Напередодні відкриття 21-го міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA видання Bazilik Media поговорило із членами команди фестивалю про особливості роботи над візуальним кодом Docudays. Кожного року Docudays отримує нову концепцію, яка лягає в основу його візуального оформлення. Також декілька років поспіль Docudays залучає відомих художників до створення нагород для переможців фестивалю. Цьогорічна тема фестивалю: «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя». Головним матеріалом фестивалю виступає кришталь, який ототожнюється з крихкістю історичної памʼяті. До створення нагород запросили художника Михайла Алексєєнка, який вже понад 10 років працює з кришталем.
Режисер Роман Бондарчук (РБ) та художниця Дарʼя Подольцева (ДП) очолюють артвідділ, який щороку працює над сенсами й візуалізацією Docudays UA. Вони розповіли про особливості пошуку нових сенсів під час повномасштабної війни, про відбір художників для співпраці з Docudays та історичну пам’ять майбутніх поколінь українців.
Коли ви розпочали співпрацю з Docudays і чому погодились на роботу в цьому проєкті?
ДП: Я долучилась до роботи з Docudays у 2014 році. Спочатку оформлювала сувенірку, кілька постерів, а далі пішло-поїхало.
РБ: Я приєднався на п’ятому році проведення фестивалю, у 2008-му. Засновники хотіли оновити команду й вивести фестиваль на більш помітний, міжнародний рівень. У цей період прийшов не тільки я, а багато людей, які вчилися на кіношників, продюсерів. Перспектив займатись кіно в нас було небагато, тож працювати над фестивалем виявилося цікавою ідеєю.
За цей час фестиваль пройшов доволі великий шлях трансформації. Коли я прийшов, були покази в Будинку кіно. Людей збиралося небагато, і дискусії точились переважно щодо того, який фільм є справді документальним, а який — ігровим. Людям здавалося, що якщо фільм не має закадрового тексту й ми бачимо методом прямого спостереження якісь події, то це, найімовірніше, постановне кіно. Ми розуміли, що попереду ще багато просвітницької роботи, що важливо залучати молоду аудиторію, студентів і взагалі виходити за межі бульбашки Будинку кіно.
Дар’є, ви сказали, що на початку своєї роботи в Docudays займались постерами, плакатами. Що було вашою мотивацією прийти й почати працювати на цьому фестивалі?
У дизайнерському світі робота над постерами для фестивалів — це найкраще, що може бути (сміється). На Docudays набагато більше свободи, тут цьому приділяють особливу увагу. Я стежу за тим, щоб візуал відображав довершену картину світу, повноцінну й переконливу. Це не просто макетики — це цілий всесвіт.
Мало де взагалі можна дозволити собі працювати як мікрорежисер і створювати синергію візуальних та кіносенсів. Це дуже крута й цікава робота.
Для роботи над візуалізацією фестивалю ви залучаєте різних художників. Як відбираєте тих, з ким будете працювати?
РБ: Пишемо імена українських митців на листочках, засипаємо їх у банку, перемішуємо й обираємо (сміється).
Насправді ми довгий час думали, що було б непогано зробити нагороду Docudays на зразок статуетки Оскар — одну на всі часи. Аби щороку не вигадувати щось нове. Але зробити абстрактну нагороду документальному кінофестивалю про права людини доволі складно. Що можна придумати? Камера, кіноплівочка, флеш-карточка, об’єктивчик і т. д. Це все дуже банальне й нудне. Крім того, зробити статуетку на кшталт Оскара — дуже дорого. Проте амбіції не менші — нам не хочеться робити гірше, ніж це робить Оскар.
Тому в певний момент ми придумали: якщо в нас щороку є тема фестивалю і їй підпорядковуються всі елементи, то й нагорода має бути в межах цієї теми.
Уперше ми почали це робити з художником Олексієм Саєм [у 2019 році, — ред.]. Тоді темою фестивалю були новітні технології, штучний інтелект. Ми попросили Сая зробити нам візуал в Excel, тому що його творчість повʼязана із цими таблицями. Якось ми побачили в його майстерні 10-сантиметрових іграшкових солдатиків у формі офісних клерків. І подумали, а чому б не зробити нагороду у вигляді такої фігурки. Сай одразу взявся думати над реалізацією. У результаті це була перша нагорода від відомого митця, вручена переможцю фестивалю Docudays UA.
