруватися, не завжди можуть запланувати свою роботу. Також зазнала впливу ціна друку, і це позначилося на всій книговидавничій сфері.
Як у LA BOUSSOLE добирають теми для випусків
Усі теми, які ми обираємо для нових випусків, мають одну мету – підвищити рівень усвідомленості. Серед питань, які порушуються в журналах: “Про що я думаю більшість мого часу? Чому в мене зʼявляються ці думки? Чому вони саме такі?” Ти починаєш розкручувати цей клубок, знаходиш відповіді, і якість твого життя змінюється. Я відчула результат від цих роздумів на собі, саме тому й наважилася змінити тематику видання.
Я мрію, щоб українське суспільство позбавилося синдрому меншовартості або позиції жертви. Я хочу, щоб кожен член суспільства брав відповідальність за своє життя у власні руки.
Тема “Ідентичність” народилася як відповідь на ті історичні події, які ми проживаємо. “Окей, я українець, але що це означає насправді? Які мої якості як українця, які в мене традиції, свята, герої? На яких казках та легендах я зростав?”
Напад росії змусив багатьох українців повернутися до свого коріння й почати шукати свою ідентичність усередині родини, країни та власної національності. Цей момент важливо зафіксувати.
Хто працює над журналом
Раніше команда складалася буквально з кількох людей: головної редакторки Юлії Плохої, менеджерки по роботі із читачами Ані Трященко, дизайнерки Даші Стеценко та піар-менеджерки Каті Квартальної. Зараз видавництво й журнал як якірний його продукт — на етапі реструктуризації команди. Засновниця повністю заглибилась у створення нових продуктів, у команді з’явилася СЕО Олена Воробйова, Head of communication Діана Ремізовська.
Команда кожного випуску разом з усіма авторами, фотографами та перекладачами сягає приблизно 30 людей. Кожен окремий випуск — це майже завжди інша команда контрибуторів, бо теми дуже різні.
Мета на 2023 рік — збільшити географію до 15 країн
Запит на створення англомовної версії виник ще коли LA BOUSSOLE побачив світ уперше. Раніше читачі часто купували його на подарунок друзям за кордон. Нині переклад став ще актуальнішим, адже з початку повномасштабного вторгнення 40% наших читачів перебувають за кордоном.
Кожен випуск містить український контекст, який хочеться доносити іноземцям. Переглядаючи журнал, можна зрозуміти: ось таким було дитинство українців, а ось так вони себе ідентифікують, а ось такі екзистенційні запитання вони собі ставлять.
Зараз журнал представлений у трьох країнах: Україні, Польщі та Іспанії. Наша мета на 2023 рік — збільшити географію до 15 країн.
Друк може коштувати від 8 до 10-12 тисяч доларів — усе залежить від кількості сторінок, накладу, технічних характеристик
Якщо на ринку немає потрібного нам паперу, ми використовуємо дорожчий аналог. Можливо, читач і не помітив би зміну якості ані тактильно, ані візуально, але допустити зниження якості ми не можемо.
Наш головний виклик — це розвивати нішу якісних періодичних видань в Україні й донести до читача їхню цінність. Люди не завжди розуміють, чому вони мають віддавати таку суму за періодику, бо це ж, дослівно, “не книжка”. Проте це лише на перший погляд.
Ми підходимо до формування кожного випуску енциклопедійно, намагаємося дати дуже багато відповідей читачу. Спочатку читач відчуває приємний на дотик папір та оксамитову обкладинку, потім заглиблюється в тему, відчуває натхнення або підтримку чи дізнається щось зовсім нове; рефлексує, проробляє певну роботу над собою і дочитує журнал уже в зовсім іншому стані.
Як придбати журнал?
Поки що журнал виходить раз на 4-5 місяців, але команда планує повернутися до щоквартального випуску. Ми розповсюджуємо LA BOUSSOLE з допомогою партнерів, серед яких GoodWine, Пінчук Арт Центр, бутік-готель Sophia, книгарня “Сенс”, магазин подарунків Lavla, шоурум українських брендів Suknja в Києві та Барселоні, шоурум українських брендів Khmil у Кракові. Придбати журнал можна й на івентах на кшталт “Кураж” чи Kyivness або ж замовити на сайті.
Цього літа ми також запустили Спільноту. За підтримку в 350 гривень на місяць учасники отримують закритий телеграм-канал з контентом, який не входить до друкованих випусків, інформацію про авторів, експертні матеріали та дізнаються про процес створення випусків. Крім цього, для наших донатерів ми проводимо зустрічі Книжкового клубу з головною редакторкою Юлією Плохою та засновницею журналу Тетяною Костіною, а ще зустрічі Ментального клубу з майндфулнес-коучами та психотерапевтами.
Локальна історія
Проєкт “Локальна історія” пережив кілька етапів розвитку й становлення. На першому етапі ми зосередились на історичних і польових дослідженнях. Записували історії очевидців та учасників подій середини минулого століття — зібрали понад 5000 спогадів і понад 35 тисяч світлин. Проте більшості наших героїв уже немає в живих.
