fbpx
Зсередини

Робота фотографа у воєнний час: поради від документалістів та комерційних фотографів

Олексій Чарєй, Діана Андруник та Ірина Тітенко про свою роботу
Данилюк Даяна, 12.08.2022

З початком війни в Україні, наша країна стала одним великим стратегічним обʼєктом, розповсюдження інформації про який може загрожувати безпеці кожного громадянина та військовим. В окремих випадках порушення законів призводить навіть до кримінальної відповідальності. 

Для тих, хто не хоче порушувати закони, а от фільмувати Україну, її захисників та героїв — хоче дуже сильно, ми підготували матеріал з трьома фотографами. Наші герої розповіли про свою роботу, фотографування під час війни, загальновідомі заборони та власні поради для кожної людини, яка має телефон з камерою. 


Діана Андруник,
фотографка

Перші тижні війни ми з мамою були біля Гостомеля, а потім мій друг, військовий лікар, вивіз нас до Києва та поселив у квартирі знайомих. Там ми зрозуміли, що живемо у квартирі продакшену Табор, який знімає документальне кіно про війну з 2014 року. Саме вони допомогли мені отримати акредитацію від Міністерства оборони, за допомогою якої я можу вільно знімати та документувати усе, що зараз відбувається. Проте перше своє фільмування під час війни я робила без акредитації — оскільки я волонтерка від Жіночого ветеранського руху, то я знімала військову волонтерку. Знімання відбувалося всередині будівлі та за її згодою.

На акредитацію я ж чекала приблизно 3 тижні — мені допомогли з переліком необхідних документів, а продакшен “Табор” надав рекомендаційного листа. Отримала я акредитацію вже коли переїхала до Тернополя.


Що дає акредитація?

  • На моєму бейджику є моя фотографія, контакти та прописаний регламент роботи. У мене є можливість пересуватися містом під час комендантської години. Також у мене є всі дозволи від Міністерства знімати на тих чи інших обʼєктах, але, звісно, я завжди запитую у військових, чи можу я знімати їх без балаклав.
  • У мене була ситуація, коли я знімала цивільних — я робила портрети, тому кадр не захоплював довкілля, — і військові підійшли до мене з проханням показати фото. Я знімала біля однієї державної установи, тому мені й зробили зауваження. Але після того, як я показала свою акредитацію, мої фотографії зацінили та спокійно відпустили. Чому знімання, навіть портретне біля будівель офіційних представництв, може мати наслідки? Якщо фотографія зливається у соцмережі, вона має власний цифровий слід і метадані, за допомогою яких можна легко прослідкувати геолокацію та місце знімання. Тому моя задача — знімати портрети, щоб місцевість неможливо було ідентифікувати.
  • Також посвідчення дає повний дозвіл знімати під свою відповідальність. Звісно, не бігти знімати після прильотів фотографії й викладати їх у соціальні мережі. Ще один нюанс — якщо я поїду в гарячу точку, то уся відповідальність за моє життя лягає на мене.


До чого мене зобовʼязує акредитація?

Сьогодні вся Україна — це стратегічний обʼєкт, тому люди, які фотографують навіть на телефон повинні розуміти усю відповідальність. Наприклад, на 14-й день вторгнення моя сусідка в Києві вийшла знімати на телефон: вона сфотографувала Батьківщину-Мати і її затримали. Моя колега-відеографка знімала на професійну камеру і її також відправили на допит.

Якби ми переводили дозвіл фотографування з акредитацією на цивільне життя, то знімання без акредитації — це все одно, що робити фотографії у клубі, готелі чи іншому лакшері-місці, яке знаходиться в особистій власності та має велику кількість охорони.

У мене не було проблем з поширенням фотографій у соцмережах, адже я не ділюся фотографіями, які можуть видати якусь інформацію ворогу або бути потенційно небезпечною для нашої країни та захисників.

Поради

 Якщо ви виїжджаєте на відкриту локацію, впевніться, що вона не замінована.

 На фотографії не повинен виднітися кадр стратегічного обʼєкта — це може бути дім, але в такому разі знімати можна великим планом на обʼєктив 50 мм. Так я знімала перший портрет людини у військовій формі. До цього я знімала волонтерів Жіночого ветеранського руху і ТРО. Портрет я знімала у балаклаві, тому що ми не знали наскільки сильно можна показувати обличчя людини, щоб її потім могли ідентифікувати. Усі фотографії відзняті від початку повномасштабного вторгнення про особисту історію та мою історію з цими людьми.

 Не знімайте біля державних установ та не знімайте військових без їх дозволу. Якщо ви підходите на локацію і хочете зняти обличчя військового без балаклави — навіть якщо ви маєте акредитацію, ніколи не фотографуйте без згоди людини. У мене була історія, коли мої фото військового опублікували в Bloomberg. Попередньо під час знімання я отримала від нього згоду, він сказав: “Я не проти, що ти мене фотографуєш, але давай я одягну балаклаву”.

 Коли ви фотографуєте, ви повинні надати людині усю інформацію стосовно ваших дій. Особливо, якщо це фото не для архіву, а світлина, яка може поширитися у соцмережах, виданнях та бути виставлена на експозиції.


Оскільки з другого дня війни я вступив у лави Збройних сил України, спершу я взагалі нічого не знімав. Адаптувавшись, я домовився з командиром і почав знімати військове життя за умови, що фотографії не будуть оприлюднюватись без підтвердження керівного складу частини.

Моєю першою ідеєю було зняти трансформацію цивільних добровольців у військових. Цей проєкт займає 99% моєї роботи з фотографією останні місяці. Частину цих кадрів ми використовуємо на сторінці нашого підрозділу, але, зазвичай, наша робота залишається секретною, тому викладати можна лише кадри, які вже не є актуальними, або ті, що не містять контексту.

Через специфіку мого розпорядку і глибоке занурення в субкультуру, в цьому проєкті я більше уваги приділяю творчій складовій. Намагаюсь мислити проєктно — створювати сторітелінг, надихаючись роботами Майка Броуді, Алека Сота, Нен Голдін. Стараюся концентруватись не на болю, руїні та військовому екшені, а шукаю творчі засоби, щоб показати побут людей, які добровільно покинули свої професії та пішли захищати нашу землю.

Олексій Чарєй,
військовослужбовець ЗСУ,
документальний і комерційний фотограф

Це історії про атмосферу ППД, бо атмосферу окопів ми вже бачили у тисяч військових фотографів. Це історія, про те що навіть посеред пекла люди живуть, сумують та радіють, шуткують, роблять для себе маленькі свята. Також це історія про неочевидні атрибути війни — темряву, собак, холод, світанки й ще багато чого.

У квітні мої роботи взяли участь в експозиції “War Amulet” у Вільнюсі, в компанії Сергія Мельніченка та Андрія Ломакіна. А після війни я сподіваюсь зробити серію виставок та видати книгу.

Також за цей період я встиг відзняти фешн-проєкт для свого друга, який теж зараз служить в ЗСУ. В ньому я став одночасно фотографом і моделлю, тому що замовник не встиг знайти хлопця-модель. Це був мій перший досвід, коли на комерційному знімальному майданчику я виконав одночасно роль фотографа і моделі. Армія непогано готує до таких викликів.

Нещодавно, я отримав підвищені бойові за участь в операції на сході й вирішив зробити собі подарунок — класичний Polaroid SX-70. На мій погляд, кадри військового життя на поляроїд більш чесно і тонко передають атмосферу, в якій ми зараз живемо.

Також я фільмую все навколо на GoPro, її мені дав польський журналіст Міхал, який знімає про нас матеріали. Матеріалів вийшло немало і тепер я хочу створити з цього документальний фільм.


Усе, що я знімаю сьогодні, я роблю на добровільних засадах під статусом піарника роти. Це все досить хитко, але в нас гарне порозуміння з командирами роти, батальйону і навіть бригади, тому мені дозволяють деякі вольності, в обмін на мій вклад у розвиток підрозділу. Фотографи, які хочуть фільмувати війну або мають наміри знімати стрітстайл, можуть отримати акредитацію. Я знаю, що це досить нескладно — можна скористатись інструкцією від ЗСУ, а після акредитації обовʼязково виконувати настанови ЗСУ з етики й порядку знімання.

Важливіше за отримання акредитації — не забувати, що ти людина й українець. Розуміти, що фото може зруйнувати чиєсь життя або надати ворогу інформацію, що може чинити шкоду нашій державі. Тому важливо дуже ретельно працювати з вибором кадрів і бажано радитись з пресслужбою ЗСУ перед оприлюдненням кадрів та, звісно, дбати про особисту безпеку.

