Повнометражний дебют режисера Юрія Дуная «Втомлені» виходить у прокат 7 травня. До роботи над фільмом долучилися військовослужбовці та ветерани. Вони стали частиною як знімальної групи, так і акторського складу, додавши історії ще більше достовірності.
Стрічка отримала Гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість 2025», а самого режисера відзначили спеціальною нагородою Премії НСКУ імені Сергія Параджанова — «За експеримент та пошук особистої інтонації». Попри те, що у центрі історії люди з травматичним досвідом війни, за словами автора, ця історія не про ПТСР — вона про кохання, яке намагається вижити.
Ми поговорили з Юрієм про те, як випадкова зустріч в автобусі стала основою сценарію, як із проєктом працювали психологи та як його сприймають військові. А ще про реалії українського кіноринку під час війни, складність просування таких історій, особистий досвід режисера після мобілізації і теми, які можуть стати основою його наступних фільмів.
Юрій Дунай до роботи над фільмом «Втомлені» тривалий час працював у кіноіндустрії як оператор-постановник, співпрацюючи з різними українськими та європейськими командами. Тобто до повнометражної режисури він прийшов не як дебютант у кіно, а як фахівець із професійним бекграундом.
У його портфоліо — робота над фільмами, серед яких «Черкаси», «Сентиментальна подорож до планети Параджанова», а також інші українські стрічки, де він долучався саме як оператор. Також був учасником програми Berlinale Talents, що об’єднує молодих кінематографістів з усього світу та вважається однією з важливих платформ професійного розвитку.
Саме цей досвід роботи «по той бік камери» став основою режисерського дебюту Юрія Дуная.
«Втомлені» — перший повнометражний фільм, де він виступає як режисер.
У червні 2025 року Юрій Дунай доєднався до лав Збройних Сил України.
Як з’явилася ідея фільму «Втомлені»?
Ідея з’явилася ще до початку повномасштабної війни — у 2019 році. Це було випадкове спостереження, яке поступово почало «рости» в історію.
Ми з дружиною, сценаристкою Соломією Томещук, їхали автобусом «Івано-Франківськ — Яремче». Перед нами сіла жінка-військова, а згодом у проході з’явився чоловік — теж військовий. Вони впізнали одне одного, і він підсів до неї. Ми сиділи одразу за ними й чули всю розмову, тому достатньо швидко стало зрозуміло, що це не просто випадкова зустріч.
Вони служили в одному підрозділі, воювали разом, отримали травми, потім перевелися в інші підрозділи й випадково знову зустрілися. Було помітно, що між ними виникає взаємна симпатія. Соломія дуже тонко зчитує такі моменти. Вона одразу дістала телефон і ввімкнула диктофон.
Коли автобус зупинився, вони вийшли разом і пішли в бік кафе. Стало зрозуміло, що ця історія може стати основою для стрічки. Соломія написала сценарій і зняла короткометражний фільм «Поламані». У головній ролі знявся Василь Кухарський, який на початку повномасштабного вторгнення пішов служити й загинув.
У 2022 році з’явилася потреба повернутися до цього матеріалу вже в іншому масштабі. Так виникла ідея повнометражного фільму — вже як мого режисерського дебюту.
Ми розповіли про це моєму другу — Пилипу Іллєнку. Він зацікавився проєктом і став його продюсером. Соломія переписала сценарій, розширила його й додала нові шари досвіду, які з’явилися з війною. Ми багато спілкувалися з військовими, людьми з бойовим досвідом, психологами. І з цього поступово склалася не одна історія, а поєднання різних реальних досвідів.
Тому фінальний фільм — це не буквальне відтворення тієї розмови. Це радше спроба зібрати в одну історію різні голоси, травми й способи проживання життя під час війни.
Про що фільм?
«Втомлені» — це історія про двох людей із досвідом війни, які зустрічаються вже після пережитого і намагаються побудувати зв’язок у новій для себе реальності.
Для мене це не фільм про ПТСР у прямому сенсі. У героїв є травми, вони живуть із цим досвідом, але це лише обставина їхнього життя, а не головна тема. Я не хотів робити кіно, яке пояснює або діагностує стан. Мені було важливо показати людей у моменті, коли вони вже пережили найгірше, але ще не повернулися до себе.
Я знімав цей фільм про кохання — почуття, яке виникає між людьми, що пройшли через війну, і про те, як воно змінюється під впливом цього досвіду. Це кохання дуже крихке, вразливе, воно постійно опиняється під загрозою — не лише через зовнішні обставини, а й через внутрішні стани героїв.
У фільмі немає сцен боїв чи подій, які безпосередньо призвели до травми. Усе починається вже після — у процесі реабілітації, спробі повернутися до цивільного життя, пошуку нормальності, яка вже не виглядає так, як раніше. У сценах багато тиші, пауз, недосказаного, адже багато речей у такому стані складно проговорити прямо. Мені хотілося передати ці стани максимально чесно й делікатно. Водночас це історія про спробу жити далі, про те, що навіть після всього пережитого люди не припиняють шукати близькість, підтримку й любов.
Як вплинув досвід після мобілізації?
Я починав цей фільм як цивільна людина, а завершував уже як військовослужбовець. Ми встигли закінчити зйомки, після чого я мобілізувався. Подальший етап роботи над фільмом відбувався вже в новому статусі.
Це дуже змінює внутрішню оптику. Коли ти дивишся на історію ззовні, це сприймається як художній матеріал, як певна дистанційована реальність. Але коли ти сам опиняєшся в армії, коли ти фізично й психологічно перебуваєш усередині цього досвіду, багато речей починають звучати інакше. Те, що раніше було «сюжетом», стає дуже конкретними життєвими обставинами, які ти або бачиш поруч, або потенційно можеш переживати сам.
Але важливо, що ми не змінювали фільм після цього досвіду. Він залишився таким, яким був створений у момент зйомок. Змінилася не структура історії — змінилося моє особисте ставлення до неї і глибина її сприйняття.
Що підсвітили психологи під час роботи над фільмом?
Ми консультувалися з клінічними психологами, які працюють із людьми з ПТСР і бойовим досвідом. Для нас було важливо не просто «правильно» розповісти історію, а зробити так, щоб фільм не став тригерним для глядача — особливо для тих, хто має схожий досвід.
Головна їхня рекомендація була доволі чіткою й принциповою — уникати сцен, які можуть відтворювати сам момент травматичного досвіду або прямі тригерні ситуації. Тобто йшлося не лише про зміст, а й про спосіб показу: як саме кіно може впливати на людину, яка це дивиться.
Психологи звертали увагу на те, що повторне занурення у травматичний епізод через екран може працювати як тригер, навіть якщо це художній фільм. Тому важливо не відтворювати саму подію травми, а працювати з її наслідками.
Саме через це у фільмі свідомо немає сцен, які показують бойові дії або обставини, що безпосередньо призвели до травми. Історія починається вже після — у моменті, коли людина живе із цим досвідом, проходить реабілітацію і намагається повернутися до нормального життя.
Фактично психологи допомогли нам зафіксувати дуже важливу межу — де закінчується художня репрезентація досвіду і починається потенційна повторна травматизація глядача.
Хто цільова аудиторія стрічки?
Я не адресую цей фільм якійсь одній конкретній цільовій аудиторії. Але точно можу сказати, що різні люди сприймають його по-різному.
Для мене особисто найважливішою аудиторією є люди, які проходять реабілітацію після війни. Ми показували фільм у військових частинах, навчальних закладах, реабілітаційних центрах — і саме там він сприймається найгостріше. Бо для цих людей «Втомлені» — не абстрактна історія, а щось дуже близьке до їхнього власного досвіду.
Водночас я не можу сказати, що це фільм тільки для військових. Навпаки, мені здається, його важливо дивитися цивільним. Для них це можливість краще зрозуміти, що відбувається з людьми під час війни, як вони змінюються і з чим насправді стикаються, повертаючись до мирного життя.
Я б сказав, що це фільм для тих, хто готовий до такої розмови. Він не розважальний, не про відпочинок і не дає простих відповідей. Але якщо є бажання зрозуміти й відчути — тоді це кіно працює.
Якщо підсумувати, то цільова аудиторія фільму «Втомлені» — це:
- військові, особливо ті, хто має бойовий досвід і проходить реабілітацію;
- ветерани, які повертаються до цивільного життя;
- цивільні, які хочуть краще зрозуміти досвід війни й людей, які через неї пройшли;
- близькі та родини військових, для яких важливо знайти спосіб бути поруч і підтримувати;
- глядачі, які шукають не розважальне кіно, а історії про внутрішні стани, стосунки і складні емоції.
Тобто це не про широку масову аудиторію, а радше про людей, яким відгукується тема і які готові до чесної, інколи непростої розмови.
Яка роль нагород: це визнання чи інструмент маркетингу?
Нагороди — це приємно, адже це визнання з боку професійної спільноти, певне підтвердження цінності того, що ти зробив.
Фільм «Втомлені» отримав Гран-прі Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» 2025, і це дуже важлива відзнака, особливо для дебютної роботи. Вона означає, що фільм помітили й оцінили на рівні всієї конкурсної програми, а не лише в категорії дебютів.
Також я отримав спеціальну відзнаку Премії НСКУ імені Сергія Параджанова — «За експеримент та пошук особистої інтонації». Теж приємно, адже ця нагорода більше про мову, підхід, те, як саме ти розповідаєш історію.
