«Хтось такі як я» — це перформативно-фізична моновистава театру «Нафта», альтернативного театру з Харкова. Авторкою, режисеркою і водночас акторкою вистави є хореографка Ніна Хижна. Нелінійний сюжет обертається навколо Безтілесної Істоти, що, мандруючи тілами різних людей, пізнає їхні почуття й стани. В основі перформансу – інтервʼю з українцями та українками різного віку і професій: від 6-річної школярки до дорослої парамедикині та 90-річної бабусі. Вистави відбудуться в Харкові, Києві та Львові.
Ми поговорили з Ніною Хижною про формат моновистави, про тілесні відчуття під час проживання у воєнному Харкові та як різниться сприйняття світу в українців і тих, хто проживає за кордоном.
Ваш театр «Нафта» називається «альтернативним». У чому його альтернативність?
Театр виник приблизно п’ять років тому. І на той момент у Харкові було мало альтернатив театральному висловленню. Нашим пріоритетом завжди була свобода — свобода висловлення, свобода формату, в якому ми існуємо. Альтернативність також у тому, що в нас немає сталої трупи — ми запрошуємо різних людей. До повномасштабного вторгнення наша команда складалась приблизно з 40 людей. Зараз у ній 10 людей. Також ця різниця виражається в темах. Ще до повномасштабного вторгнення ми починали ідентифікувати себе як соціально відповідальний театр, що працює з критичним мистецтвом, з політичними темами, враховує соціополітичні контексти.
Важливо й те, що наш театр не є ієрархічним: намагаємося будувати горизонтальні процеси, де ми всі є співтворцями та співтворчинями. За типом «Нафта» належить до тих театрів, які зараз називають Devised theatre. Тобто театр, який формує і розробляє разом вся команда. І власне, в цьому ми бачили й бачимо свою альтернативність.
Як довго ви співпрацюєте з театром «Нафта»?
— Із самого початку. Театр створив Артем Вусик, він є художнім керівником і моїм партнером. Перша вистава називалась «Антон і Наталя в пошуках сенсу життя». На той момент театр офіційно не існував, але ця вистава вже мала новий формат і нові теми. І вже було заявлено, що це постановка театру «Нафта». Я в тій виставі створювала хореографію.
Але також я маю власні проєкти, незалежні від «Нафти».
Ти розумієш, чим є руській мір, чим є російська культура, на рівні кожної клітини твого тіла. Ось я зараз сиджу, і в мене з одного боку був приліт за 500 метрів і з іншого боку був приліт за 500 метрів.
Ви є авторкою і режисеркою вистави «Хтось такі як я». Вона розповідає про почуття і стани, спричинені небезпекою, про тіло й що воно відчуває під час небезпеки. Чому саме таку тему ви вирішили обрати?
Я і режисерка, і виконавиця у виставі, але ми співтворимо її разом із командою митців і мисткинь, де драматургинею є Люба Ільницька, хореографом Анатолій Сачівко, композитором Нік Акорн, а художницею Анна Орамус.
Ідея виникла, як мені здається, внаслідок стану постійної небезпеки, відчуття близькості смерті. Воно переслідувало мене після повернення до Харкова. Тут, як відомо, спочатку лунають вибухи, а потім уже — сигнал повітряної тривоги.
Як дуже вразлива й сенситивна людина, я постійно відчуваю, що незахищена, що в будь-який момент може пролунати вибух. І це інший стан, він кардинально відрізняється від стану, коли я за кордоном. І це та причина, чому ми не можемо пояснити європейцям свої емоційні стани, – бо вони дуже тілесні.
Наприклад, коли уряди інших країн ухвалюють рішення щодо пакетів допомоги Україні, це відбувається в безпеці, в комфортних залах. За вікном не лунають вибухи. Вони не думають, що краще не сидіти біля вікна, бо прилетить, і скло може роздробити твоє тіло. А тут, у Харкові, ми думаємо про це.
Ось ці тілесні досвіди зумовлюють наше світобачення й сприйняття реальності. Пацифізм – це розкіш, яку ми собі не можемо дозволити. Ти розумієш, чим є руській мір, чим є російська культура, на рівні кожної клітини твого тіла. Ось я зараз сиджу, і в мене з одного боку був приліт за 500 метрів і з іншого боку був приліт за 500 метрів.
Цей світ радикально змінився для нас — ідея миру вже не є можливою, не є доступною. Ми розуміємо, що аби зберегти базові права людини, маємо захищатися зі зброєю в руках. І тези на кшталт «ми за все хороше, проти всього поганого» — не працюють.
Чому премʼєру вистави ви робите в Харкові?
Річ у тім, що коли я повернулася сюди, до мене ніби повернувся сенс життя.
Це настільки потужна фундаментальна підтримка — коли ти вдома, на своїй території, зі своєю спільнотою. У Харкові зараз заборонена діяльність театрів, але вони все одно працюють, хоч і часто собі в мінус, за копійки, в укриттях.
Сьогодні ми проводили репетиції без світла. Позавчора також монтувалися без світла, з одним ліхтарем. І це досвід, який дуже сильно пушить твою мотивацію зробити попри все. І зробити це саме в Харкові, щоб люди прийшли, щоб ми пережили цей момент нормального життя, де можемо разом рефлексувати, відчувати, проживати спільні естетичні досвіди. Це щось таке, що дає відчуття безпеки на рівні тіла.
Я найбезпечніше почуваюсь у Харкові, тому що тут моя спільнота. Я перебуваю з людьми. І власне, це мене дуже мотивувало.
Через постійну близькість небезпеки й смерті в повітрі ти переосмислюєш цінності. Я давно хотіла зробити рухову виставу. І якось запитала себе: а чому я займаюся театром вже понад 15 років і досі не зробила такої рухової вистави? Коли, як не сьогодні?
Як довго ви працюєте над цією виставою?
Приблизно два місяці. Перший етап проходив у резиденції від громадської організації Cultural Traffic. Це була резиденція «Дім повільної річки» у Старому Мерчику. Там я й почала інтерв’ювати людей. Пізніше ми перейшли до активнішої роботи в Харкові, що тривала приблизно місяць. Ще три тижні займала підготовча робота — інтерв’ю, дослідження.
Власне, про інтервʼю я хотів детальніше поговорити. Як ви підбирали людей, про що їх запитували?
Це один з найцікавіших етапів роботи. Тому що ти зустрічаєшся з людьми, з якими, можливо, ніколи б не зустрівся в житті.
Я опитала 18 осіб. Шукала людей, які мають дуже різні тілесні досвіди проживання війни. Вони різного віку, статі, професій, але всі так чи інакше своїми тілами проживали та проживають цю війну. З одного боку, інтерв’ювала військових, парамедиків, з іншого — людей, що, наприклад, займаються йогою. Наймолодшій учасниці 6 років, а найстаршою є моя бабуся, їй 90 років.
Запитувала про різне. Наприклад, спілкуючись з розвідником, я ставила доволі художні, абстрактні запитання — і він прекрасно відповідав. Ця людина — професійний військовий. Проте він чудово оперував метафорами, художніми образами й дав від себе дуже багато художнього матеріалу.
Запитання були пов’язані з різним поглядом на фізичні досвіди, які проживало тіло за ці часи, з різними емоціями. Наприклад, як проявляється в тілі рішучість, де і як тілесно проявляється горе тощо.
Люди завжди відповідали дуже неочікувано. Наприклад, моя викладачка йоги відповіла, що горе проявляється десь у ділянці хребта й діафрагми. Відчуваєш, ніби щось обривається згори вниз, летить і розбивається безкінечну кількість разів.
Що ви відчуваєте, будучи єдиною акторкою у моновиставі? Чи додає це більшого тиску та відповідальності, чи, навпаки, дає більше свободи для перформансу?
Я про це ще не думала. Але точно не відчуваю самотності на сцені, тому що зі мною є інші люди, які працювали над виставою.
У певному сенсі мені складніше розділяти ролі перформерки й режисерки, тому що відсутній погляд збоку, який для мене дуже важливий. Інколи доводиться себе знімати й потім дивитися відео.
Безумовно, партнерство на сцені – це завжди велика радість. Коли ви разом можете формувати паралельні реальності – це, звісно, дуже надихає. Але я це сприймаю як експеримент, новий для мене досвід.
Я не маю амбіції зробити шоу для себе. Мені дуже важливо створити перформанс і просто файно провести час разом з людьми. І я дуже сподіваюся, що вдасться прожити приємний досвід.
Я дуже вдячна собі, що почала працювати з психотерапевтом. Кажу це свідомо, бо вже відчуваю, як це працює. Якщо вам справді хороший лікар призначає ліки, індивідуально підібрані, то це того вартує.
У виставі «Хтось такі як я» багато роботи з тілом. Як ви готувались? Це була фізична підготовка чи, навпаки, більше медитації, практик йоги?
Я намагаюся бути завжди в «робочому» стані, бо працюю з тілом. Регулярно практикую йогу, це допомагає підтримувати себе не тільки на фізичному, а й на ментальному рівні.
Паралельно, готуючись до цієї вистави, я пройшла кілька онлайн-класів з буто. Це японський сучасний танець, що працює з образами, взятими з природи, як-от зародження, проростання, розквіт і зів’янення. Це про вдивляння в темряву і про те, щоб із цією темрявою навчитися жити, співпрацювати. І це дуже цікаво.
Також були тренінг-сесії з Анатолієм Сачівком: він надихав мене на певний рух, пропонував певні рухові стратегії, філософії, ідеї. Наприклад, показував портрети знайомих військових і розповідав їхні історії. Від цього народжувався рух. Або я креслила траєкторії, якими ходжу в Харкові, і від цього народжувалися траєкторії мого руху на сцені.
До слова, я помітила, що вже настав той час, коли треба зайнятися своїм ментальним здоров’ям, власне через роботу з тілом. І я дуже вдячна собі, що почала працювати з психотерапевтом. Для мене це був непростий етап — почати приймати ліки. Бо розумію, що в нашому суспільстві досі стигматизоване ставлення до антидепресантів. Кажу це зараз свідомо, бо вже відчуваю, як це працює. Якщо вам справді хороший лікар призначає ліки, індивідуально підібрані, то це того вартує.
У вас запланована низка вистав у Харкові, Києві, Львові. Чи відчуваєте, що після проведених вистав вам буде потрібна перерва?
Я приймаю антидепресанти не для того, щоб зробити цю виставу або щоб жити в Харкові. Ця робота взагалі мене дуже підтримує, я в ній щаслива. Коли зранку до ночі репетирую, почуваюся найщасливішою людиною у світі. Тому наразі я не відчуваю, що мені треба буде відновлюватися після цього. Навпаки, я виходжу з репетиції з величезним бустом, бо рух – це життя, як говорить моя бабуся.
Як ви вибудовували комунікацію з потенційним глядачем? Що має його зацікавити купити квиток на вашу виставу?
Ми доволі нішевий театр і ніколи не прагнули охопити ширшу аудиторію, бо розуміємо, що не з усіма наші цінності сходяться. Ми радше топимо за те, щоб глядачами були саме ті люди, яким це потрібно. Але, звісно, дуже тішимося, коли вдається залучити до своєї спільноти більше людей, яким це цікаво.
Ми не можемо себе виокремити з контексту війни, бо це вже не просто контекст – це наше життя. І наші тіла вже ввібрали в себе цю війну, на жаль. І ось ми працюємо із цією дихотомією, між тим, щоб робити критичне, соціально відповідальне мистецтво, яке працює з реальністю. Але водночас створити простір для втечі, створити цей фікційний світ, цю казку, де можна видихнути, набратися сили, перезапустити свою систему, побути в магічному укритті певний час.
Ви сказали дуже цікаву річ – про те, що людям поза Україною, які живуть за кордоном, складно відчути нас на тілесному рівні. Чи плануєте закордонні тури, щоб розказати там цю історію про тілесність?
Так, і я вже навіть маю практичну мотивацію це втілити. Я виграла резиденцію на двох європейських фестивалях: Сант-Арканджело (фестиваль в Італії) та SPRING Festival Utrecht у Нідерландах. І я, власне, буду презентувати цю роботу, розповідати про процес створення, контекст і так далі. Для мене це можливість прокомунікувати з європейцями. Також маю запрошення на фестиваль у Чехії. Тож так, це був такий челендж — створити контент, що працюватиме не лише в Україні.
Важливими також є дискусії. Бо зазвичай, коли ми працюємо за кордоном, завжди проводимо дискусії після вистави. Це стає дуже важливим комунікаційним складником.
Премʼєра вистави відбулась у Харкові. Я дивився, що розкупили майже всі квитки. Тобто, попри страшні події, які відбуваються в Харкові, культурне життя там зберігається? Наскільки воно зараз активне?
[якраз на цьому запитанні в Харкові оголошується небезпека застосування КАБів, тому Ніна Хижна відходить від вікна й переходить у приміщення, де є дві стіни]
Звісно, якщо порівняти з періодом до початку вторгнення, то зараз у Харкові щонайбільше 10% колишнього культурного життя. Харків завжди був дуже театральним містом. Я думаю, що зараз працює лише 5-6 театрів з десятків, які були.
Однак це таке життя, де ми йдемо спочатку на якусь дискусію, потім на відкриття виставки Олександра Осипова й Андрія Скрипки, потім одразу переходимо в ЄрміловЦентр на відкриття виставки Макова, а потім їдемо на концерт «Курган і Agregat». Інколи ти просто не встигаєш відвідати все.
Тільки зовні здається, що це неможливо й тут страшно жити. А коли ти в місті, починаєш орієнтуватися. У тебе взагалі інші категорії того, що безпечно, а що ні. Бо, в певному сенсі, для тебе безпечніше бути зі своїми людьми. І безпечніше проживати те життя, яке ти хочеш проживати. Без компромісів, без того, щоб знову тікати. Це створює таку абсолютно парадоксальну реальність, яку ми не вибирали, але яка є.
Проєкт підтримано в межах програми (re)connection UA 2023/24, що реалізується Громадською Організацією «Музей сучасного мистецтва» та Ukrainian Emergency Art Fund (UEAF) у партнерстві з UNESCO.
Якщо вам подобається те, що ми робимо, запрошуємо до Спільноти Bazilik. Ви можете підтримати нас, щоб матеріали й надалі виходили регулярно, а ми мали ресурс для їх поліпшення.
Матеріали підготовлено в межах проєкту Strategic Media Support Program, який реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.