Заборони щодо зйомок дуже прості:

  • Не можна, щоб у кадр потрапляли стратегічні об’єкти — заводи, військові частини, будівлі, де розміщені держоргани, блокпости.
  • Не можна без дозволу знімати військовослужбовців.
  • Ні в якому разі не варто знімати переміщення нашої військової техніки.
  • Тонка ситуація з фільмування місць прильотів. З одного боку, медіа дуже любить цю тему, а з іншого є причини вважати, що влучні кадри дають змогу ворогу провести ідентифікацію по місцевості.

Також дуже важливо бути надзвичайно обережними, знімаючи постраждалих від війни людей. Треба розуміти, що ваші дії можуть травмувати їх, а невдало оприлюднені фото можуть зіпсувати їм життя.

Загалом усім фотографам, що знімають воєнний репортаж чи виходять знімати на вулицю під час війни, я дуже раджу почитати історії іконічних фото. Наприклад, про наслідки публікації “Казні в Сайгоні” Едді Адамса. І до яких наслідків привела ця світлина героя кадра і самого Едді. Почитайте про кадр “Стрибок до свободи”. І пам’ятайте: фотографія може бути цінними ліками, а може бути нищівною і безжальною зброєю. Завжди намагайтеся побачити кадр очима своїх героїв.

Також важлива особиста безпека:

  1. У вас повинна бути акредитація.
  2. Коли ви наближаєтеся до локації, варто розібратись, які військові або представники силового крила можуть бути на цій локації, і обовʼязково сконтактувати з ними. Чесно і детально пояснити їм, що ви збираєтесь знімати й для чого. Спитати що їм відомо про мінно-саперну небезпеку на локації.
  3. Також вам необхідні засоби особистого захисту — бронежилет, балістичний шолом, окуляри для захисту очей, міцне та зручне взуття. Якщо ви не працюєте безпосередньо на “нулі” — на броніку і касці варто мати написи “преса”.


Для поширення фото в соцмережах ми вибрали дуже надійний алгоритм. Я публікую тільки ті фото, які втратили актуальність для військової розвідки. Наприклад, ми не показуємо людей, які працюють у розвідці. Ми не публікуємо фото за якими можна провести ідентифікацію нашої актуальної позиції. Намагаємося взагалі не показувати, в якій області ми працюємо. Іноді такий підхід не працює: наприклад, у комерційному воєнному репортажі. У такому разі, я б знайшов підрозділ, який контролює локацію, де ви знімали й попросив допомогти з відбором фото.


Ірина Тітенко,
фотографка

З початку війни й до квітня я не знімала взагалі — в той період я жила в Хмельницькому, і попри своє бажання знайти якусь роботу, мені так і не вистачило запалу на це. Щоб не зійти з глузду, я брала в роботу волонтерські знімання.

Я почала гнітити себе тим, що я фотограф і маю бути корисною — фільмувати все те, що бачу, щоб потім історія могла це запамʼятати. Це звучить дуже пафосно, але на той момент я відчувала, що я саме та людина, яка повинна продовжувати займатися тим, чим займаюся.

Адже війна у 21 сторіччі — це війна, яку ми можемо бачити не лише своїми очима, але й на екранах телефонів і всіх інших приладів. У мене були думки, що моя робота буде не потрібною довгий проміжок часу, адже людям не треба такі розважальні знімання, які робила я. Я вважала, що маю отримати акредитацію в якогось ЗМІ, начепити на себе бейджик і бронік, і їздити з військовими знімати все, що відбувається.

Повернувшись до Києва, я вже наступного дня пішла гуляти містом і побачивши усі руйнування зрозуміла, що морально не витримаю знімання про які думала. Мені захотілося робити щось енергетично інше. Сьогодні найбільшим попитом у мене користуються прогулянки містом, сімейне та портретне знімання, індивідуальне та вагітних. Декілька було в студії, але зараз переважно 90% моєї роботи це прогулянки Києвом.


Так сталося, що я сама для себе вирішила, що хочу продовжувати все те, що для мене було важливим до війни, а саме — життя. До мене зараз звертаються люди, яким важливо запамʼятати себе в цей момент. Ми не намагаємося драматизувати його, а просто фіксуємо емоції людей, які раді, що продовжують жити у своєму місті.

Моє знімання поділяється на комерційне і некомерційне. До некомерційних належать усе знімання, що є волонтерством з погляду роботи — їх я знімаю за донати. Наприклад, за допомогою свого проєкту “Давай гуляти” я долучилася до збору коштів на дрон, який проводила моя подруга. Для цього я провела чотири прогулянки, вартість кожної була 4 тисячі гривень, а всі кошти я віддала на дрон. Я також можу безплатно зняти волонтерський штаб або іншу історію, в якій потрібно висвітлити діяльність волонтерів та людей, які допомагають українцям та Україні. Все інше — це комерційне знімання.

За три місяці моєї роботи у Києві мене ще жодного разу не зупиняли військові. Як і всі люди, які дивляться і читають новини, я маю розуміння того, що не повинно потрапити у мій кадр. Я не фотографую в урядових кварталах, не знімаю фасади державних установ, не продовжу знімання біля блокпостів або поряд з воєнними. Якщо коротко: я не знімаю на тих локаціях, де теоретично можуть виникнути проблеми.

Тому ми з героями переважно гуляємо на Контрактовій площі, Рейтарській, Золотих воротах та парках. Перший час я намагалася сама себе цензурувати. Приходячи додому, багато думала над тим, що можна публікувати, але на 5 місяць війни й на 3 місяць роботи вже наче автоматично все робиш.


Поради

 Ні в якому разі не знімайте військових. Якщо ви знімаєте стрітстайл і хочете, щоб вони якимось чином були у кадрі, то підійдіть до них особисто — поясніть, хто ви та що робите. Спитайте, чи можете ви їх сфотографувати, після чого покажіть відзнятий кадр.

 Те ж саме стосується фотографування в урядових кварталах або на будь-яких інших вулицях, які містять урядові будівлі, офіційні представництва, будівлі державних органів — їх фотографувати заборонено. Також намагайтеся знімати кадри з машинами без їхніх номерів і робіть кадри без назв вулиць.

 Завжди носіть з собою документи — паспорт, документи в Дії або акредитацію, якщо ви її маєте.

 Якщо військовий просить вас показати фото (навіть якщо ви зробили їх на телефон) — не лякайтеся та не відмовляйте йому. Це його робота — перевіряти усе, що може мати потенційну загрозу про яку вам може бути невідомо. Якщо вам сказали видалити кадри — зробіть це. Будьте чемними та спитайте військового, що не можна фотографувати, аби уникнути таких ситуацій у майбутньому.


Соцмережі

Публікуючи фотографії у соцмережах ви також повинні мати на це дозвіл. Нещодавно я робила весільне знімання — від нареченої я знала, що її чоловік військовий, але я не знала, що він прийде у формі і його побратими також будуть у формі. Після завершення знімання всі кадри, які я публікувала у соцмережі, були погоджені з парою. Мені здається, що це нормальна практика — погоджувати усі фото та відеоматеріали з людьми, якщо ти хочеш опублікувати їх у себе. Це не тільки про воєнний час.

Мої кадри поширилися у Vogue, а потім різними медіа та сторінками — це ми зупинити вже не могли, але попередньо вся інформація та фото була погоджена з парою. Так у мене не виникло проблем з порушенням законів або наданням конфіденційної інформації.

Головне правило знімання під час війни — не робити те, в чому ти не впевнений. Якщо не певний — краще запитай. Якщо немає в кого запитати — спитай у соцмережі або шукай авторитетних людей. Коли не знаєш, чи можна публікувати фото в соцмережі — краще не публікуй. А якщо дуже хочеться, то порадься зі знайомими військовими чи юристами (це стосується лише фотографій без героїв).

Читайте також у рубриці Зсередини
/ Амбасадори для В2В бізнесу та ефективні відносини з ними
Історія виробника обладнання для б’юті-майстрів ÜLKA
/ 10 років роботи: «Будинок “Слово”. Нескінчений роман»
Ексклюзивні деталі про шлях фільму до кінотеатрів
/ Українські традиції в дизайні приміщень та архітектурі – без шароварщини
Поради від архітекторки Катерини Ярової
Аукціони, унікальні продукти, ютуб і менторство
Які танці з бубном вигадують благодійники, щоб збирати кошти на відбудову шкіл
Як створити й провести подкаст?
Розмова зі співведучими та героями подкаст-каналу «У чому виклик?»
Інші статті за темами
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень