22 жовтня у Львівському культурному хабі пройшла розмова з американським автором та ілюстратором Браяном Селзніком — творцем «Винаходу Гюго Кабре». Разом із журналісткою й редакторкою журналу re/visions Наталі Нуґайред та українською перекладачкою книжки Мартою Сахно говорили про те, як працює книжка-кіно, навіщо дітям складні історії і що змінюється, коли «Гюго» читають під час війни. Зібрали головні думки Селзніка.
Про книжку й автора
«Винахід Гюго Кабре» вийшов у 2007 році й став першим романом, який отримав медаль Кальдекотта — одну з найпрестижніших нагород США в дитячій літературі. Це історія хлопчика-сироти, який живе в стінах паризького вокзалу 1930-х. Він намагається полагодити механічну людину, автоматон, і вірить, що вона передасть йому послання від загиблого батька. Книжка на понад 500 сторінок розповідає історію через текст і чорно-білі ілюстрації, що читаються як кадри німого кіно.
У 2011 році Мартін Скорсезе екранізував її у фільмі «Хранитель часу». Фільм отримав 11 номінацій на «Оскар» і п’ять статуеток. Українською книжка вийшла у видавництві Artbooks у перекладі Марти Сахно.
Як народжувався «Гюго»
Автор пише насамперед для себе
«Я не сідаю за стіл із думкою: зараз напишу книжку для десятирічних. Я пишу книжку для себе. Просто персонаж, який з’явився в моїй уяві, має десять років. Я дуже добре пам’ятаю себе десятирічного. Тоді я переніс велику операцію на грудній клітці, і шрам залишився зі мною. Я згадую про це щодня. Я інстинктивно знаю, що хочу сказати тому десятирічному хлопчику. Іноді він мусить зустрітися з горем».
Як особисте горе змінило сюжет
Батько Гюго в книжці гине. Але так було не з першої чернетки.
«Перші півтора року я не хотів, щоб батько Гюго помирав. Мій власний тато помер приблизно за рік до початку роботи над книжкою, і я не хотів знову проходити через горе. Вигадував способи залишити персонажа живим, але часто тоді він ставав лиходієм, і це було неправильно. Я також не знав, що саме напише автоматон. Пробував придумати вірш про кіно — виходило погано.
Аж одного разу за письмовим столом мене осяяло: батько Гюго помер. І в ту саму мить я зрозумів, що автоматон нічого не напише — він намалює. Він буде художником, як у певному сенсі Гюго та його батько. І цей малюнок буде пов’язаний із тим, що було дуже важливо батькові, хоча під ним стоятиме чуже ім’я».
Саме тоді, каже Селзнік, усе стало на свої місця.
«Усе, що я півтора року вибудовував, раптом отримало сенс і емоційне серце. Я зрозумів, що часто працюю саме так: спершу створюю скелет історії, а потім дуже довго шукаю її емоційну суть. Сподіваюся, читач насамперед відчуває саме її, хоча я знайшов її останньою».
Про час і те, що від нас залежить
Годинники й механізми — один із головних образів «Гюго». Для Селзніка це насамперед історія про контроль.
«Годинники, відлік часу, спосіб, у який ми організовуємо життя, — це спроба контролювати те, що насправді нам непідвладне. Навіть якби всі годинники зупинилися, час однаково йшов би далі. Ми не можемо його спинити, хоча так часто цього прагнемо.
Ми знаємо, що час відчувається по-різному залежно від пережитого. Коли стається щось жахливе, здається, що це триває вічність. Коли щось прекрасне — мить пролітає. Я сам маю труднощі з бажанням усе контролювати й постійно вчуся відпускати це прагнення. І, можливо, тепер я вперше усвідомив, що писати історії — теж спосіб спробувати щось контролювати».
«Якби я переніс Гюго в 1978-й, 1630-й чи 1510-й рік, це була б уже інша історія. Насправді він міг народитися тільки в цьому часі. Учора в Jam Factory я говорив із мисткинею, яка створює інсталяцію — механізм розміром із кімнату. Людина проходить крізь нього, наче крізь власне життя: від темряви народження до світла, далі шлях повертає до початку. Можна говорити про долю, про наперед визначену траєкторію. Але те, що ми робимо на цьому шляху, до чого торкаємося, що пам’ятаємо й беремо із собою, залежить від нас».
Про дитячі книжки у час війни
Які книжки потрібні дітям зараз
«Я читав і про українські книжки, які допомагають дітям пережити загибель батьків, зрозуміти, що відбувається з військовими. Люди, які люблять конкретну дитину, мають шукати те, що підходить саме їй. Комусь потрібна пряма розмова про війну, комусь — метафора втрати, яка не називає війну, а комусь — історія, в яку можна просто втекти. Іноді дитині потрібне саме це. Тому розмова про книжки й дитячий досвід така важлива».
Про втрату і можливість рухатися далі
Селзнік розповів, що читав англійський переклад української дитячої книжки про прихід війни.
«Там є світле, ніби лампочка, дитя й друзі в прекрасному чарівному місті, а війна постає страшною чорною рукою. Це сильна, ясна метафора. Для мене книжка насамперед про перетворення: після втрати ми не повертаємо того, що мали, але, якщо пощастить, отримуємо щось нове, із чим можемо рухатися далі».
Чому дітей неможливо захистити від усього болю
«Єдині умовні правила для книжки цього віку: я не вживатиму лайки й не описуватиму сексуальних сцен. А в усьому іншому теми можуть бути будь-які, бо діти живуть у справжньому світі. Їх неможливо захистити від усього болю — особливо тут, в Україні».
Про цензуру дитячої літератури
«У США зараз намагаються цензурувати книжки про людей іншого кольору шкіри, квір-людей, жінок, складну історію — усе, що не вкладається у вузьке уявлення про правильні для дітей сюжети. Кажуть, що ці теми “не для дітей”. Але люди, які справді знають дітей, можуть оцінити, до чого дитина готова. Мені якось сказали, що діти самі себе цензурують: якщо відкриють книжку, до якої ще не готові, то просто відкладуть її».
Про Україну і нові прочитання «Гюго»
Україна, яку неможливо зрозуміти здалеку
«Мені важливо думати, що цей маленький хлопчик, який шукає дім, живе в багатьох країнах, де я ніколи не бував і, можливо, не побуваю. Донедавна я міг думати, що ніколи не приїду в Україну. А тепер я тут, слухаю людей, дізнаюся про їхнє життя, культуру, про те, як підтримують митців, мислителів, ветеранів, військових, які проблеми існують і як люди допомагають одне одному. Ззовні ми часто чуємо узагальнення: «Україна — це…», «Україна робить…». А тут я зустрічаю справжніх людей і дізнаюся те, чого інакше міг би не побачити».
Як війна змінює прочитання книжки
«Коли книжку завершено, історія не закінчується. Минуло майже двадцять років, і ось я вперше розмовляю про “Гюго” з аудиторією, яка зараз живе під час війни. Війна — не головна тема книжки, але вона там є, і сьогодні ми можемо говорити саме про неї.
Коли я зустрічаю автора книжки, яку дуже люблю, мені хочеться сказати: «Ви написали це для мене». Коли читачі кажуть так про мої книжки, я відповідаю: “Так, для вас”. Історія щоразу народжується наново».
Також може бути цікаво: 10 книжок про Донеччину. Добірка Станіслава Федорчука