Але водночас я доволі прагматично ставлюся до нагород. Окрім емоційного складника, це ще й інструмент, який допомагає говорити про фільм, привертати до нього увагу, відкривати для нього нову аудиторію.
В умовах українського кіноринку це особливо відчутно. Ми розуміємо, що цей фільм не орієнтований на масовий прокат у класичному розумінні. Я не маю ілюзій щодо великих касових зборів. У глядача зараз інший запит. Тому будь-яке визнання та нагорода — це ще один спосіб зробити так, щоб його подивилися.
Також нагороди допомагають не лише цьому фільму, а й майбутнім проєктам — вони дають можливість далі працювати, розвиватися і більш аргументовано запускати наступні історії.
Чому не вдалося потрапити на міжнародні фестивалі?
Ми подавали фільм на міжнародні фестивалі категорії «А» і сподівалися, що він може зацікавити спільноту й знайти свого глядача за межами України. Але в результаті нас нікуди не взяли.
Для себе я це пояснюю просто: іноземному глядачу нині загалом складно «включитися» в нашу реальність. Для нас війна — це буденність, контекст, у якому ми живемо. Для них — це одна з багатьох тем, яка швидко конкурує з іншими глобальними історіями.
І навіть якщо фільм не про бойові дії напряму, а про людей після війни, сам контекст все одно «тягне» його в певну категорію сприйняття. Я не сприймаю це як драму чи поразку. Це просто чесна фіксація того, як працює система і якою зараз є увага до нашої теми ззовні. Це не про якість фільму, а про контекст, у якому він існує.
Можливо, це теж важлива частина розуміння того, де ми зараз перебуваємо як країна і як кінематограф — у точці, коли українське кіно про війну та її наслідки ще здобуває своє місце в міжнародному контексті.
Скільки коштував фільм?
Бюджет фільму становив 12 мільйонів гривень. Оскільки це мій дебютний повнометражний фільм, фінансування було повністю державним — через підтримку Державного агентства України з питань кіно. Ми виграли конкурс і отримали 100% фінансування проєкту в межах цього відбору. Уся інформація є відкритою і публічною.
Чому це кіно важливе зараз?
До участі у фільмі «Втомлені» долучилися військовослужбовці та ветерани — як частина знімальної групи і як актори. Їхня присутність істотно вплинула на спосіб існування історії в кадрі.
Вони не «грали» досвід у класичному розумінні — вони його привносили. Через це багато сцен не сприймаються як реконструкція подій чи акторське відтворення емоцій. Це радше фіксація внутрішнього стану, який неможливо відтворити штучно, без особисто прожитого досвіду.
Завдяки цьому фільм виходить за межі звичної репрезентації війни як події. Він працює з тим, що відбувається після — з досвідом, який не видно зовні, але який визначає спосіб життя, реакції та здатність людини знову бути в контакті з іншими.
Чи змінилося кіно та глядач за час повномасштабної війни?
Якщо говорити про українське кіно загалом, у мене немає відчуття, що воно радикально змінилося за цей час. Воно стало більш сфокусованим на війні як темі, але сама структура виробництва, підходи, інерція індустрії залишаються схожими.
І так само мені складно сказати, як змінився глядач. Але точно видно, що запити в суспільства дуже різні: є потреба в легкому кіно, складних темах, історіях, які допомагають розібратися з тим, що відбувається з нами зараз. Ці запити існують одночасно, не витісняючи один одного.
Можливо, саме це і є головною зміною — не те, що глядач став «іншим», а те, що його очікування стали більш розшарованими. І кіно зараз існує в ситуації, коли одночасно має відповідати дуже різним потребам аудиторії.
Які теми хочеться порушити у фільмах у майбутньому?
Зараз я дуже обережно ставлюся до будь-яких довгострокових планів, тому що залишаюся чинним військовослужбовцем. І це об’єктивно впливає на можливість повноцінної роботи в кіно. Поєднувати службу і знімальний процес у класичному розумінні дуже складно. Це можливо лише частково, епізодично, але не як безперервна творча робота.
Водночас постійно думаю про теми, що цікаві мені як автору. Зараз мене особливо цікавить феномен іноземних добровольців в українській армії. Наприклад, у деяких підрозділах значну частину особового складу складають громадяни Колумбії та інших країн Латинської Америки. Це люди з абсолютно різними причинами, чому вони тут опинилися, з різними історіями. Для мене це не просто факт, а окремий соціальний та людський феномен, який хочеться зрозуміти глибше.
Можливо, це стане основою для наступного фільму. Але я не форсую це як план — радше як напрям внутрішнього інтересу.
Також може бути цікаво: Вийшов трейлер психологічної драми «Втомлені»