Зсередини

Літературна критика для новачків: Євгеній Стасіневич про те, як продукувати критичні судження

Розповідаємо, чого навчатимуть на курсі «Критика: читати писати думати» в Bazilik School
Данилюк Даяна, 09.09.2021

Уміння критично мислити й висловлювати обґрунтовану думку високо цінують усюди. За ці якості в співробітниках борються власники компаній, їх намагаються розвивати ще в школі та університеті. І їх цінують люди, що мислять інакше. Цікавіше. Критика складається з багатьох компонентів і повинна мати вагомі підстави, щоб людина, яка нею займається (професійно чи для себе), не мала вигляд дешевого критикана.

Критика — це не тільки вміння якось зібрати свої судження докупи і висловити думку, а й довгий процес навчання та обробки знань із культурної, мистецької, соціальної, політичної та багатьох інших сфер.

А ще критика — це про книжки. Адже саме вони з дитинства вчать нас висловлювати свою думку на основі прочитаного. І проінтерпретованого.

Ми запитали в куратора курсу «Критика: читати писати думати» Євгенія Стасіневича, як читання книжок та навчання основам критики можуть допомогти мислити справді критично. А також — як за допомогою розбору літературних механізмів можна навчитися висловлювати обґрунтовану думку.


Євгеній Стасіневич, літературний критик, літературознавець, куратор курсу “Критика: читати писати думати”:

Критика. Це звучить… широко. Але звужувати не слід. Арткритика, музична критика, кінокритика, критична ліва/права ініціатива, критичний поворот у культурі. Власне критицизм: і як загальна настанова, і як конкретна діяльність.

Без критики як певної практики сьогоднішній світ був би неможливим, він би просто не почався. Критицизм ізсередини філософії буквально витворив наш світ словами, формулюваннями та ідеями, він же лежить у його підвалинах. Чи потрібно / цікаво / актуально / варто в цьому розібратися? Питання майже нериторичне.

Ми візьмемо українську та світову літературну критику в її найплідніших взірцях (і в діапазоні від Пантелеймона Куліша до Вірджинії Вулф) – і саме через неї під’єднаємось до новочасної критичної ініціативи. Від ширшої теорії – до прицільного інструментарію, застосованого щодо конкретних текстів. І так ми будемо робити невідступно: перев’язувати пружну теорію з твердою практикою.

На цілком зрозуміле запитання «І що врешті?» можна відповісти ось як: врешті ми базово навчимося застосовувати критичний інструментарій (від герменевтики до деконструкції) до важливих художніх (і не тільки) текстів. Зрозуміємо засновки критичного судження на території культури та можливості його поширення на інші сфери сьогоднішнього життя.

Отже, тут можна прокачати себе і як читача/читачку, і як людину, схильну відрефлексовувати обставини свого культурного та соціального існування, і як учасника/учасницю складного модерного світу.

Якщо вже ці формулювання вас не втомлюють, а приємно тривожать, – вам до нас.


Особливості обраних для нашого курсу критиків


Микола Зеров (1890-1937)

Довідка: Викладаючи українську літературу й приєднавшись до молодого кола українських культурних діячів, Микола Зеров швидко став лідером групи «неокласиків». У час бурхливих суперечок навколо української літератури він почав проявляти себе як критик, публікувати рецензії, висловлювати свою думку щодо діяльності та робіт інших тогочасних письменників: Тичини, Сосюри, Елланського, Рильського.

Своєю діяльністю критика Зеров заохочував авторів до постійного навчання та виступав за “високі літературні вимоги”. На це вплинула його професійна діяльність— Микола Зеров був не тільки письменником, а й професором української літератури і перекладачем давньоримських поетів.

Зеров відомий також участю в Літературній дискусії 1925-1928 років, коли, ставши на бік Хвильового, критик прагнув засвоєння національних та загальноєвропейських джерел, адже саме такий підхід, на його думку, міг створити здорову літературну конкуренцію.


Євгеній Стасіневич: Зеров нам важить уже тим, що вивів українське літературознавство на справді твердий ґрунт, де немає місця горластій публіцистиці, пласкій ідеологічності, зведенню світоглядних порахунків чи зубасто-беззубому ресентименту, “гіркоті програвших”. Натомість є надсильний науковий бекґраунд, знання першоджерел, панорамність. Це той момент українського критицизму (як сукупності критичних пропозицій), коли філологія стала реально sexy.

