“Спільний спадок” — проєкт, який займається збереженням автентичних українських речей через пошук, купівлю та передання експонатів до музеїв. Його засновниці створили культурний простір, де можна не лише дізнатись історію цих речей, а й долучитися до їх збереження.
Аліна Божнюк та Аня Кащєєва познайомились у креативній агенції Fedoriv. Вони створили перший український краудфандинг, що об’єднує людей, які захоплюються українською культурою.
Ми поговорили із засновницями про особливості роботи, найцінніші експонати, співпрацю з музеями та інтеграцію старовинних речей у сьогодення. Також ми розповіли про те, що відбувається з українським ринком продажу культурної спадщини.
Як виникла ідея створити “Спільний спадок”
Аліна Божнюк:
Я колекціонувала вінтажні речі й помітила, що після повномасштабного вторгнення на сайтах почало з’являтися багато українських старовинних речей. У мене виникло бажання потримати ці речі в руках, дослідити й зберегти. Так я почала купувати щось із речей до власної збірки. Згодом дізналася про багатьох етнографів та людей, які займаються цим давно, і зрозуміла, наскільки великою є сфера, що опікується старовинними речами. Мені захотілось допомагати цій спільноті.
Часто матеріальна спадщина непотрібна її власникам, бо вони не бачать у ній цінності. Ці речі в них викуповують продавці-професіонали та продають в інтернеті, сильно завищуючи ціну. Для багатьох людей це бізнес, і мало хто готовий передавати речі музеям за власні кошти, тому що це фінансово невигідно. Речі коштують дорого — відповідно, щоб купувати їх систематично, потрібні кошти.
Під час повномасштабної війни з росією старовинними українськими речами зацікавились іноземні дизайнери та колекціонери. Найцінніші екземпляри почали вивозити за кордон та перешивати. Саме тоді, майже рік тому, я прийшла до Ані з пропозицією врятувати хоча б найцінніше, а після 5 місяців роботи ми створили “Спільний спадок”.
Початок співпраці з Музеєм Івана Гончара
Аліна Божнюк:
Тоді я не розуміла чи буде те, що ми робимо зараз, цікавим для музеїв. Я створила в інстаграмі допис із добіркою придбаних речей і вказала, що можу передати їх на збереження. Відгукнулась одна етнографічна збірка та Музей Івана Гончара, яким я віддала частину речей. Виявилося, що музейники давно думали над створенням онлайн-експедиції, аби поповнити свої збірки. Але бюджет на це їм не виділяють, і вони не завжди розуміють, де саме потрібно шукати експонати — це повноцінна робота, якою має займатись окрема людина. Щоб зробити повноцінну етнографічну експедицію, важливо показати не лише речі, а й розкрити контекст їх використання в побуті й людей, які їх створювали. Пошук онлайн не замінить повноцінної офлайн-експедиції, але допомагає віднайти та викупити конкретні речі, яких бракує музею, чи унікальні екземпляри.
Аня Кащєєва:
Мені було незрозуміло, як організувати процес менеджменту й не загубитись у “бюрократичному лісі”. Я дуже хвилювалась, як зробити все прозоро, а також думала, чи зможемо ми за всім цим стежити. Але Музей Івана Гончара виявився дуже динамічною інституцією — організувати з ними прозорі процеси виявилося достатньо легко. Гроші, які ми збираємо на Patreon, не проходять через нас, а зараховуються одразу на рахунок дружнього Музею Благодійного Фонду “КОЛО”. Витрачають їх тільки після того, як ми погодимо купівлю з Музеєм.
Аліна божнюк:
Я найбільше хвилювалася через те, що ми зберемо мало підписників чи щось подібне, але через бюрократію — ні. Бо на той час я мала нагоду поспілкуватися з Музеєм Івана Гончара і зрозуміла, наскільки вони відкриті та як багато роблять для збереження культурної спадщини України.
Як відбувається процес пошуку, купівлі та передання речей?
Аліна божнюк:
Ми завжди узгоджуємо експонати з музеєм, навіть коли нам пишуть люди й кажуть, що хочуть купити річ власним коштом і подарувати музею. Попередньо потрібно знати, чи прийме їх музей до своєї збірки. У музею є дуже конкретні запити, що саме їм потрібно. Я завжди шукаю речі конкретно за цим списком, потім надсилаю до музею і мені погоджують або не погоджують купівлю — це тривалий процес пошуку й комунікації.
Для пошуку речей ми використовуємо всі доступні онлайн-майданчики. Це можуть бути аукціони, онлайн-магазини чи просто дописи в соцмережах. Часом трапляються українські речі в угорських та румунських продавців. Інколи можна знайти щось цікаве на місцевих аукціонах у Китаї та Японії. Але наразі ми ще не мали такого досвіду, бо я не дослідила можливі ризики.
Нам також допомагають підписники, які надсилають знайдені речі або свої родинні реліквії. Часом ми знаходимо речі, які не можемо придбати — тоді люди самі купують їх і передають через нас до музею.
Рідше люди продають свої родинні речі онлайн, бо не знають, де саме це робити та яку ціну вказувати — може бути як задорого, так і задешево. Вони продають їх офлайн для перепродажу продавцям, які давно торгують в інтернеті і мають налагоджену мережу закупівель по селах.
Переважно продавці чудово розуміють, що вони продають. Їхня аудиторія — це приватні колекціонери або люди, які продадуть річ в інстаграмі з націнкою. Але можна знайти й недооцінені експонати. Наприклад, ми купили кожух для Музею Івана Гончара за 2000 грн, а його могли продати за 5-10 тисяч, бо таких речей у хорошому стані дуже мало.
Від початку процес співпраці було налагоджено так, щоб ми взагалі не контактували з експонатами. Отримавши речі на пошті, я одразу надсилаю їх до музею. Відтак науковий персонал вирішує, який догляд потрібен — і речам надають професійний догляд. Важливо зберегти речі в тому стані, в якому їх отримали. Часто продавці можуть попрати річ перед тим, як надсилати. Ми дуже просимо цього не робити, бо нам важливо, щоб колір тканини був максимально збережений. Якщо річ уже десь залатана, це вважається втручанням — ліпше, хай буде дірочка, аніж латка.
Зараз ми купуємо одяг, домашній текстиль або світлини. Іноді я пропоную музею й інші експонати, але мені не погоджують їх купівлю. Думаю, через те, що саме на одязі й текстилі я більше розуміюсь і добре знаю етнографічні регіони. Але ми шукаємо людину, яка розуміється на картинах, іконах, прикрасах, кераміці, тому що запити музею насправді значно ширші за наші можливості.
На сайті музею є оцифрована частина їхньої колекції, що доповнюється. Там є схеми крою та шиття, які можна використовувати для переосмислення або копіювання. Оцифрування — це дуже велика частина роботи, адже потрібно не лише зробити якісні фото, а й опрацювати велику базу даних.
Як визначити цінність експоната?
Аліна божнюк:
Усі речі цінні та мають бути збереженими, бо вони є нашим культурним спадком. Наша функція полягає в тому, щоб поповнити музейну збірку тими речами, яких бракує, або допомогти врятувати надзвичайно рідкісні речі, що не мають аналогів. Поки ми не купуємо дуже дорогі та ошатно вишиті речі, але зібрали й передали вже багато цінних експонатів. Українцям потрібно зрозуміти, що речі, яким кілька десятків років — це вже культурна спадщина.
Аня Кащєєва:
Ми пропагуємо те, щоб спадщина залишалася в музеях або сімейних збірках, а не щоб її купували для перекроєння. Ми хочемо зберегти ці речі автентичними, щоб люди могли взяти схеми шиття, розглянути поєднання кольорів та форм — і всі ці знання інтегрувати в сучасність. Щоб річ з історією залишалася незмінною, а ми могли реалізовувати свої творчі задуми, натхнені цією автентикою.
Аліна БОжнюк:
Якось ми придбали колекцію речей з вигнання. Це дуже класна збірка речей, яка доводить важливість збереження історії. А одного разу нам вдалось купити колекцію речей, створених українками, які в 40-х роках перебували в засланні на півночі росії та в Казахстані. Власницями речей були донька українського січового стрільця та її подруга. Нам дістались альбоми з малюнками, створеними в засланні, вишита сорочка та картина.
Натхненна цією картиною ілюстраторка Анастасія Рудик зробила нам постер. Це хороший приклад того, як можна переосмислювати стародавні речі. Вони гарні самі собою, але набувають значно більшої цінності, коли ми розуміємо обставини, за яких вони були створені. Коли знаємо імена авторів, про них пишуть матеріали, а науковці далі досліджують історію їх існування. Мені дуже радісно від того, що ми купили ці речі, бо їм немає кращого місця, аніж у музеї. За інших обставин вони, ймовірно, просто були б знецінені. Але коли ти розумієш, що ту ж сорочку вишивали в засланні — твоє сприйняття змінюється.
Через “Спільний спадок” ми намагаємось об‘єднати людей і рятувати наш спадок, а разом з тим розповідаємо про сенси та особливості певних експонатів. Це формує освітній простір, завдяки якому можна заглибитися в культуру. Щоб це було цікаво, а не так, ніби ти читаєш складну культурологічну книжку.
Нещодавно я переглядала список людей, які нас підтримують. Побачила, що приблизно половина — це ті, хто вже давно в цій сфері. Інша половина — дизайнери, власники креативних студій та соціально активні люди. Метою проєкту було передавати речі до музеїв, але те, що ми створили — значно більше. У нас невелика спільнота: 3000 підписників в інстаграмі і понад 40 осіб на Patreon. Це дуже об’єднані ідеєю люди, які постійно на зв’язку і часто допомагають нам шукати речі. Це стало не просто краудфандингом — це спільнота однодумців, що охоплює різних людей, які спроможні сприймати нове, поділяти наші цінності й діяти.
Глобальна місія проєкту
Аня кащєєва:
Ініціативу врятувати речі я сприймаю як спосіб зацікавити людей у цьому пласті культури й поглибити їхнє бажання дізнаватися більше. Наприклад, ми ознайомлюємо їх з наївним шиттям на противагу спопсованій шароварщині, яка сама собою цікава, але є лише верхнім шаром. І якщо ми будемо на цьому зупинятися, вважаючи, що саме це нас ідентифікує — усе, що справді має сенс і формувало українську культуру, забудеться.
Ми прагнемо об’єднати людей у порятунку таких речей, говоримо про необхідність зберігати їхній вигляд, а не перекроювати. Водночас — розповідати про них так, щоб це не сприймалося, ніби читаєш складну культурологічну книжку. Ми хочемо заглибити в справжню культуру, щоб її переосмислили митці і щоб вона надихала їх на створення сучасного з інтегрованого минулого.
У майбутньому ми б хотіли виходити на меценатів із-за кордону та робити колаборації з відомими брендами, щоб частково або повністю відтворювати речі зі збірки, які ми передали для Музею Івана Гончара. Це спосіб розповідати та закохувати в українську культуру. Але для цього нам потрібно подумати, як комунікувати з іноземною аудиторією, а також збільшувати кількість меценатів і розширювати команду.
Аліна БОжнюк:
У липні ми робили виставку на Стадіоні Культури, де показували, як збереження та оцифрування музеєм речей допомагає митцям створювати копії або сучасний продукт, натхнений автентичною культурою. Оскільки це були нові речі, їх можна було торкатися, а деякі навіть придбати.
У нас є багато ідей для піар-колаборцій, декілька з них ми вже реалізували. Серед придбань для музею була вишита картина, яку ілюстраторка інтерпретувала в постер для нас. Весь прибуток із продажу цього постера ми перерахували до фонду. Також ми робили спільний допис з етнографинею Іриною Сізик про те, як правильно оцифровувати родинний спадок.
Сьогодні завдяки українським активістам, митцям, науковцям і підприємцям наша культура потроху інтегрується у світ і в життя самих українців. Усе більше людей дізнаються історії, що стоять за гарними строями, рушниками й світлинами. Часто ці історії щемкі та болючі, іноді — світлі й сповнені сили. Усі вони важливі для розуміння нашого минулого, побудови майбутнього й збереження української культури живою.
Ми хочемо підтримати цей рух. Українська культура має ставати ще більш значущою у себе вдома і помітною у світі.