Благодійність у часи тривалих криз змінює свою роль: від реагування на окремі запити — до підтримки систем, які не можуть зупинятися. На прикладі освіти директорка благодійного фонду KSE Foundation Світлана Денисенко показує, як нові підходи до фандрейзингу та партнерства дають змогу зберігати безперервність навчання навіть у найскладніших умовах.
Ця зима показала доволі очевидну, але важливу річ: класична благодійність більше не встигає за реальністю. Звична модель «є запит – є збір – є результат» добре працює в короткострокових кризах, коли потреби чітко визначені й обмежені в часі. Однак у ситуації тривалої кризи все починає змінюватися.
За даними World Bank, понад 60% українських домогосподарств під час енергетичної кризи регулярно стикалися з перебоями у доступі до основних послуг. У таких умовах потреби змінюються швидше, ніж інструменти реагування, і система не встигає адаптуватися.
Схожу динаміку ми бачимо і в освіті. UNESCO фіксує, що у 2022–2024 роках мільйони студентів у світі втрачали доступ до повноцінного офлайн-навчання, і це прямо впливає на якість освіти й соціальний розвиток. Українські університети відчули ці зміни одними з перших.
Блекаути, холод, безпекові ризики. Формально перехід в онлайн виглядає як рішення, але на практиці це означає втрату середовища. А університет – це середовище. Це простір взаємодії, формування зв’язків та мислення, які визначають майбутнє. Коли це зникає – освіта припиняє працювати як інституція. Дослідження OECD свідчать, що втрата освітнього середовища може призводити до зниження результатів навчання до 30% і має довгострокові наслідки для економіки.
І саме тут виникає питання: ми закриваємо окремі потреби чи утримуємо систему?
Від реакції до безперервності
У KSE Foundation ми свідомо обрали другий підхід – не підлаштовуватися під зупинку, зробити її необов’язковою. Це означало зміну мислення: замість питання «що потрібно зараз» з’явилося інше – «що дасть змогу процесу не зупинятися».
Таке рішення потребувало значних ресурсів, але це була інвестиція в безперервність освіти. Проживання для студентів і викладачів, генератори, трансфери, обладнання – це були відповіді на конкретні умови. Коли громадський транспорт не працював, трансфери забезпечували можливість дістатися до університету. Коли в колівінгах було холодно через вимкнення світла, студентів розміщували у хостелах, щоб зберегти базові умови для навчання. Зарядні станції та автономне обладнання давали можливість продовжувати заняття й роботу під час блекаутів.
Це все про здатність системи працювати, коли звичні опори зникають. Ми діяли швидко, без складних конструкцій. Наш сигнал був простим: університет має залишатися відкритим. І саме ця простота спрацювала. Ясність дала змогу швидко об’єднати навколо рішення бізнес, міжнародних партнерів і приватних донорів — не як окремих учасників, а як єдину систему.
Це відповідає глобальному тренду. За даними McKinsey & Company, у кризових умовах мережеві моделі підтримки можуть бути у 2–3 рази ефективнішими за централізовані або поодинокі внески.
Результати цієї роботи можна виміряти: 524 людини отримали підтримку, 114 – тепле житло у критичний період, 157 – необхідне обладнання для автономної роботи. Окрім цього, забезпечили близько 1500 поїздок, які зробили університет фізично доступним.
Університет не зупинився. За оцінками, це приблизно 15 000 годин навчання, які не були втрачені, — і саме цей показник найкраще відображає реальний ефект. Водночас є і ширший вимір — людський: це запобігання ризикам для здоров’я, підтримка тих, хто залишився в країні й не поїхав за кордон, а також зниження психологічного навантаження.
Нова роль благодійності
Усе це свідчить про глибшу трансформацію: благодійність більше не про закриття дефіциту — вона про підтримку систем, які не мають права зупинятися. Такий підхід змінює логіку дій. Швидкість ухвалення рішень стає критичною. Широка мережа партнерів виявляється ефективнішою за поодинокі великі внески. Довіра перетворюється на основу координації.
Фандрейзинг у цій моделі більше не є серією окремих кампаній. Він стає механізмом координації ресурсів навколо спільної цілі. У випадку освіти – це безперервність.
Тому що ця війна – не лише про території чи інфраструктуру. Вона про здатність країни мислити, розвиватися, будувати майбутнє.
За оцінками UNICEF, втрата доступу до освіти безпосередньо впливає на майбутні доходи покоління й загальну стабільність держави. Освіта і є тією здатністю, яка формує майбутнє країни. І якщо вона зупиняється, наслідки виходять за межі навчального процесу.
Відповідь на цей виклик полягає не лише в технічних рішеннях. Відповідь – це інституції, які працюють попри все. І спільноти, які забезпечують цю роботу. Саме так формується інфраструктура стійкості.
Також може бути цікаво: Менше імпульсу, більше звички: як змінюється благодійність в Україні