Історія України, як би патетично це не звучало, достатньо багата. Хоча більшість блогерів, розповідаючи про Україну, обмежується XX століттям, і це надзвичайно збіднює нашу історію. Ми ж у “Локальній історії” висвітлюємо різні періоди й теми, наприклад, археологію, життя діаспори та інше.
співзасновник та шеф-редактор журналу “Локальна історія”
Як розвивалося медіа
На початку 2018 року в нас виникла ідея випускати друкований журнал. Це була смілива амбіція, адже під час аналізу ринку історичної преси з’ясувалося, що ця ніша не зайнята. А видання, які існували на той момент, містили шкідливі російські або радянські наративи.
Ми є своєрідним містком між академічними істориками й суспільством
Ми зіткнулися з кількома проблемами. Перша: як зробити журнал читабельним і цікавим? Адже наших істориків у навчальних закладах ніхто не вчив писати цікаво й легко. Друга: як зробити цей журнал кольоровим? Третя: як зробити українську історію цікавою для широкого кола читачів? Попри складнощі у 2018 році ми видали перше число журналу — відтоді й донині він виходить регулярно. Наразі маємо вже 55 випусків “Локальної історії”.
Ми всі ці роки шукали відповідь на запитання, що лежить в основі української ідентичності. Повномасштабне вторгнення не вплинуло на наш контент, а ось робота стала помітнішою для читачів. Ми є своєрідним містком між академічними істориками й суспільством. Саме тому розглядаємо теми глибоко, але водночас уникаємо зайвої “сенсаційності”, примітивізації узагальнень.
Наш наклад збільшився від однієї до трьох-чотирьох тисяч номерів, і ми продаємо його майже повністю
Ми маємо також непогано налаштовану мережу місць для продажу журналу. Це фактично всі топові книжкові мережі, локальні крамниці, супермаркети, роздрібні точки.
Хто створює контент
Ключова річ у журналі — це редактура. У нас немає штатного набору авторів, адже вважаємо нереальним, щоб одна людина писала й про античну історію, і про те, хто переміг у Хотинській війні.
Авторами ми обираємо найкращих спеціалістів у своїй галузі. Відповідно, і редактура в нас має три кола: стилістична, літературна й наукова. У нас є науковий редактор, який додатково верифікує і проводить фактчекінг. Над одним випуском журналу працюють приблизно 20 авторів, а в постійній команді є двоє дизайнерок.
До нас звертаються дуже багато людей, які хочуть писати для журналу — студенти й фахівці різного віку надсилають нам свої тексти. Журнал — це лише частинка цілої системи “Локальної історії”, позаяк у нас є ще сайт, відео- та аудіопродакшн, соцмережі. Контент, опублікований у журналі, не дублюємо в соцмережах та на сайті. Для різних аудиторій ми по-різному “запаковуємо” інформацію.
“Тематичного голоду за всі ці роки ми не відчуваємо”
Ми маємо кілька базових рубрик. Це інтерв’ю, які ми стараємося робити не лише з українськими істориками, а й іноземними, — наприклад, з Тімоті Снайдером. Інша постійна рубрика — репортажі. Художні репортажі на історичну тематику дуже цікавлять нашу аудиторію, тож у кожному випуску є один чи два репортажі. Решта наповнення залежить від тематики випуску — понад 60% контенту ми друкуємо “за темою”.
Чи складно зараз видавати журнали
Останній перед повномасштабним вторгненням росії випуск ми видали січні. Наступний вийшов уже в квітні. У перші місяці війни нам було не до друку з декількох причин — від необхідності допомагати Збройним силам до психологічної нездатності створювати журнал.
Витрати збільшилися на все, з найочевидніших здорожчань — ціна паперу. Збільшення накладів також передбачає здорожчання виробництва. Чимало ресурсів іде на виготовлення продукції та створення контенту, оплату роботи членів команди, відрядження. Проте кожен випуск журналу окупається й фінансує наступний. Крім цього, ми маємо фінансову підтримку інвесторів та меценатів.
На друці справді можна заробляти
Я не знаю медіа в Україні, які заробляють на себе через доступ до текстів на їхніх сайтах. Це поки недосяжна мрія. Друк — це щось тривкіше, аніж просто стрічка у Facebook чи стрічка на сайті. Друк — це естетика паперу, контенту й повна ексклюзивність. Ті речі, які читач бачить у журналі, не побачиш в інтернеті.
Ми живемо в еру суцільної диджиталізації, а цифровізація дісталася й друкованих видань. Для нас це звучить як авантюра. Але, як свідчить європейський досвід, це цілком нормальна ініціатива. Ми в історичному журналі розглядаємо теми, які можна назвати вічними — вони не втратять актуальності в серпні чи вересні, і навіть за рік не втратять.
Де придбати журнал
“Локальна історія” виходить щомісяця. Передусім журнал можна придбати в нашому інтернет-магазині або оформити передплату на різний період. Також він продається в інтернет-магазинах майже всіх відомих українських книжкових ритейлерів та в локальних крамницях.