З 19 по 26 квітня в Україні триває другий міжнародний фестиваль квір-кіно SUNNY BUNNY («Сонячний зайчик»). Всі покази відбуваються у столичному кінотеатрі «Жовтень». Попри те, що історія фестивалю розпочалась у 2023 році, українці були знайомі із SUNNY BUNNY задовго до того.
З 2021 року «Сонячний зайчик» був частиною конкурсної програми Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість». Прообразом для української ЛҐБТКІА+ програми стала нагорода Teddy — спеціальна премія Берлінського кінофестивалю, яку вручають найкращим фільмам, які торкаються тематики ЛҐБТКІА+.
Ми поговорили з Богданом Жуком, головним організатором фестивалю SUNNY BUNNY про те, як проводити фестиваль квір-кіно під час війни, про факапи та про особливості комунікації й залучення нової аудиторії.
Цьогоріч фестивалю SUNNY BUNNY виповнюється два роки. Чим він відрізняється від першого?
— Цього року ми трохи розширили фестиваль. У нас зʼявилась програма центрально-східноєвропейського кіно, яку ми назвали «Neighborqueer (Сусідський квір)». Я думаю, будемо її розвивати в майбутньому. Зараз у цій програмі представлені три повні метри й збірка чеських коротких метрів. Крім того, ми запустили пітчинг для коротких метрів ЛҐБТКІА+ тематики, бо такі стрічки часто не отримують належної підтримки. І загалом в Україні із цим зараз дуже складно. Наразі фінансова підтримка передбачається тільки для українських творців. Але в майбутньому, я сподіваюся, цей пітчинг розширюватиметься, і, можливо, ми зможемо додавати повні метри та зробимо його регіональним.
Мені здається, нам треба розширювати фокус на наш умовно центрально-східноєвропейський регіон. Потенційно наш фестиваль може бути хабом у цьому регіоні, провідним івентом. Ми поступово робимо невеликі кроки до цього.
Чи були в організації торішнього SUNNY BUNNY факапи, які ви врахували цьогоріч?
— Проблеми в організації завжди є, бо завжди є непередбачувані обставини. Найголовніше, як кажуть люди, що працюють у цій сфері, аби це залишалося за лаштунками. Якщо факапи виходять на поверхню, то це вже проблемно.
У нас понад 60 фільмів у програмі — це велика подія. Тож певні проблеми, звичайно, є. Але ми робимо висновки, намагаємося поліпшувати свою роботу. Минулого року були речі, які треба було робити вперше. Наприклад, створити власний сайт. В умовах обмежених ресурсів, як фінансових, так і людських, реалізувати це було дуже складно. У нас працюють перевірені люди в команді, які вже мають певний досвід. Тож я певен, що цього року все має пройти добре.
І допоки немає рівності між окремими людьми чи спільнотами — немає рівності взагалі.
У SUNNY BUNNY велика 20-річна історія у складі фестивалю «Молодість». У 2023 році він став самостійним фестивалем. Чому ухвалили рішення вирушити в самостійне плавання?
— Ми бачили сенс у проведенні SUNNY BUNNY як окремої події, для того, щоб привертати більше уваги до правозахисної проблематики, до проблематики ЛҐБТКІА+ спільноти. Окремий фестиваль може гучніше говорити про це. Це питання рівності прав, питання людської гідності, тобто базових цінностей для будь-якої людини. І допоки немає рівності між окремими людьми чи спільнотами — немає рівності взагалі. Наші опоненти можуть закидати нам, що ми просуваємо якісь особливі права. Однак це абсолютна маячня, тому що ми боремося за рівність в усій країні.
Ми намагаємося чинити вплив у цьому плані. Наприклад, реєстрація партнерств, яку досі не затвердила Верховна Рада, хоча законопроєкт уже понад рік лежить у парламенті. Ми робимо збори для ЛҐБТКІА+ військових, підтримуємо армію, надаємо абонементи для військових. Тобто ми не існуємо в якомусь вакуумі, у своєму світі, ми розуміємо нинішні реалії.
І все ж, 2023 рік, розпал повномасштабної війни. Складний час для проведення самостійного фестивалю. Чи не було думок відкласти це на потім, коли буде спокійніше?
— Я думаю, що це дуже важливо саме під час повномасштабної війни. Бо, перш за все, у такий спосіб ми заявляємо світу, що в Україні можливі такі події, що в нас відбувається боротьба за права. Це робота на міжнародний імідж України. Це демонстрація того, що Україна інакша, ніж росія. Хоча хотілося б, звичайно, забути про існування цієї країни взагалі. Проте, на жаль, часом досі доводиться наголошувати на тому, що ми інакші.
Також це можна пояснити простішими словами: коли, як не зараз? Адже часом це просто питання вдачі — чи виживеш ти під час наступного обстрілу. У таких умовах ставлення до життя дещо змінюється. Ми хочемо продовжувати жити й працювати.
Немає жодної іншої культурної події такого масштабу, яка б давала можливість збиратися спільноті, бачити себе на екрані, спілкуватися, знайомитися, говорити про актуальні проблеми тощо. Це дуже-дуже важливо для власної самоідентифікації людей у цій спільноті. Минулого року я вже отримував підтвердження від конкретних людей, які казали, що фестиваль змінив їхнє життя. І це вже само собою є достатньою причиною проводити фестиваль SUNNY BUNNY надалі.
Місто чи влада якось допомагають вам в організації фестивалю?
— Нас підтримує фінансово Держкіно. Це невелике фінансування, але воно є. Іншої державної фінансової підтримки не маємо. З містом та владою ми ніяк не співпрацюємо. Натомість співпрацюємо з Нацполіцією, Головним управлінням.
Можу сказати, що неофіційно нас підтримують на найвищих рівнях, в Офісі Президента також. Це не є декларативно-офіційно, але певна підтримка присутня. Напевно, вже й це добре.
Цього року, напередодні прем’єри «Уроків толерантності», ми бачили деякі вандальські дії та погрози авторам фільму. З огляду на це, чи впровадили ви якісь підвищені заходи безпеки під час проведення фестивалю?
— Я б не сказав, що саме цей приклад вандалізму якось впливає на нашу підготовку до фестивалю. У нас є історія підпалу цього самого кінотеатру («Жовтень» — ред.) у 2014 році, під час показу програми SUNNY BUNNY. Тому цей досвід нам дуже добре знайомий.
Ми намагаємося працювати з аудиторією по-різному, хоча зрозуміло, що зараз складно залучати людей на будь-які кінофестивалі та інші культурні події. Хоча, наприклад, театр останнім часом став суперпопулярним, і це приємно.
Звісно, відтоді ми більше працюємо над безпекою. Зрозуміло, що є посилена увага до фестивалю з боку деяких радикально налаштованих груп. Особливо коли це окрема подія, а не частина «Молодості». І звичайно, ми це моніторимо, співпрацюємо з поліцією над тим, щоб забезпечувати високий рівень безпеки. Поліція дуже включена й налаштована гарантувати правопорядок.
Ми також наймаємо охорону для кінотеатру «Жовтень». Працюємо з кінотеатром в плані техніки безпеки, проводимо тренінги для волонтерів наших фестивалів, щоб вони були підготовлені й могли реагувати на різні сценарії та ситуації.
Чи є у вас конкретний портрет цільової аудиторії фестивалю та як це впливає на комунікацію?
— Цільова аудиторія — це передусім ЛҐБТКІА+ спільнота, плюс їхні союзники/ці, мистецький, креативний клас тощо.
Цього року ми завели тікток і випробуємо, як це спрацює, чи приведе нову аудиторію. Але основною соцмережею для нас є інстаграм. Він, здається, зараз працює найкраще для будь-якого кінофестивалю. Саме тут ми досягаємо своєї аудиторії.
Окрім соцмереж, ми використовуємо й інші канали комунікації. Працюємо з пресою, ЛҐБТКІА+ організаціями, які теж підтримують фестиваль інформаційно. Також залучаємо амбасадорів і амбасадорок фестивалю, які частіше є союзниками чи союзницями спільноти.
Ми намагаємося працювати з аудиторією по-різному, хоча зрозуміло, що зараз складно залучати людей на будь-які кінофестивалі та інші культурні події. Хоча, наприклад, театр останнім часом став суперпопулярним, і це приємно.
Тішить, що є бренди й бізнеси, які самі виходять на нас після першого року фестивалю з пропозиціями співпраці. Не завжди така співпраця одразу може скластись, але це вже позитивний знак, що вони до нас приходять.
Минулого року у вас були спеціальні колаборації з різними брендами до фестивалю. Цьогоріч домовлятись про партнерство було легше?
— Цього року ми продовжуємо співпрацю з брендами FROLOV і Noskar. Розпочали співпрацю з брендом OMELIA, який став нашим головним фешн-партнером.
