Історії

Мистецтвом або лікуєшся, або знаходиш якусь відповідь для себе. Сестри Фельдман про стритарт

Розмова з Мішель та Ніколь Фельдман про малюнки на стінах, поліцію та роботу з брендами
Данилюк Даяна, 05.02.2020

Про стрітарт

Те, що ми будемо малювати, ми зрозуміли у 8 років. Спочатку у нас був вчитель, в нашому рідному місті, Дніпрі. Ми працювали олійними фарбами, малювали на всьому, на чому можна: меблях, одязі, на тілі, а ще робили ілюстрації до кліпів. На стінах почали малювати, коли переїхали до Києва, хоча декілька малюнків, звичайно, є і в Дніпрі.

Ми починали робити малюнки для себе, і таким чином у нас вийшов діалог з вулицею. Не між художниками, а взагалі з містом. Велика комунікація художників з художниками є в графіті. Там створюється шрифт, текст і таким чином відмічаються тусовки. Вони займають певну територію і змагаються, хто крутіший. В якийсь момент французький графітер Saeio змінив усе це, почавши малювати живопис, а не просто робити графіті. 


Рано чи пізно 98% малюнків замальовують, але в цьому й сенс — мистецтво тимчасове


Ми не пишемо шрифт і зовсім не входимо в тусовку. Хоча у Києві значно більше графітерів, ніж стритартерів. І поліція їх любить менше.

У нас з поліцією останнім часом стало багато зустрічей. Ми зрозуміли, що тікати або маскуватися не будемо — будемо спілкуватися. Коли поліціянти бачать фарбу, у них спадає агресія, бо це не балончики.

Ми розповідаємо їм, що це такий вихід сучасного мистецтва на вулиці. Це як частина історії, у якої завжди були проблеми з законом. До того ж, хіба ми робимо щось провокаційне? От подивіться на Берлін — то справді сучасне мистецтво. Поліцейський на це відповідає: “Ну так, Берлінська стіна класна, я там був”.

У нас немає мети просто залишити якийсь малюнок. Хочеться вписати його в композицію всього міста, щоб саме цьому місцю він ідеально пасував. Якщо бачимо, що задум не вписується, ми не починаємо цього робити. І це не солідарність, просто місто — це твій дім. Тобі ж хочеться зробити свою квартиру класною, щоб до тебе приходили гості і всім подобалося візуально. З містом так само.


Соцмережі

Спочатку ми думали не викладати малюнки у соцмережі взагалі, а потім старший брат створив акаунт в Instagram, почав його вести і згодом передав нам.

Ми не розповідаємо під постами наших артів, що ми хотіли сказати, тому що роботою все вже сказано. Ми виражаємо себе візуально, а не словом. Коли слухаєш музику, то не потребуєш додаткових пояснень, так само пояснювати малюнок немає сенсу. У нас Instagram напряму пов’язаний з продовженням діалогу, який починається на вулиці. За своєю простотою та попитом це зручний інструмент.


Соцмережі — це вигадана людьми штучна бульбашка


Час — це все, що у нас є, і цей ресурс не можна поповнити. Нам незрозуміло, навіщо витрачати час на створення контенту та думки про популярність. В онлайні не реальні люди, а їх образи, і навіть коли ти гадаєш, що витрачаєш небагато часу на соцмережі, насправді лежиш перед сном і думаєш “а як мені розкрутити акаунт?” Натомість, є реальність, в якій можна отримати значно більше — спілкуватися з людьми та поділитися живою енергією. Коли ми розмовляли з поліцейським, який згадав Берлінську стіну, то будували діалог, якого в інтернеті бути не може.


Співпраця з брендами

У жовтні 2019 року ми створили сторінку для нашого магазину з одягом — розробили 5 одиниць товару, частину з яких продали. Для першого разу нам вистачило досвіду. До художників часто звертаються бренди із запитом на співпрацю, тому що різні митці по-своєму виражають актуальність і вносять стиль. Наприклад, можна вигадати принт для тканини, а з цього зроблять оббивку для меблів. Або зробити афішу для прикольної тусовки. Тому стрітарт — це свого роду відпочинок для нас.

Найкраще для колаборацій та співпраці працює сарафанне радіо — знайомі знайомих. Ми оформлювали в Берліні музичний фестиваль електронної музики Solarium Crew Berlin. Це вийшло дуже спонтанно, тому що ми познайомилися з організаторами, коли просто приїхали в Берлін. А вони сказали, що хочуть зробити свій фестиваль, і так нам вдалося поспівпрацювати.

Проте комерційну мету у нас відбив тато. Коли ми приїхали у Київ, нам потрібно було знайти джерело заробітку, ми жили в хостелі з великою кількістю іноземців, яким робили ілюстрації, оформлювали книжки та обкладинки. По приїзду додому ми показали татові чим займалися рік в Києві, а він відповів: “Це не ви. Ви надто багато думаєте про те, як заробити на цьому, і ваш стиль зник. Краще б ви нічого не заробляли, але були собою.”

До Києва ми повернулися з думкою, що завжди потрібно топити за своє. Навіть коли робиш роботу на замовлення, людину потрібно переконувати у правильності своїх дій. Тому що коли ставишся до замовницької роботи, як не до своєї, виходить не щиро і без любові.


Мистецтвом або лікуєшся, або знаходиш якусь відповідь для себе. Кожна людина може по-своєму передати те, що її хвилює



Виставки

На виставках нам хочеться передати ідею і повністю заглибити людину в атмосферу. Музика, перфоманс, картини — все це створює загальне враження. Одного разу ми проводили саспенс, це такий напрям у кінематографі, коли ти переживаєш стан тривоги і не знаєш, чого очікувати, а потім бах — і вискакує вбивця. Нас дуже вразив Хічкок і десь рік тому ми передивилися всі його фільми, а потім провели виставку. Ми робили перфоманс, де були дівчатами з фільму Кубрика “Сяйво”. Метою виставки було занурити людину в стан саспенсу.

У цьому випадку ми робили анонс через Instagram, прийшло багато незнайомих людей. Тому, загалом, інтернет — це чудовий інструмент для пізнання світу, але це не потрібно перетворювати на сенс життя. Тому що абстрагуючись від реальності, ти втрачаєш щось, що може бути значно цікавішим.

Інші наші виставки ми проводили в М17 в Києві, в Берліні, в Арізоні і в Плівці, яка раніше була на Голосіївській.

В Києві проходить творчий фестиваль Plastikwood. Там багато художників, які зробили інсталяції зі сміття і окупували всю будівлю. Там ти ходиш різними атмосферами, а коли придивляєшся, то бачиш, що це все сміття. У нас також були періоди, коли ми зачіпали в наших роботах соціальну тему, як от з екологією або вегетаріанством. Але робимо ми це тільки в той момент, коли нас щось хвилює. Ми ніколи не заглиблюємось в тему, якщо вона нас по-справжньому не зачепить.

Нас сильно надихає естетика Японії. В них виходить передати тонкість матерії та смаку, чогось невловимого. Люди там сильні естети та філософи, а українська естетика більш домашня, лінива, але в ній нам подобається простота.

Читайте також у рубриці Історії
Odesa Fine Arts Museum про аудиторію, соцмережі та музейний сторітелінг
Говоримо з комунікаційницею одеського художнього музею Діаною Ремізовською про картини через Snapchat, авторські екскурсії, цінність #dollypartonchallenge та мітинг на підтримку Олександра Ройтбурда
Український культурний фонд про стратегію, тренди та еміграцію митців
Розмова з Юлією Федів та Анастасією Герасимовою про монополію ринку, тренди в культурі та комунікацію фонду
“Якщо ти не впахуєш на заводі й тобі не боляче, це не робота” — Ліліт Саркісян про комерційну ілюстрацію, колаборації та впевненість у собі
Чому важливо говорити про те, що робиш і завжди пам’ятати про клієнта
/ Як я стала копірайтеркою: 4 історії
Випускниці Copywriting Full Course про свої скіли та перші кроки в копірайтингу
“Важливо не просто принести сучасну ідею, а розуміти ДНК музею”. Як комунікує НАМУ
Говоримо з Ольгою Балашовою, Валентиною Клименко та Дарією Лисенко про зміни в комунікаціях Національного художнього музею України, ребрендинг, івенти і партнерів-лідерів думок
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень