Графіті та стритарт — це те саме чи ні? Як пов’язані між собою ці два терміни? І в чому відмінність? Графіті та стритарт — це взагалі мистецтво чи вандалізм? А що таке паблікарт, муралізм, смартвандалізм, тегінг, бомбінг, стикеринг? Як бренди можуть використовувати ці прийоми для офлайн-комунікації і чи використовують? Ми розібралися в усіх цих питаннях з погляду комунікацій, мистецтва і з погляду пересічного жителя міста. Читайте далі.
Отже, для початку варто розібратися в термінах, які позначають різновиди open-air креативу. Одразу зазначимо, що назвати все це разом мистецтвом складно. Якщо мурали офіційно визнані мистецтвом, то графіті багато хто зараховує виключно до категорії “вандалізм” і жодного прояву мистецтва в цьому не бачить. Загалом це дискусійне питання, яке ми ще обговоримо. А поки розберемося, що насправді є графіті.
Графіті, тегінг, бомбінг, стикеринг
Графіті — це субкультура, яка почала активно розвиватися в США в 60-70-х роках минулого століття. Її ідеологія — це протест, виступ проти законів і порушення правил.
Багато хто з нас звик називати графіті будь-які малюнки на стінах — нерозбірливі шрифтові зображення, продумані ілюстрації із соціальним підтекстом або написи, нанесені за допомогою трафаретів.
Але насправді графіті, у вузькому субкультурному значенні, — це образ, напис, тег, намальований від руки за допомогою аерозольного балончика. Важлива умова — намальований від руки. І ще одна — графіті є андеграундом. Тобто це незаконні малюнки, призначені для комунікації членів графіті-ком’юніті, а не для розуміння широким загалом.
Шрифтові малюнки, які ми часто бачимо на стінах, називаються тегами. Це своєрідні мітки райтерів — виконавців графіті. Райтери пишуть або малюють у вуличному просторі власні підписи або підписи своїх команд незвичайними шрифтами й часто у важкодоступних місцях. Це можуть бути як маленькі написи, так і величезні, різнокольорові, складнокомпозиційні.
З розвитком культури графіті райтерів ставало все більше, і завдання ускладнилося — кожному доводилося вигадувати, як зробити свої теги унікальними та впізнаваними. Букви почали робити більшими, зафарбовували їх балончиками, додавали тло — так утворилися різні стилі.
Однією з агресивних течій графіті став трейн-бомбінг — коли група райтерів за лічені хвилини до невпізнаваності змінює вигляд потяга.
Зараз із культури графіті зросла нова течія — стикеринг. Принцип схожий: потрібно “забити” якомога більший простір, але вже не малюнками, а авторськими стикерами. Але й суть ідеології графіті при цьому зводиться майже до нуля — малювати балончиком куди небезпечніше, драйвовіше й крутіше.
І тут виникає запитання: в чому суть такої субкультурної комунікації? Для більшості людей ці мітки незрозумілі, не несуть жодного соціального посилу, переважно мають дивний вигляд, до того ж псують майно. Чому так?
Тому що ідеологія субкультури графіті на цьому й базується: теги роблять не для жителів, не для прикрашання міста, не для того, щоб донести важливий меседж у маси. Теги — це спосіб спілкування райтерів і, власне, головна фішка й основна суть усієї субкультури. Їх малюють для того, щоб “мітити” територію. Що більше тегів райтера написано в вуличному просторі, що важкодоступніше місце, що унікальніший стиль художника — то він крутіший.
Не варто забувати, що графіті — це незаконно. І одне з головних завдань райтерів — не попастися поліції. Тому теги у важкодоступних для малювання місцях, як-от мости чи дахи будівель, додають їх авторам більше поваги в андеграундній тусовці. Це посили райтерів — “Я тут був”, “Я сюди видерся й тут це написав, а значить — я крутий”. Це комунікація всередині ком’юніті, що не має відношення до облагороджування міста або загальнозрозумілих соціальних проблем.
Вважати графіті вандалізмом чи мистецтвом — питання відкрите. Графіті може бути як вандалізмом, так і мистецтвом. Загалом же в умовах сучасного світу, в епоху постмодернізму, мистецтвом може бути що завгодно. Але поки що немає чітко сформованого ставлення до феномена графіті як з боку пересічних людей, так і з боку професіоналів. Тому кожен бачить своє.
Так повелося, що всі малюнки балончиком від руки називають “графіті”. Але тут важливо уточнити, які графіті відносяться саме до субкультури графіті, а які — до стритарту.