Тішить, що є бренди й бізнеси, які самі виходять на нас після першого року фестивалю з пропозиціями співпраці. Не завжди така співпраця одразу може скластись, але це вже позитивний знак, що вони до нас приходять.
Тобто цьогоріч у вас буде більше колаборацій, ніж минулого року?
— Так, трохи більше. Я не можу сказати, що бізнеси шикуються в чергу, щоб з нами запартнеритись, але однозначно є позитивний розвиток і динаміка. Наприклад, тут, на районі, ми співпрацюємо з кафе, ресторанами, барами, які роблять знижку для власників, власниць абонементів на фестиваль, що вже є приємним бонусом для нашої аудиторії. І сподіваюсь, що таких співпраць ставатиме більше.
Ви зазначили, що даватимете безплатні абонементи військовим на фестиваль. Наскільки сильним узагалі є інтерес військових до цього фестивалю?
— У нас були запити щодо того, чи будуть пільги для військових. Безплатні абонементи — це нововведення, торік ми цього не робили. Ми спілкувалися з військовими, консультувалися, як зробити це найкращим чином, так, щоб убезпечити їхні персональні дані.
Чи будуть іноземні гості на фестивалі?
— Небагато, але будуть. Здебільшого це члени журі. Окрім них, буде декілька гостей від різних фільмів. Звісно, є люди, які бояться ризиків, повʼязаних з війною, тому не їдуть. І це справді ризики, які ми не можемо передбачити. І ми обовʼязково комунікуємо про це з тими, хто раптом цього ще не усвідомив. Є ті, хто одразу висловили готовність приїхати й підтримати нас. Але частина з них не розуміє, що в Україну немає перельотів, і дорога до Києва навіть з найближчих європейських країн займає 24 год. На жаль, частина гостей злітає вже на цьому моменті. Тому тільки найстійкіші, найупевненіші до нас доїжджають.
Я думаю, що для більшості людей той факт, що ми організовуємо фестиваль квір-кіно під час війни, — це вже показник того, що у нас не такі великі ризики проявів гомофобії.
А є люди, які бояться приїжджати через стереотип, що у нас гомофобна країна?
— Мені й моїм колегам такої причини ніхто не озвучував. Я думаю, що зараз імідж України й українського суспільства відчутно змінився в світі. Раніше була думка про те, що це територія східної Європи, схожа на росію. Зараз уже зрозуміло, що ми — взагалі не росія. Я думаю, що для більшості людей той факт, що ми організовуємо фестиваль квір-кіно під час війни, — це вже показник того, що у нас не такі великі ризики проявів гомофобії. Тобто зрозуміло, що ризики гомофобних нападів існують. Але вони існують у будь-якій країні. У нас таких інцидентів відбувається небагато, на щастя. Сподіваюся, що ставатиме ще менше.
Так, дуже хочеться в це вірити. Скажіть, будь ласка, що ви точно порадили б подивитись на цьогорічному фестивалі?
— Це питання дуже часто ставлять, але я відмовляюсь на нього відповідати. Бо це дуже некоректно. Все, що ми відбираємо на фестиваль, дуже варто уваги, на наш погляд. І тут виокремлювати щось я не беруся.
Я б радив звернути увагу на програму «Neighborqueer (Сусідський квір)», тому що це кіно дуже близьке нам за духом, дуже зрозуміле. Це стрічки від наших сусідів з Польщі, Литви, Чехії. Проблематика цих фільмів часто близька українцям. Але тут не треба узагальнювати. Тому що є, наприклад, фільм «Все буде добре». Це гонконзьке кіно. Інша частина світу. Але стрічка розказує про пару жінок, які прожили дуже багато років разом, й одна з них помирає. А їхні стосунки ніяк не були зареєстровані. Тобто тут порушена проблематика реєстрованих партнерств, що абсолютно така сама, як у нас.
Напевно, це показник того, що ця тематика доволі універсальна. Але раджу всім подивитися, що є в програмі, й обрати фільми за власними вподобаннями.
Якщо вам подобається те, що ми робимо, запрошуємо до Спільноти Bazilik. Ви можете підтримати нас, щоб матеріали й надалі виходили регулярно, а ми мали ресурс для їх покращення.
Матеріали підготовлено в рамках проєкту «Strategic Media Support Program», який реалізує Львівський медіафорум за фінансової підтримки People in Need (PIN) та Pioneer Foundation.