fbpx
Історії

“Краса буває різна”. Інтерв’ю із фотографкою Мартою Сирко

Про фотографію в стилі ню, роботу з військовими та рефлексію у творчості
Котович Софія, 04.09.2023

Марта Сирко — українська фотографка, яка знімає портрети, створює роботи в жанрі ню, займається концептуальною фотографією та співпрацює з брендами. Ще з початку кар’єри її цікавила тілесність і після повномасштабного вторгнення вона започаткувала проєкт “Скульптурні”, у якому фотографує пошрамованих війною людей. Фото їхніх оголених тіл з ампутаціями й опіками спричинили значний резонанс серед українців.

Ми поговорили з Мартою про фотографію в її житті та житті суспільства, процес знімання і розмаїтість краси.


“Усі мої улюблені роботи — про особисті переживання, комплекси й роздуми”

Для мене, як для доволі замкненої людини, фотографія є способом комунікації та самовираження. З моменту, коли я вперше почала знімати у 16 років, мій погляд на фотографію постійно змінювався, а вона натомість приносила мені різні емоції. Зараз найбільше я захоплююся концептуальною фотографією, яка часто не про якість і світло, а про наратив. Але й технічна робота, безсумнівно, повинна бути виконана якісно.

Наразі я майже не займаюся особистим зніманням, а співпрацюю з брендами й великими проєктами, зокрема за кордоном. Це новий для мене напрям роботи, адже тут ти працюєш у команді, маєш розбиратися в маркетингу, пристосовувати свій стиль до бренду, будувати його візуальну концепцію. В Європі я беру участь у виставках, працюю в комерційних проєктах і заробляю гроші, які потім вкладаю у свої творчі проєкти, коли повертаюся у Львів.

Зараз найбільше я захоплююся концептуальною фотографією, яка часто не про якість і світло, а про наратив

Мої роботи можна побачити в мистецьких галереях, готелях, а найбільше — у соцмережах. Я вважаю, соцмережі найефективнішим способом презентації сучасного автора. Є ще звісно музеї, але до цього рівня потрібно дорости.

Та якщо мені потрібно було б обрати свої улюблені роботи станом на зараз, то там точно були б фото військових, зроблені за останні півтора року. Я і раніше знімала ветеранів АТО, але відчувала якусь межу у спілкуванні. Тому взятися за це вдруге було викликом для мене і цього разу бар’єр не відчувався. Я думаю, це тому, що війна торкнулася мене безпосередньо. До повномасштабного вторгнення я мала знайомих, які гинули в АТО, але не переживала війну так сильно, як тепер. Також вплинуло те, що більшість героїв були мого віку, це допомогло знайти спільну мову.

 Я вважаю, соцмережі найефективнішим способом презентації сучасного автора

Також я дуже люблю абстрактні фото, особливо у воді, бо на них не одразу зрозуміло, що перед тобою людина. Я довго долала свій страх води, тож ці фото для мене особливі. Усі мої улюблені роботи так чи інакше торкаються особистих переживань, комплексів і роздумів, тому робота з людьми — це своєрідна саморефлексія. До мене на знімання також приходять люди, які переживають складні моменти в житті й дозволяють мені передати їхню історію у фотографії. Спілкування під час знімкування навчило мене, що попри проблеми й речі, які не змінити, життя триває. Як би не було важко, злитися на світ — не вихід.


“Мені подобається бути постійно в роботі”

 Зараз я комфортно почуваюся перед камерою, але це набутий скіл 

У мене немає чітких планів, як от буває, що люди мають розписані тижні наперед. Робочі дні хаотичні — часто з’являються якісь непередбачувані зустрічі, інтерв’ю, фотографування, запрошення на виставки. Тому часто моя робота супроводжується різкими зриваннями з місця. Я можу працювати до ночі, а вранці встати на знімкування, а буває довго сплю і ввечері обробляю фото. Та мені подобається бути постійно в роботі. Мене наповнює стан, коли хочеться працювати, він протилежний депресивному, який у мене теж буває.

Фотографування — це не тільки про час, проведений на знімальному майданчику чи в студії. Цей процес може тривати всього годину, а за ним декілька днів чи тижнів підготовки, організації, вирішення логістики. Навіть з помічниками найбільша відповідальність залишається на самому фотографі. Умовно, картка пам’яті знаходиться у твоїй камері й завдання не провтикати цей момент — також на тобі.

У комерційному зніманні, коли є замовник, я ціную його і свій час, а коли фотографую соціальні проєкти у своїй студії, то намагаюся ним не обмежуватися. У роботі з людьми найбільше часу може піти саме на розкриття людини. Я стараюся бути емпатійною, адже сама маю досвід по той бік камери й розумію, що це не завжди легко. Зараз я комфортно почуваюся перед камерою, але це набутий скіл. Тому в соціальних проєктах, коли людина часто вперше опиняється на професійному зніманні, її потрібно вести у процесі й підтримувати протягом всього часу, допоки ви не відчуєте комфорт.