Стритарт, паблікарт
Розберемося з поняттям “стритарт”. Головна умова, за якої можна назвати вуличний креатив стритартом — це загальнодоступний, зрозумілий для містян та/або влади, меседж. Тобто стритарт неодмінно несе якийсь посил в маси. Це необов’язково повинен бути гостросоціальний або політичний контекст. Навіть малюнок, який, на думку його автора, покликаний прикрашати міський простір, а не позначати територію, — це вже стритарт.
Про українських стритарт-креаторок, сестер Фельдман, ми писали тут.
Стритарт — це діалог з містянами.
Графіті — це діалог одне з одним.
Також стритарт — це необов’язково балончик. І необов’язково малюнок від руки. І взагалі — необов’язково малюнок. До стритарту відносяться трафарети, наклейки, мозайки, інсталяції, колажі та інше. Зараз використовують навіть LD-екрани й доповнену реальність.
І остання умова: стритарт — це так само незаконно, як і графіті. Це неузгоджене втручання художника в міський простір. Роботу можуть зафарбувати комунальники вже через кілька годин. Стритарт ніхто не замовляє, а художник може бути анонімним.
Законний стритарт називають паблікартом. Тобто якщо малюнок виконаний у міському просторі на замовлення або ж просто узгоджений із владою або власниками будинків, то це вже паблік. Яскравий приклад паблікарту — мурали. Про них ми писали тут.
Загалом термінів досить багато і в них легко заплутатися.
Щоб було простіше розібратися зі стритартом, візьмемо для прикладу Бенксі. Він нині є найяскравішим представником цього напряму. А все тому, що Бенксі малює свої картини:
анонімно;
за допомогою трафаретів;
не погоджуючи з владою;
його роботи містять соціальний меседж.
Про феномен Бенксі ми писали тут.
Те, що ми зараз називаємо стритартом, з’явилося пізніше графіті — у 90-ті роки. Для простого жителя міста стритарт удосконалив ідею графіті. Це вже був не просто вандалізм, а вандалізм із соціальним меседжем. Це може бути красиво, або важливо, або красиво й важливо одночасно. Тому стритарт ще іноді називають “смартвандалізм” або “постграфіті”.
Утім, райтери “старої школи”, які стоять біля витоків руху графіті, ставляться до цього нового віяння, м’яко кажучи, без поваги. Усе тому, що стритарт зводить до нуля ідеологію графіті.
Згідно з ідеями субкультури графіті використовувати трафарети — нечесно, оскільки вони унеможливлюють момент авторського, унікального, “живого” нанесення малюнка. Крім того, вони дають змогу креатору значно швидше виконати задуману роботу. А яка важлива складова діяльності графітистів? Правильно, драйв від можливості бути спійманим поліцією.
Часто стритарт передбачає створення малюнків для визнання масами, для продажу або для проведення виставок. Усе це суперечить основним ідеям субкультури графіті.
Як можна здогадатися, Бенксі в середовищі представників графіті теж не особливо поважають. Адже, окрім того, що він використовує трафарети в своїй творчості, він уже — величезна корпорація. А ставати корпорацією для представників андегграунду взагалі неприпустимо.
Зараз усе змішалося. Часто складно зрозуміти, де завершується графіті й починається стритарт або паблікарт. Складно дати правильну назву тій чи іншій роботі вуличних художників. Для багатьох сучасних райтерів, які “бомблять” міський простір, ідеологія графіті вже не так важлива, й андеграундність руху часом стає вже не так помітна.
Графіті, стритарт і паблікарт уже міцно увійшли в життя багатьох міст. Міська влада співпрацює з райтерами, що вигідно для обох сторін. Райтери отримують фінансування, можливість утілювати масштабні проєкти і, головне, — збереження своїх робіт. Місто ж, своєю чергою, отримує контроль за райтерами і яскраві акценти в міському просторі. У такий спосіб графіті автоматично переходить у категорію паблікарту. Але те, що малюють на замовлення, до субкультури графіті не має жодного відношення.
Але звичайно, залишається й багато представників “старої школи”, які нізащо не підуть на угоду. Вони продовжують “бомбити” міста, часто наперекір поліції, комунальникам та місцевим жителям. У цьому вся суть їхньої діяльності і суть субкультури.
Open-air креатив як спосіб комунікації брендів
Мистецтво часто стає інструментом просування товарів, послуг і ідей. Рекламний паблікарт — не таке вже часте явище, але деякі бренди все ж удаються до цього креативного способу офлайн-комунікації.
Наприклад, італійський дім моди та модний бренд Gucci часто використовує мурали як частину промо-кампанії своїх колекцій, а також для підтримки вразливих спільнот.
Бренд співпрацює з некормеційною організацією Artolution, яка підтримує громадські програми в галузі мистецтва для біженців та інших уразливих спільнот в усьому світі. Разом вони створюють тематичні мурали на вулицях міст.
Незвичайний підхід для просування обрав музичний стримінговий сервіс Spotify. У 2015 році вони вирішили створити в різних районах Нью-Йорка стритарт із зображенням тих виконавців, яких місцеві жителі слухали найчастіше протягом року. Портрети музикантів доповнили статистикою про кількість прослуховувань. Так жителі кожного міста, де проводилася кампанія, змогли дізнатися одне про одного трохи більше.
Цікаву роботу створено за ініціативи компанії Axe в Берліні. На фасаді будинку зобразили жінку й чоловіка — північнокорейського військового. Але на зображенні чоловік не думає про ядерні ракети, а замріяно дивиться на жінку навпроти. Цей арт назвали Make Love Not War — “Займайтесь коханням, а не війною”.
Цікаву інсталяцію представили бренд пива Corona разом із благодійною організацією із захисту океанів Parley for the Oceans. Робота нагадує людям про важливість підтримувати чистоту на пляжах. На малюнку зображений австралійський актор Кріс Гемсворт, який стоїть на дошці для серфінгу, але замість хвилі з води — хвиля справжнього сміття з пластикових відходів, яка виходить за рамки малюнка. Що цікаво, кожен житель Лондона міг зробити внесок у створення цього арту — додати в хвилю своє сміття.
Взаємодія райтерів і брендів
Самі райтери теж взаємодіють із брендами. Іноді вони колаборуються для створення нових модних колекцій або для розпису фасадів магазинів. Нижче на фото, наприклад, колекція одягу від українського бренду RITO, натхненна вуличним мистецтвом.
Але часто взаємодія райтерів із брендами набуває і протестного забарвлення: бренди стають мішенню вуличних художників. Художники “нападають” на вітрини й рекламні щити, “розстрілюють” моделей, роблять провокаційні домальовування.
Вуличні художники обирають своєю мішенню бренди, тому що вони знайомі кожному. А значить, майже завжди можна очікувати резонансної реакції на такі витівки.
Браян Донеллі, відомий під псевдонімом KAWS, одним з перших почав “нападати” на бренди. Із середини 90-х він часто незаконно видозмінював рекламні кампанії модних брендів. Замість облич моделей на білбордах з’являлися черепи й “обличчя” персонажа Companion. І здавалося б, представники брендів не повинні схвалювати такі витівки художника, але все спрацювало навпаки. Замість ворожнечі між стритартистом і корпораціями зав’язалася тісна дружба. KAWS робив проєкти для Nike, Vans, Comme des Garçons, співпрацював з MTV, створив дизайн для іграшок бренду My Plastic Heart тощо.
Ще один цікавий персонаж вуличної культури — Zevs. Серед його найвідоміших проєктів — “розстріли” рекламних щитів модних брендів. Фото моделей на рекламних щитах знаходили забомбленими червоною фарбою. “Жертвами” стритартиста ставали й люксові марки на кшталт Yves Saint Laurent, і мас-маркети — H&M, Gap та інші.
Також серед знаменитих акцій Zevs — акція “Візуальне викрадення”. Стритартист заліз на стіну готелю, ножем вирізав модель із рекламної кампанії бренду Lavazza і написав балончиком фразу “Візуальне викрадення — плати зараз!” За повернення зображення художник запросив € 500 000 — гіпотетичну вартість рекламної кампанії. Дивно, але Lavazza без проблем погодилися заплатити й навіть оцінили креатив. Таким чином, пів мільйона євро були спрямовані на підтримку сучасного мистецтва.
Що по висновках?
У open-air креативу є багато термінів, у яких легко заплутатись.
Але пропишемо їх ще раз, коротко й зрозуміло.
Графіті — це протестна субкультура. Це теги, які малюють від руки. Завдяки графіті відбувається комунікація всередині ком’юніті. Є незаконним.
Стритарт — вуличне мистецтво, адресоване місту, має посил для людей. Для створення робіт можна використовувати трафарети. До стритарту входять інсталяції, мозаїки тощо. Є незаконним.
Паблікарт — законний стритарт.