Нам сподобалася така практика, і ми вирішили її продовжувати. По-перше, так ми знімаємо із себе купу проблем, пов’язаних з виготовленням нагороди. По-друге, вручаємо нашим переможцям справді цінну річ, яка, можливо, у складний момент життя навіть врятує їх.
ДП: Додам кілька слів про те, чому статуетка щороку унікальна. Ми зрозуміли, що навіть на ідеологічному рівні нам важливо робити цю нагороду різною. До того ж це щоразу витвір мистецтва. Після Сая була Жанна Кадирова, Анатолій Сурма. Пару років ми самі робили командою.
Тема Docudays 2024 — пам’ять. І ми думали про щось крихке, що розпадається й водночас грає на сонці, тобто може бути дуже різним. Тому покликали Михайла Алексєєнка. Цьогорічна нагорода — це кришталева ваза з назвою «У цю вазу квіти ніколи не ставили». Це реальна фраза жіночки, яка продавала Михайлу цей кришталь. Вона сказала, що ваза стояла в серванті весь час, і ніхто її ніколи не використовував. Як пише Михайло, це такий символ відкладеного життя в радянські часи. Річ складається з пʼяти кришталевих елементів. Туди не можна ставити квіти, наливати воду — нічого не можна. Це така річ у собі. Автор доводить до абсурду нефункціональність радянського кришталю. Висота вази — приблизно 45 сантиметрів.
І все ж, я хотів би уточнити про підбір художників. Ви самі щороку обираєте конкретного митця й пропонуєте співпрацю?
ДП: Так, справді, тут немає конкурсу, спортивних змагань. Ми думаємо артвідділом, хто з митців працює з дотичною темою, з ким би нам було цікаво попрацювати.
Придумати тему, концепцію, створити візуал, знайти митців для колаборації — це все доволі великий обсяг роботи. Водночас у кожного з вас паралельно є свої проєкти. Наскільки складно поєднувати різні види діяльності? Чи не стояло питання відмовитись від чогось одного?
ДП: Ну, на два місяці перед фестивалем ми відмовляємось від багатьох інших видів діяльності. Фестиваль — це більше сезонна подія. У нас є багато проєктів протягом року. Звісно, що все накладається, ти обов’язково сидиш ночами. Але є і багато плюсів: ніколи не буває нудно. А ще є відчуття, що ти робиш те, що має сенс. Це дуже цінне відчуття. Заради нього можна й не поспати.
РБ: Так, справді. Уже коли фестиваль відкрився, ти розумієш, що нарешті «злетіло», люди ходять, комусь це потрібно, є відгуки, є світлі обличчя. Ти відчуваєш повернення вкладеної енергії.
Крім того, для мене є цінною можливість бачити так багато фільмів. Це дає змогу орієнтуватися в процесі, в тому, де зараз перебуває кіномистецтво, що за рік вдалося досягти, а де втрачено.
І врешті, це та робота, де можна багато експериментувати, де є творча свобода, де ми не мусимо відповідати очікуванням: чи то комерційним, чи будь-яким іншим. Ми ніби маяк, що світить, і на його світло стікаються люди, яким воно потрібно.
Про сенси. Docudays — найбільший фестиваль документального кіно. Відповідно, він має найбільше відвідувачів. Як зробити так, щоб аудиторія правильно зрозуміла візуальну концепцію і зчитала вашу ідею? Щоб не заплуталась у сенсах. Чи ставите ви собі завдання спростити ідею, щоб донести її до якомога більшої кількості відвідувачів?
РБ: Який інтерес у тому, щоб загравати з людьми й намагатися просто їх розважати? Цим успішно займається більшість наших телеканалів.
ДП: У нас, мені здається, аудиторія, яку не треба розважати. Ми створюємо простір для обговорення.
РБ: Хочеться, щоб люди пізнавали світ не через уривки інформації у соцмережах, а через прямі емоційні досвіди, через складні й цікаві фільми, які створюють розумні люди. В принципі, ми трохи балансуємо різними програмами. У нас є, наприклад, програма DOCU/Юність, орієнтована на підлітків. І там доволі прості для сприйняття фільми. Вони розважальні, і це хороша точка входу, щоб полюбити документальне кіно в юному віці й далі ним цікавитись. Є програма DOCU/Хіти, в яку ми включаємо переможців світових фестивалів за рік. Там теж дуже яскраві й ненудні фільми, переважно документальні блокбастери. Якщо піти на цю програму, то навіть людина, яка каже, що не дуже любить документальне кіно, може змінити свою думку.
У нас заповнюються локації, зростає кількість кіноклубів по країні, з року в рік успішно проходить мандрівний фестиваль містами й містечками України. Мені здається, ми зараз у правильному розмірі й правильному форматі
Поговорімо про концепцію фестивалю. Як ви вже казали, цьогоріч у візуальній концепції використано кришталь. Це зумовлено співпрацею з художником Михайлом Алексєєнком. В офіційному стейтменті фестивалю зазначено, що кришталь — це відсилання до крихкості матеріальної спадщини українців. Що вас наштовхнуло використовувати кришталь?
ДП: Обрання теми — це теж довгий процес. Було декілька стратегічних сесій, у яких бере участь велика частина команди. За підсумком ми склали шортліст. Пам’ятаю етап, коли ми розглядали два слова — пам’ять і справедливість. І подумали, що вони тісно пов’язані, особливо в контексті війни.
Ми міркували спочатку про підручник з історії, крутили його. На якомусь етапі були також трипільські рештки, палиці-копачки й Пес Патрон. Подумали, що виходить якийсь балаган, а хочеться чистого, мінімалістичного.
Зрештою ми дійшли до теми про властивості памʼяті. Це щось крихке, щось, що переливається, змінює форму. Навіть коли тобі здається, що ти щось пам’ятаєш, насправді — зовсім не факт. Щось ти взагалі хочеш забути…
Ми розглядали кілька варіантів, окрім кришталю: скло, порцеляна, посуд. У нашому фестивальному ролику кришталь підривається. Це також референс до руйнувань будинків через війну. Але на віжуалах ми збираємо цілий обʼєкт, йдемо реверсом. І це теж наше прагнення перескласти свою ідентичність або картинки світу.
Уже втретє фестиваль Docudays UA відбувається під час повномасштабної війни. Чи змінився ваш підхід до роботи після 24 лютого?
РБ: Складніше стало з інтонуванням, тому що раніше ми дуже безстрашно й весело рефлексували на тему корупції, наприклад. Я пам’ятаю, у 2013 році ми цілий фестиваль назвали «Ідеорупція». Тоді можна було взяти в оренду, наприклад, загін «Беркута». Це було за рік до Майдану. Якийсь колишній командир просто надавав такі послуги. Ми їх зняли в ролику, а потім запросили на відкриття фестивалю. Вони імітували, що фестиваль заборонено через вільнодумство. Тоді це було на грані фолу, але цілком виправдано. Зараз просто складніше іронізувати над будь-чим. І доводиться знаходити якісь тонші відтінки.
ДП: Я абсолютно погоджуюся. Ми були дуже іронічними до великої війни. А зараз, мені здається, робимо все набагато акуратніше, бо ця іронія постійно вже недоречна.
Як у такий напружений час знаходити натхнення і створювати нову візуалізацію, нові сенси? Чи не стикались ви з вигорянням?
ДП: Мене, навпаки, робота рятує. Оскільки в тебе багато роботи, ти просто не розвалюєшся. Памʼятаю травень минулого року, коли обстріли були постійно. Вночі не поспав, зранку встав, пішов — стаєш, як машина, і просто робиш те, що треба робити. І мені це дуже допомагало насправді. Якби в мене не було цієї роботи, то не знаю, що б я робила.
А якщо брати ширше, не тільки роботу над фестивалем? Чи стало вам складніше шукати ідеї у своїй творчій діяльності?
ДП: Рома зняв кіно впродовж великої війни.
РБ: Я його зняв до війни, під час війни ми зняли тільки епілог. Це було до біса складно. По-перше, взагалі сфокусуватися на тому, що треба робити кіно, а не якось брати участь у цій реальності. Ми дознімали кіно в Словаччині — це теж було доволі незвично, незручно порівняно з тим, як це гарно можна робити в Україні.
Зараз я займаюсь «Архівом війни». Це збір свідчень про воєнні злочини росіян, трансформація цих свідчень у виставки, фільми, дискусії. Мета — вплинути на те, щоб винні в цій війні були покарані. І щоб у суспільній свідомості не викликало запитань, хто є ворог і злочинець.
ДП: Тут складно щось узагальнити, бо це дуже різні речі: що ти робив на початку й що ти робиш зараз. Я, чесно кажучи, навіть дивитися не можу на те, що робила (в естетичному плані), бо це просто якийсь кринж. Зараз начебто ти такого не робиш. Це дуже різні стани насправді.
Я пам’ятаю, на початку війни була дискусія про те, чи треба їхати на кінофестивалі, де також є росіяни. Зараз уже є певна консолідована позиція щодо цього.
РБ: Ну, вона в нас є, але подивишся у фейсбуці фотографії з Канн, і рвотний рефлекс тебе не полишає. Берлінале більш обережний у цьому сенсі.
ДП: Зараз, можливо, треба буде навіть більше працювати. Бо, скажімо, на Венеційській бієнале бар’єр від росії потихеньку стає тоншим, на жаль.
Здається, що західний світ уже чекає скорішого завершення цієї війни, щоб вільно обійматися з росіянами, припинити говорити про цю війну, бо їм некомфортно жити з нею.
РБ: Я багато зусиль і часу витратив на розмови з фестивальними директорами, відбірниками, менеджерами. Ми всюди писали відкриті персональні листи. І парадокс полягає в тому, що західне суспільство збудоване на засадах інклюзивності й різноманіття. Вони не можуть скасувати неможливість дискримінувати на ґрунті національності.
Так чи інакше вони беруть у програму який-небудь компромісний фільм якогось умовного російського дисидента, бажано на тему дискримінації жінок. Думаєш, ну що нового може сказати російський фільм про дискримінацію жінок, якщо там відбувається суцільне людоїдство, дітовбивство й геноцид України. Але фестивалям це необхідно робити — для проформи й для того, щоб відповідати політикам і тримати цей порядок речей так, як він був збудований.
ДП: У мене був досвід представлення проєктів, виставок за кордоном. Я говорила не з інституціями, а з людьми — і всі дуже підтримували Україну. Ще ніколи не потрапляла в ситуації, які були б мені прямо некомфортні.
Ще про памʼять. Як довго, на вашу думку, ця повномасштабна війна залишатиметься в памʼяті українців? Адже за три століття немає жодного покоління українців, яке б не постраждало від росіян. І попри це з моменту здобуття незалежності українці мирно існували з російською культурою і не звертали увагу на імперіалістичні нахили росіян. Що робити, щоб майбутні покоління українців знову не зіткнулися з такою ситуацією?
ДП: Я дивлюсь на своїх дітей — вони дуже однозначно налаштовані. Мені здається, вони ніколи вже не приймуть росіян, тому що в них абсолютно чітка картина світу.
РБ: У нас недавно був дитячий день народження. Діти 10-12 років репетирували виставу, за сюжетом якої українські військові розправляються з російськими загарбниками. Я думаю, що цим дітям точно не можна буде нічого перепрошити. Ну, а далі… А як перепрошили нашим дідам, батькам? Репресіями, страхом, терором. Якщо не буде репресій, страху й терору, то, відповідно, не буде причин забувати, хто такі росіяни. Але в дітях точно сумнівів немає. Я думаю, в них усе буде добре.
ДП: Тут мені ще здається, якщо говорити про російську культуру, — у них зараз немає іншої ідеї, ніж колоніальна. І нам, українцям, потрібно, щоб у нас була велика ідея — загальнонаціональна, для майбутнього країни. І якщо буде широка рамка загальної ідеї, якщо вона збережеться, то збережеться й наша ідентичність.
Якщо вам подобається те, що ми робимо, запрошуємо до Спільноти Bazilik. Ви можете підтримати нас, щоб матеріали й надалі виходили регулярно, а ми мали ресурс для їх поліпшення.
Матеріали підготовлено в межах проєкту Strategic Media Support Program, який реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.