Тілесність у фотографії

Я працювала і продовжую працювати з людьми, в яких різні тіла: худі і з пишними формами, з розтяжками після вагітності, зі зморшками від віку, з підтягнутими та спортивними, коли робила фотосерію про атлетів. У різноманітності людських тіл я вбачаю життя як воно є, і транслюю його у своїх роботах. Фотографії ню — наче фіксація тіла “в моменті”, бо воно постійно змінюється. Так одного разу до мене прийшла жінка перед хімієтерапією, бо вона знала, що її тіло сильно зміниться і хотіла закарбувати його нинішній стан у фотографії. Часто моє знімкування жінок у жанрі ню перетворювалось на своєрідні психологічні побачення, коли вони розповідали про свої проблеми, рефлексували про ставлення до свого тіла. Робота фотографа дає змогу людині побачити себе по-іншому, зі сторони, не так, як ти звик бачити себе у відображенні в дзеркалі чи на селфі.

Я помічаю, як молодші за мене дівчата класно і вільно почуваються у своєму тілі, в мене ж у їхньому віці було критичніше ставлення до себе. Зараз я усвідомлюю, як важливо себе любити. Якщо ти це відчуваєш, то всі навколо це бачать і ставляться до тебе так само. Україна рухається в напрямку розуміння, що краса буває різна і стандарту немає. Наприклад, мене приємно здивувало, що в Європі чоловіки старшого віку шукають собі жінок-одноліток, а не набагато молодших, як це буває у нас. Там цінують красу різного віку і я сповідаюся, що для нашого суспільства це також стане нормальним явищем.

Як фотографія розповідає про війну

Я думаю, здебільшого митець не може творчо висловлюватись про те, що не відчуває. Умовно, я навряд чи справлюся з темою расизму, бо я ніколи не переживала цього на собі. Сучасні українські митці працюють з темою війни, бо це те, що їх хвилює і болить.

Зараз в Україні неймовірно багато страшних і болючих історій. І не всі вони розказані, а якщо й розказані, то не всі почуті. Фотографія підсилює їх звучання. Розповідати їх важливо, адже особливо за кордоном досі є люди, які хочуть триматися осторонь зі словами “я за мир”. Бувало, мені казали, що роботи сильні, але на виставку їх не візьмуть, бо тема занадто політична. Але я стукаюся знову і знову, бо як українка не можу мовчати про те, що відбувається з моєю країною.

 Я думаю, мій проєкт нагадав людям про ціну, яку платять люди за нашу свободу, і це струсонуло суспільство

У проєкті “Скульптурні” я показала шрами й ампутації військових реалістично, і люди побачили в них красу. Першим героєм мого проєкту “Скульптурні” став Олександр — ми багато з ним говорили, адже тоді задум був лише в моїй голові і я повинна була пояснити йому, якими вийдуть фото та яка в них ідея. Наступні герої вже бачили втілення, розуміли, що їм доведеться оголитися і на фото будуть видні їхні шрами. Хтось, звісно, відмовлявся, бо роздягатися на камеру було некомфортно — так, на жаль, на нас впливає наша культура. Але заразом це був цікавий досвід, бо всім героям подобалося бачити себе з боку. Цей проєкт я веду донині, щоправда тепер військові самі звертаються до мене, бо бачили роботи й реакцію людей на них у соцмережах.

Коментарі, що це каліцтва і навіщо їх показувати, були, але вони мене не засмутили, бо їх дуже-дуже мало. Я думаю, мій проєкт нагадав про ціну, яку платять люди за нашу свободу, і це струсонуло суспільство. Ще один помітний вплив — це те, що військових, яких я фотографувала, і взагалі людей з ампутаціями та шрамами стало більше в медіапросторі. Я не вважаю, що маю масштабний вплив, він манюсінький, але це мій внесок у позитивні зміни в суспільстві. Мої фотографії — це маленька частинка тієї лавини змін, які нас чекають, зокрема в питанні інклюзивності.

Читай також: “Головна порада, яку ми можемо дати — це бачити людину, а не діагноз”. Як працює бренд одягу Freeki

Фото, використані в матеріалі та на обкладинці: Марта Сирко 

Читайте також у рубриці Історії
/ Кондитерська «Номер Дому»: інтерв’ю з власницею — Марією Тимошенко
Про високі ціни на шоколад, кризу з какао-бобами та «класовий розрив»
“Це місце зустрічі митців, діячів креативних індустрій та бізнесу”: розмова з Каріною Качуровською
Про сучасний артринок, законопроєкт про меценатство та рефлексію війни
«Ми обрали стратегією реалізовувати творчий потенціал через навчання, інвестиції і креативний пошук»: розмова зі співзасновницею Honey і «Завертайло»
Про колаборації, допомогу військовим, філософію закладів та кризову комунікацію
“Ми не можемо інтегрувати всіх, але це не означає, що цього не треба прагнути”. Інтерв’ю з Veteran Hub
Про історію створення, нові виклики та філософію організації
“Костюм треба шити, а не купувати — це наша первинна філософія”. Інтерв’ю із засновницею Indposhiv
Про філософію bespoke, колаборації з військовими та вишиванку для Зеленського
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень