Повномасштабна війна змінила життя мільйонів людей. Хтось утратив роботу, хтось працював під обстрілами, а хтось почав вивчати нову галузь та змінив професію. Ми поговорили з трьома дівчатами, які за останні три місяці перекваліфікувалися та створили власні проєкти. Вони поділилися своїм досвідом, розповіли про навчання та виклики в роботі.
до війни: асистентка
після початку війни: свічкарка, власниця бренду Lighthouse.candles.ua
Про маленьку мрію, яка здійснилась
Ще до війни я мріяла створювати й продавати натуральні соєві свічки з небанальними ароматами та дерев’яними гнотами. Ідея з’явилася декілька років тому, коли я купила свічку з дуже приємним ароматом у красивому пакованні, однак помітила в ній деякі характеристики, які захотілося виправити. Тоді я вирішила, що хочу зробити свою ідеальну свічку власноруч.
Щонайперше знайшла матеріали та почала вивчати технологічний процес лиття свічок. У цьому дуже допомогли навчальні відео із сайтів, на яких робила закупівлі. Далі гуглила все, що було незрозуміло, дивилася відео на YouTube, читала дописи в спільнотах свічкових майстрів. Вивчала властивості різних восків, гнотів, ароматизаторів. Але найважливішим учителем була практика, бо саме через невдалі спроби я досягла бажаного результату.
Створення свічок було моїм хобі — я робила їх для себе та інколи дарувала друзям. Паралельно я влаштовувала кар’єру — буквально за кілька тижнів до повномасштабної війни знайшла нову роботу. Працювала особистою асистенткою дівчини, яка займається консалтингом у сфері HR. Була в захваті від нових задач та нових знайомств. Однак 24 лютого, як і у всіх українців, мій світ розділився на “до” та “після”.
Деякий час керівниця підтримувала мене морально й матеріально, але згодом стало зрозуміло, що вона не має для мене роботи. Нам обом було важко й сумно припиняти співпрацю, але така реальність. Щоб відчути землю під ногами та йти далі мені знадобилося близько двох місяців.
У якийсь момент після втрати роботи я згадала, що мріяла продавати свічки, й вирішила: коли, як не зараз? Перевезла з Києва до Львова матеріали, які закупила раніше, відлила першу партію свічок. 26 квітня створила в Instagram окрему сторінку та написала перший допис. Дуже хвилювалась, чи буде це комусь цікаво.
Незважаючи на побоювання, за два тижні в мене майже повністю розкупили першу партію. Я відчула натхнення рухатися далі й раділа, що навіть попри війну є люди, яким важливо мати вдома власний промінець спокою та затишку.
Про навчання та виклики
Зараз я чекаю на сировину для наступної партії, розробляю новий різновид свічок для масажу та опановую тонкощі виготовлення свічок з різних матеріалів. Також вивчаю інформацію щодо ведення малого бізнесу, комунікації в соцмережах, шукаю майданчики для продажу онлайн. А ще планую знайти партнерів для офлайн-продажу в невеличких крамничках чи кав’ярнях. Мрію, щоб ця маленька справа зростала, і згодом я навіть могла забезпечувати себе улюбленим заняттям.
Узагалі я обожнюю працювати руками й мені доволі легко дається процес виготовлення свічок. Це така своєрідна медитація — руки ніби самі пурхають від одного процесу до іншого. А ще маю важливе правило: ніколи не берусь за лиття свічок, якщо маю поганий настрій. Бо мені здається, що через свічки я ділюсь своїм позитивним настроєм і теплом з іншими людьми.
Усе, що стосується прагматичної частини бізнесу, дається мені складніше. Зараз багато уваги приділяю теоретичним знанням. Читаю книжки, слухаю лекції про формування бренду, бізнес-планування, smm, про юридичні аспекти ведення бізнесу в Україні. Через обмежений бюджет намагаюсь знаходити безплатні заходи, лекції чи курси, брати в друзів книжки, що мені цікаві.
Я багато навчаюсь, однак знаю: найважливіше, що я здобула за час війни, — це сміливість. Сміливість бути собою, сміливість публічно писати про свої думки та мрії, а також сміливість діяти й робити те, що подобається.