І не менш важливо: Зеров не забував, що є аудиторія, куди ширша за найпрогресивніші кафедри та першокласні мистецькі угруповання. Тому його літкритика зовсім не дистанційована від літературознавства, ні. Ось він пише про “символічного батька”, Панька Куліша, а ось – про свого сучасника Винниченка. Вона радше стає жвавішим виразом глибинних компетенцій. Ти можеш вільно перекладати Марціяла, та намагайся писати так, аби чіпляло максимально широку інтелігентну публіку; десь отак Зеров міг би викласти свої правила. І це чіпляло. І продовжує чіпляти.


Пантелеймон Куліш (1819-1890)

Довідка: Пантелеймон Куліш відомий нам передусім як автор історичного роману “Чорна рада”, а також як перекладач Біблії. Однак його фігура у світі української літератури набагато ширша: він був фольклористом, мовознавцем, публіцистом.

Куліша можна назвати одним з основоположників української літературної критики нового часу.

У своїх численних статтях він писав про історичні події, рефлексував над постатями інших авторів та їхніми роботами, пропускаючи все це через складний внутрішній світ і непростий політико-культурний контекст тогочасної України. На його думку, завданням української критики було перевіряти тексти за допомогою власного розвиненого естетичного чуття та розуму, що виховувались «народним духом». Це і здатність співпереживати, і вміння побачити відповідний ширший контекст.


Євгеній Стасіневич: Якщо літературне 19 сторіччя центрує Шевченко, то критичне – вочевидь саме Куліш. Його недо-відомість під таким кутом здається навіть симптоматичнішою: “поетичність” нам куди ближча й рідніша, ніж “критичність”. Останню слід сприймати головою, зважувати, натомість для першої довго може вистачати набору нехитрих емоцій.

Куліш, річ ясна, не був “чистим” критиком, тоді ще ніхто ним не був: історик, фольклорист, перекладач, поет, прозаїк; редактор. І вже в цьому розмаїтті активностей проступає дещо принципове для нашої розмови про критичний намір усередині культури: критика часто не є окремим заняттям, вона – певний субстрат, дещо-зашите-в-підкладку, лінза, яку наводять на вкрай різні гуманітарні площини.

Куліш саме такий, взірцевий критик-на-всі-сторони, де критика – це запал, ангажованість, доскіпливість, суб’єктивність і часта помилковість. Бо це теж про критику: помилятися, рефлексуючи інтенсивно та не боячись самозаперечень. Куліш помилявся, але працював уперто та довго. Так і відформатував початкові критичні позиції нової української культури.


Вірджинія Вулф (1882-1941)

Довідка: Дослідження творчості Вірджинії Вулф відкрило нам авторку не лише як британську письменницю, а й як літературну критикиню. Зокрема, творчість Вулф була зосереджена на феміністичній проблематиці: ще у 20-х роках 20 століття у своїх есе вона активно порушувала питання жінок у літературі й намагалася зрозуміти, яким загалом повинно бути нове письменство. Як жінок описували чоловіки-письменники, як світ витісняє жіночі погляди й чому жінки повинні отримувати пристойну освіту: ось лиш кілька з її тем.

Вірджинія Вулф також роздумувала про літературу й роль читача, зокрема про те, як він має сприймати книжку. Чи повинен читач мати академічний бекґраунд та пильно аналізувати прочитане? У своїх роздумах, есе та власне прозі критикиня часто розмивала межі між «низькими» і «високими» жанрами й намагалася пояснити собі та своїм читачам, яким повинно бути мистецтво.

Говорять, що Вулф випередила час і однією з перших поставила ті питання, на яких пізніше почали будуватися феміністична критика та соціологія літератури.


Євгеній Стасіневич: Вулф нечасто уявляють саме критикинею, позаяк її романи – “На маяк”, “Місіс Делловей”, “Орландо”, “Хвилі” – можуть затулити собою й не таке. З іншого боку, Вулф тісно асоціюється з міжвоєнним фемінізмом, пізньою фазою першої хвилі, коли вже підходив час теоретичного осмислення. Її “Власний простір” – текст про жінок, їхнє місце в домі/спільноті та можливості творити в таких умовах щось мистецьке. Тобто критичність (і як переосмислення спадку, і як ставлення до себе) притаманна англійці чи не від початку. Проте з тим нюансом, що це – ще один “особистий” варіант критицизму: есеїстично-феміністичний активізм, плюс власне літкритика, плюс осмислення позицій зрілого модернізму.

Це все істотно: і нова конфігурація критичності (де чільне місце, поза “високим”, посідають суспільно-прагматичні пасажі), і поєднання її із прозовою практикою, і продумування теоретичних проблем. Останнє важить особливо, оскільки критика майже невіддільна від теоретичних побудов. Від теорії. Насправді Вулф закладає параметри критичної роботи на багато (післявоєнних) десятиліть наперед; лишень слід це помітити.

Письменниця-яка-думає і на цьому неспинно наголошує.


Гаролд Блум (1930-2019)

Довідка: Американський літературний критик та культуролог Гаролд Блум ще в 90-х роках 20 століття запропонував поняття “західний канон” і провадив багато дискусій щодо того, якою ж повинна бути література й письменник, який претендує на статус класика.

Блум сформував критерій, що допомагає відрізнити справді великих авторів від літераторів талановитих, цікавих і дотепних. Або посередніх.

На його думку, читання Шекспіра або Данте не зробить вас кращою людиною, але наблизить до кола, в якому всі “великі” книжки створюють дещо прекрасне, бо точне і нове. Під критику Блума підпадав не тільки мультикультаризм, який на той час панував в Америці, а й такі напрями, як марксизм, фемінізм, афроцентризм. Саме тому його фігура у світі та літературних колах вважається суперечливою, проте все одно великою.


Євгеній Стасіневич: Блум – це кейс “генія у критиці”. Якщо під генієм мислимо феноменальну працездатність (у цьому випадку – швидкість та якість читання; обсяги прочитаного американцем заслуговують окремої розмови), яка конвертується в чималу кількість етапних для гуманітаристики книжок.

І “Страх впливу” (про жах напівсвідомого наслідування великих попередників, що змушує письменників шукати інших прийомів та стратегій письма), і “Західний канон” (лікбез того най-най, на якому стоїть та ж таки західна література), і книжки про Шекспіра (де він постає у максимально складному, вітражному світлі, що зовсім не здається натяжкою, скоріше – аналізом виправданого тут рівня глибини). Все це еталонні етапні книжки, де є підсумовування попереднього, але й смілива концептуалізація на межі з розв’язним філологічним куражем.

А ще – естетичний, сказати б, консерватизм Блума. У 90-ті його позиція була програмово викличною, вона мала бути антитезою до всіх спроб ідеологічних інтерпретацій худліту – мовляв, не марксизм, а уважне читання. Це дратувало, багатьом здавалось ретроградством.

Хоча нині все опукліше зрозуміло: критичний консерватизм – річ по-своєму перспективна, обстоювання певних “універсалій” ще не означає наївності. Радше йдеться про інтелектуальну свіжість в часи неплідної іронії.


Юрій Шевельов (1908-2002)

Довідка: Український мовознавець Юрій Шевельов писав під багатьма псевдонімами, але як літературний критик він відомий під іменем Юрій Шерех. У своїх есеях Шерех порушував найрізноманітніші теми, представляв власне бачення літератури та її історичної логіки, створював інтелектуальні портрети. Шевельов виступав за модернізацію української літератури, хоча на початках кар’єри вважав своєю місією витворення “великої української літератури” та “національного органічного стилю”.

Попри те, що критик мав російсько-німецьке походження та багато десятиліть жив і викладав в Америці, він завжди показував своє прогресивне українство. Не всім подобались його проєвропейськість та «нахабство» переглядати доробки класиків, але саме тонка іронія та осмислення минулого в есеях критика відрізняли його погляди від позицій багатьох діаспорних «лідерів думок».


Євгеній Стасіневич: Шерех-Шевельов уже майже автоматично вважається чи не найбільшим нашим інтелектуалом (хоч і не “материкової України”) у 20 столітті. Це правда, але така інерція визначень якраз погано корелює з роботою самого Юрія Володимировича. Набута українськість, яка шліфувалась каскадними катаклізмами й частими змінами життєвого (від Харкова і Львова через Європу до Америки) й наукового (від загальнішої філології через літературну й театральну критику до лінгвістики й назад у критику) оточення, сприяла підсиленій рефлексивності й інтенсивному самоусвідомленню. Він працював і мислив грандіозними проєктами, в яких ясно знав свою роль.

Шевельов цінний купою речей (які, звісно, речами якраз і не були): відсутністю сльозливої патетичності, що зазвичай випалює будь-який критицизм під корінь; фокусом саме на тому, що добре проштудіював, а не “гуманітарною всеїдністю”; самоіронічною поставою, яка дозволяла бути і гнучким у теорії, і зухвалим у концептуальних побудовах.

Шевельов – інтелектуал “здорового українця”, але це має сприяти не його бронзовінню, а чомусь цілком протилежному: постійному втягуванню поглядів професора на територію актуального. Шевельов той, об кого варто зрощувати власні критичні позиції.


Дізнатися більше про те, як за допомогою розбору літературних механізмів можна навчитися висловлювати обґрунтовану думку, а також навчитися продукувати вагоме критичне судження можна на курсі “Критика: читати писати думати” під кураторством Євгенія Стасіневича в Bazilik School

 Записатися 

Читай також:

Інші статті за темами
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень