У квітні 2024 року проєкт української фотографки Юлії Кочетової War Is Personal став одним з переможців міжнародного конкурсу World Press Photo. Як зʼявилась ідея такого проєкту та чому класична новинна фотожурналістика менш ефективна? Читайте конспект зустрічі з Юлією Кочетовою.
Цей матеріал є конспектом події від освітнього проєкту для родин, партнерок/ів військових та ветеранів «Близькі».
Юлія Кочетова — українська фотожурналістка, працює в жанрі соціальної документальної фотографії. Висвітлювала окупацію Криму та війну на Донбасі з 2014 року.
Як людина з камерою я відчувала себе в певному привілейованому становищі, бо завжди могла поїхати від небезпеки. Але у 2022-му, з початком повномасштабного вторгнення, це відчуття змінилось. Тоді мені здалося, їхати нікуди. Це війна по всій моїй країні, тому я не хочу кудись їхати.
Мій пост «завірусився» в рекомендації Польщі, Німеччини, Штатів. На мене підписувалися тисячі людей. Але він так спрацював не тому, що там була я і мій злий чесний текст — а тому, що там було обличчя. І це надважливо в зображенні війни.
Робота воєнкора не лише про те, щоб зафіксувати факти. Я зрозуміла, що класичні підходи до новинної фотографії, де ти просто знімаєш подію і додаєш текст до неї, більше не працюють. Ми живемо в перенасиченому світі, де фотографію легко забути. Тому я почала працювати з мультимедіа, змішуючи фотографії з відео, музикою, текстами, створюючи щось більше, ніж просто зображення.
Як на війни дивляться у загальному? Це зазвичай мапа з лініями й позначками. NYT часто робить такі аналітичні матеріали. У них гарні мапи, але де в цьому всьому людина? Тому я вирішила, що хочу показувати, який вигляд війна має зблизька. Мій проєкт War Is Personal побудований саме на цьому підході. Він не просто показує війну — він дає змогу її відчути.
Я також зрозуміла, що фотографія — це доконаний факт, який не залишає тобі жодного простору для уяви. Він є, і він відображає задокументовану конкретну секунду. А на війні дуже багато чогось «поміж». Тому я додала у свою роботу ілюстрації фантастичного художника Саші Комʼяхова, який зараз служить у лавах ЗСУ, та музику діджейки й активістки Дарʼї Коломієць.
Людей не цікавлять цифри, мапи. Люди не пам’ятають окопи — вони пам’ятають людей в окопах. У цій війні є імена й обличчя, і надзвичайно важливо їхні історії документувати — бо те, що задокументовано, неможливо переписати.
Однією з таких історій для мене стала історія бабусі Марії з Бучі. Ми зустріли її на порозі свого дому — вона тримала шматок хліба, перший за місяць, і просила вибачення за брудну куртку, бо спала в ній. Вона розповіла, що її рідні не знають, що вона жива, адже її телефон не працює. Ми з колегами зрозуміли: наша задача — не лише зняти портрет пані Марії, а й знайти її рідних. Ми розмістили фотографію у соцмережах, і сталося маленьке диво — наступного ранку ми знайшли її сина.
Я відчула, що це, можливо, чи не найважливіше, що я могла зробити як фотографка і як людина. Ми так часто намагаємось сподобатись усім, розказати всі історії, бути об’єктивними, показати весь контекст. Але ключове – це сфокусуватись на одній людині й розказати чесно одну історію.
Однак усі ці фотографії я не хотіла робити. Я жива людина. Те, що в мене є фотоапарат і що я дивлюсь на смерть понад 10 років, не зменшує мою чутливість. Я технічно вмію працювати, я фотографую половину свого життя, я вмію робити «картинки». Але в моменті, коли ти бачиш гарну композицію, чи можеш ти якось відʼєднатися від того, що бачиш? Ні, не можеш.
Якщо ви єдина людина, яка може тут допомогти, то ви маєте допомагати. Але якщо ви єдина людина з камерою, а хтось інший допомагає, то ви маєте фотографувати, знімати відео, документувати. Навіть якщо не хочеться.
У мене немає відповіді, як надовго стане мого серця це робити. Але я сподіваюся, що моє серце закінчиться пізніше, ніж ця війна.
Поради для тих, хто хоче почати працювати з воєнною фотографією
Робота військового фотографа — це не тільки про те, щоб приїхати на фронт і почати знімати. Це про відповідальність, підготовку й повагу до обставин та людей, з якими ви працюєте.
1. Почніть із тренінгу з домедичної допомоги
Перш ніж брати до рук камеру і прямувати в зону бойових дій, переконайтеся, що вмієте надавати домедичну допомогу. Регулярно проходьте тренінги із тактичної медицини. І не забудьте добре укомплектувати аптечку, придбати турнікети й засоби першої допомоги. У мене, наприклад, завжди із собою кілька турнікетів — це необхідний мінімум. Якщо у вас немає таких базових знань і оснащення, значить, ви ще не готові працювати на війні.
2. Фізична підготовка й тактика
Крім медичних навичок, вам потрібна добра фізична форма й базові знання з тактики. На війні ніхто не буде вас носити на руках. Якщо ви не готові фізично, якщо не знаєте, як діяти в критичній ситуації, то вам буде дуже складно.
Підготуйте себе до найгірших сценаріїв: завжди майте план, запам’ятовуйте дорогу, якою ви рухаєтесь і де розташовані точки евакуації. Я навіть треную водіїв, з якими працюю, як накладати турнікет. Адже це базові речі, які можуть врятувати життя.
3. Доступ до зони бойових дій
У більшості бригад є пресофіцери, і вони допоможуть вам зрозуміти правила та обмеження. Пресофіцери можуть працювати по-різному: хтось дуже допомагає, хтось менше, але це завжди про людей. Ви повинні вміти знайти спільну мову з тими, хто відповідає за доступ до локацій.
Навіть маючи попередній досвід, не варто чекати до себе особливого ставлення. Поважайте тих, з ким працюєте. В армії всі знають усіх, і якщо ви адекватна людина, яка поважає інших, — вас будуть підтримувати.
4. Адаптуйтеся до специфіки воєнної фотографії
Фотографувати на війні — це зовсім не те саме, що знімати портрети в студії. Коли ви йдете на війну, будьте готові залишити на місці абсолютно все — і фотоапарат, і об’єктиви.
Потрібно розуміти, коли ви можете знімати, а коли варто допомогти або просто відійти. У війні все дуже чутливе до втручань, і ваше завдання — бути максимально включеним у реальність, чути й бачити, що відбувається навколо вас.
5. Будьте готові до емоційного навантаження
Є смерть тих, хто захищав, і смерть тих, хто нападав на тебе. Але коли зіштовхуєшся зі смертю — вона завжди однаково жахлива.
Якщо в якийсь момент ви починаєте відчувати тільки глуху ненависть або злість, варто задуматися, чи готові ви залишатися в професії. Журналістика — це про людей. А щоб розповідати про людей, треба залишатися людиною.
6. Налагодьте систему комунікації й будьте готові до будь-яких несподіванок
Все, що може на війні піти не так — піде не так. Завжди майте контактну особу, яка знає, куди ви їдете і коли плануєте повернутися. Використовуйте всі доступні засоби зв’язку. Доведеться постійно працювати в розрізі найгірших сценаріїв. Мені здається, це дуже легко робити, коли ти живеш в Україні — бо це вміння в нас у крові.