Конспект розмови Марка Лівіна та Марини Батуринець про сторітелінг

Видавництво “Наш Формат” проводить серію онлайн-зустрічей з українськими письменниками на своїй сторінці у Facebook. Ми записали ключові цитати з розмови Марка Лівіна про сторітелінг, власний досвід та улюблені книжки.

Я намагаюся завжди відчувати й помічати, із чого складається момент: як пахне простір, у якому я знаходжусь, який на смак круасан, із яких мікрозвуків складається атмосфера кав’ярні. Дуже важливо вміти фіксувати зовнішню інформацію в собі за допомогою органів чуття. Постійне тренування цієї навички дає змогу добирати вдалі художні прийоми: правильні порівняння, метафори, алегорії.

 Важливо вміти перемикати фокус із себе на інших людей та помічати в них щось цікаве. Не думати про те, що люди — це “сіра маса”. Надивленість на інших людей також супроводжується уважністю та включеністю в момент. Додамо до цього звичку письмово фіксувати всі помічені деталі, порівняння та паралелі в нотатник — і у вас завжди буде матеріал для історій.

 Візуальна надивленість відіграє важливу роль. Перш ніж сідати за нову книжку, я створюю для себе мудборд на Pinterest, де зберігаю внутрішню бібліотеку і настрій моєї майбутньої книжки. Інтер’єри, пейзажі — усе, що допомагає мені візуально заглибитися в атмосферу та відчути простір. Фотостоки, Pinterest, Unsplash та свідоме споживання медіа розвивають естетичний смак.

 До надивленості ПОТРІБНО включити також начитаність. Бо сторітелер, який не читає — це як музикант, що не слухає музику. Уміти читати — ключова навичка. У цьому плані мені імпонує термін Володі Єрмоленка — “маніфест радикальної повільності”. Тобто, що швидше рухається світ, то повільнішим потрібно бути. Ліпше читати менше, але вдумливіше.

 Досвід будь-якої людини — лінійний. Він починається в точці А, далі йде в точки В, С, D і так далі. Зупиняючись у кожній з точок, я не можу подивитись уперед, але можу озирнутися назад. Тут і зараз я споживаю відчуття та емоції. Справжня інформація для мене з’являється з переживання минулого. Я поки досліджую своє дитинство. Коли постарішаю, буду роздивлятись юність чи дорослість. Але вивчати власну історію і знати, хто ти — необхідно. Власна історія — центр нашого життя. Я люблю озиратися й аналізувати те, що було.

 Класна історія — це та, яку я переживаю. Звісно, переживати — це суб’єктивне відчуття. Але мене зачіпляє емоційна насиченість та поетичність у текстах. Як у книжці Арундаті Рой “Бог дрібниць” — тут багато емоцій, переданих через метафоричність, але зі зрозумілою поетикою.

Цінність історії може бути:

• інформаційна — коли історія дала мені нові знання: як відкрити візу в Америку чи зробити тест на COVID-19,
• емоційна — коли я переживаю і відчуваю історію,
• естетична — коли я можу не розуміти інформативність або емоцію, але історія просто красиво зроблена.

Якщо ми говоримо про великі форми, найкрутіші історії поєднують у собі всі три компоненти. Це корисно читати, це емоційно, захопливо, і це круто зроблено: за дизайном, структурою, поетичністю.

 В основі тексту, який хочеться читати, має БУТИ зрозуміла історія, зручно поділена на абзаци. У тексту обов’язково має бути початок, середина й закінчення. Історія має містити один меседж, який можна розкривати у кілька етапів, за моєю улюбленою формулою: “І що? І що? І що тепер?”.

 Не знаєте, що казати (писати) — кажіть (пишіть) правду. Людям подобається здаватися кращими, ніж вони є насправді. Тому існує великий запит на правду. Справжній, щирий текст буде вести за собою читачів, навіть якщо граматично він буде неідеальним.

Для своїх історій я завжди намагаюся знаходити моменти тут і зараз. Я пробував писати за контент-планом, але в мене це не спрацювало. Я пишу про те, що викликає переживання в моменті. Але бажано, щоб епізод був завершеним та осмисленим.

 Не можна навчити людину писати. Людина може навчитися, якщо буде дивитися на себе, спостерігати за собою, фіксувати моменти, відчуття й деталі. І звісно, величезну роль відіграє практика. Найскладніше — почати мислити текстом. У людей буває “ступор”, коли ідея є, а написати її неможливо. У таких випадках можна проговорити свій текст: записати на диктофон потік свідомості, переписати його в чернетку та відредагувати.

 Фідбек стимулює систему винагороди. гормони впливають на наш емоційний стан, і коли нас похвалили, ми хочемо повторити цю дію ще раз. Але тут потрібно бути обережним, щоб не виникало залежності від фідбеку. Адже якщо його раптом не стане, самооцінка може знизитися.

Також завжди стимулюють однодумці — ком’юніті людей, які мають схожий з тобою досвід і цим підтримують.

Книжки, які додаДУТЬ впевненості у своїх діях:

 “Птаха за птахою”, Енн Ламотт

Усі письменники переживають приблизно те саме. У всіх є синдром самозванця, токсичні люди навколо, які кажуть: “Краще б ти зайнявся чимось іншим”. А ця книжка вселяє відчуття, що ти не сам.

 “Навіщо ми пишемо”, Мередіт Маран

Авторка запитує в різних відомих письменників про їхні мотиви написання книжок. За допомогою цієї книжки можна пережити спільні історії та знайти схожий досвід.

 “Витончене мистецтво забивати на все”, Марк Менсон

У цій книжці ти не знайдеш цілковито нової інформації, але все, що ми вже чули колись у різних форматах, подано дуже бадьоро.

 “12 правил життя”, Джордан Пітерсон

Ця книжка може бути непростою. Треба розуміти бекграунд Пітерсона й намагатися знайти цінну інформацію особисто для себе.

 “Моральні листи до Луцілія”, Сенека.

Книга одного з адептів стоїцизму. Багато цінної інформації про “тут і зараз”. Написана у форматі листування.

Теми ніколи не закінчуються, бо на кожному етапі життя підказує щось нове. Прямо зараз перед нами вікривається “непахане поле” тем: сім’я, діти, стосунки з батьками, травми поколінь, самореалізація.

Створити щось кардинально нове неможливо. Ідея постмодерну в тому, що все вже було створено до нас. Ми ж просто знаходимо нові форми для того, що вже існує. Але краще б знати, звідки проростають наші думки та ідеї, усвідомлювати, звідки ми їх запозичили. Тут допоможе книжка “Кради як митець”, Остіна Клеона. Вона закликає не сліпо красти ідеї, а привносити в те, що існує, власні погляди.

Період сучасності в українській літературі мені найближчий, бо історії, які пишуть зараз — про мене, тож мені простіше їх сприймати. Історію я вчу в інший спосіб. Вивчаю період у світовій історії, і у контексті цього — історію України. У цьому мені допомагають Ніл Ферґюсон, Джаред Даймонд та, для скороченого екскурсу, Ювал Ной Харарі. Також мене вабить історія Стародавнього світу.

Зараз ми спостерігаємо відкриття нової сторінки в історії. Народжуються нові формати контенту: люди п’ють в барах онлайн, дивляться онлайн-концерти та подорожують у сусідню кімнату. Поки що для нас це короткий епізод. Утім, якщо все затягнеться, нам доведеться переналаштуватись на нове життя.