Про життя “до” та волонтерство
Раніше я мала комунікаційну агенцію, яка займалася державними комунікаціями та допомагала просувати реформи в країні. Ми вели проєкти з економічного розвитку, програми, присвячені галузі охорони здоров’я та культурно-політичним аспектам.
Після 24 лютого наші клієнти майже одразу поставили співпрацю на холд. Один із проєктів зупинився через окупацію міста, у якому його реалізовували. А ще одні клієнти відмовилися продовжувати контракт буквально 23 лютого. У той день я думала, що це моя найбільша проблема 🙂
до війни: піарниця
після початку війни: власниця бренду “Еней.Мілітарі”
На початку повномасштабної війни ми з друзями та сім’єю заснували волонтерський штаб. Спочатку допомагали людям у київському метрополітені, потім — жителям Бучі, Іванкова, Славутича та інших міст Київської області. Згодом спрямували всі сили на допомогу північному фронту — Чернігову та області.
Паралельно ми спілкувалися з військовими та отримували від них запити на допомогу. Стало зрозуміло, що насамперед бракує медикаментів та амуніції. І якщо ліки та компоненти для індивідуальних аптечок ми доставляли гуманітарними вантажами з усієї Європи, то проблема амуніції ніяк не розв’язувалась. Особливо часто до нас зверталися із запитами на взуття та бронежилети.
Про створення власного бренду
Саме в цей момент я познайомилась із чоловіком, який мав цех із виробництва взуття, однак через воєнні дії всі його клієнти припинили співпрацю. Зустрілися дві “знедолені” душі, так би мовити.
Ми спробували пошити берці для військових. Першу партію віддали на тест нашим друзям з аеророзвідки. Отримали від них рецензію, пішли перешили, замінили деталі, щось додали, щось зайве прибрали. Так народився бренд “Еней.Мілітарі”.
Згодом до виробництва взуття додалися плитоноски, підсумки для аптечок та скиду магазинів, форма й бафи/балаклави. Усе це шиють на виробництвах у різних містах України — у Черкасах, Броварах, Києві, Дніпрі, Львові та Запоріжжі. Так ми реалізуємо важливу мету проєкту — запускаємо український бізнес у легкій промисловості там, де люди залишилися без роботи.
Про навчання та нові навички
За ці місяці я навчилася розбиратися в тканинах та комплектуючих, вмію спланувати логістику з Португалії в Україну в найкоротші строки. Можу дістати з-під землі фуру на 20 тонн чи пофарбувати нубук у потрібний колір.
Раніше я була певна, що опанувала стресостійкість під час роботи з українським урядом. Помилялася. Наразі щодня прилітають якісь нові проблеми: десь на кордоні застрягла тканина, десь не виїхала підошва для взуття, бо підприємство, яке її виробляє, перебувало під обстрілами кілька днів. Через брак пального ми не можемо вчасно отримати матеріали для виробництва.
Я вчуся щодня. Сама їжджу на всі виробництва, обираю тканини, стропи та фастекси. Забиваю цвяхи в підошви, щоб перевірити її на міцність, і тестую свої вироби разом з військовими на полігонах. Загалом навчилася приймати кожне нове завдання як таск у квесті — де все навколо палає, а ти така на велосипеді “Україна” зі спущеними колесами валиш по дорозі 🙂
Це не перший мій бізнес. Однак перший — з таким рівнем невизначеності. Я маю щодня переоцінювати ситуацію. Залежно від зміни лінії фронту, кількості повітряних тривог, курсу валют, міжнародної політики та стану на кордоні змінюється фінансова модель мого проєкту.
А ще виявилося, що я люблю продажі — хоча завжди думала, що це не моє. Зараз достатньо швидко розумію потребу ринку й намагаюся на неї відреагувати. Виникли труднощі з бухгалтерським обліком, однак маю святих фінансистів та юристів, які допомагають побудувати цю систему. Без них я б не впоралася.
Юлія Грушецька
до війни: Head of SMM
після початку війни: засновниця благодійного фонду KI(N)D’S
Про життя до війни
До початку війни я працювала у сферах PR, SMM та маркетингу. Протягом 8 років розвивала сторінки брендів у соціальних мережах, будувала стратегії та розширювала комунікації через проєкти з партнерами. На початку кар’єри була SMM-ницею, потім доросла до Head of SMM.
За кілька місяців до війни я почала аналізувати, чим хочу займатися, та задумалася про роботу в некомерційному секторі. Ця сфера цікавила мене ще з дитинства. А в дорослому віці, коли навчалась в університеті, паралельно працювала та завжди займалась волонтерством в різних ГО та БО. За декілька місяців до початку війни навіть почала переглядати перелік професій та вакансії в цьому напрямі, однак продовжувала працювати у своїй компанії.
Як проєкт психологічної допомоги перетворився на фонд
24 лютого я їхала з Києва в Івано-Франківськ разом зі знайомими, які мають двох маленьких доньок. Дорогою задумалася: як можна допомогти дітям? Адже вони не менше за дорослих переживають через воєнні події, їм складно опановувати свої емоції. Водночас дорослі самі дезорієнтовані та в стресі, перед більшістю постало питання, як жити далі.
Уже в Івано-Франківську я почала шукати дитячих психологів. На волонтерській основі відгукнулися п’ятеро спеціалістів. Разом ми запустили групові онлайн-заняття та назбирали аж 50 заявок на участь. Я взагалі не очікувала такого попиту.
Планували запустити проєкт на місяць, однак батьки дуже просили продовження. Для дітей ці заняття стали важливими та помічними, адже 80 відсотків із них переїхали за кордон, де не мали соціалізації, друзів та школи.
Ми домовилися, що батьки сплачуватимуть благодійний внесок. Однак я зрозуміла, що цього недостатньо для наших спеціалістів, які також мають сім’ї та повинні якось виживати. Тоді я подумала, що можу переформатувати проєкт у фонд. Завдяки цьому можна було б залучити ще більше спеціалістів та допомогти ще більшій кількості дітей.
Про життя зараз та навчання
Після цього я почала оформлювати документи. Бюрократичні процедури з реєстрації фонду зазвичай тривають доволі довго, тому паралельно я розбиралася в загальних питаннях: вивчала, як працює ця галузь, чи потрібно створювати бізнес-стратегію або план. У пошуках інформації потрапила на сторінку Zagoriy Foundation, і виявилося, що вони саме запустили курси для засновників фондів.
Навчання допомогло зрозуміти, як працює система зсередини, і я здобула базові знання, без яких було б складно розвивати фонд. Зараз уже маю документи, збираю команду, хочу масштабуватися і мрію про офлайн-проєкти. Мої друзі навіть почали жартувати, що я шукала роботу в некомерційній компанії, а зрештою сама її створила.
Завдяки проєкту в мене ніби увімкнулось нове дихання: я вивчаю французьку, пішла на ліплення з глини, на йогу, вивчаю флористику та займаюсь квітами. На початку я намагалася тримати київський ритм та робити звичні справи, однак зрозуміла, що це був захисний механізм. Лише коли я зупинилась, то зрозуміла, що життя повністю змінилося.
Про нові навички та виклики
Сам запуск проєкту виявися легким та цікавим. Якось легко знаходяться потрібні люди, усе виходить так, як треба. Ось, наприклад, мені потрібно було створити логотип для фонду, однак у дизайнерів, з якими раніше співпрацювала, не було можливості допомогти. Я ж не працювала дизайнеркою, однак вирішила зайнятися логотипом самостійно: думала над концепцію, шукала шрифти, надихалася прикладами в Pinterest та Bihance. Зрештою намалювала логотип. Скинула показати кільком знайомим — і їм сподобалося! А деякі навіть не вірили, що то моїх рук справа 🙂
Однак є і виклики. Найголовнішим серед них для мене стала публічність. Я розумію, що засновую фонд, тому потрібно постійно про це розповідати, а також писати різним людям, шукати гранти. Розбираюсь із пошуком донатів та проєктним менеджментом.
Новим став навіть досвід створення команди й ведення соцмереж, адже раніше я приходила розвивати проєкти, що вже працюють. Зараз же доводиться робити все з нуля. А оскільки я дуже люблю естетичний візуал, то ще один виклик для мене — не ставитися до всього з перфекціонізмом.
У мене навіть виникла асоціація: ніби я зараз на кораблі та вийшла плавати в океан. Раніше я ніколи не плавала в океані, тому плисти лячно. Однак можливостей купа.