Бунт проти картоплі та веж 5G
У 19 столітті в Європі під час будівництва перших залізничних доріг люди виходили на протести та критикували їхню користь для економіки та здоров’я. Вони переймалися, що швидкість руху потягів провокуватиме у мандрівників хвороби мозку, залізничні колії заважатимуть коровам пастися, кури перестануть нести яйця, а отруйне повітря вбиватиме птахів.
Суспільство боялося електрики, радіо та навіть картоплі. Менш ніж два сторіччя тому люди влаштовували так звані картопляні бунти, називали картоплю “чортовими яблуками”, “плювками диявола” та “плодами розпусти”. Тоді цей овоч був чимось новим для людей, і породжував недовіру. Люди б охочіше голодували, ніж погоджувалися їсти щось незрозуміле.
Зараз протести проти картоплі, електрики та поїздів можуть здаватися чимось дивним і навіть смішним. Але нововведення, відкриття та винаходи майже завжди супроводжуються недовірою з боку населення. І якщо ви думаєте, що сьогодні всі вже достатньо розумні, щоб протестувати проти овочів, то згадайте хоча б ажіотаж навколо 5G. Практично в кожній країні є люди, які вірять у небезпеку технології 5G, і готові робити все можливе, щоб цього впровадження не сталося. У соціальних мережах вони поширюють фейки про те, що “5G вбиває птахів”, “нові вежі спричинятимуть рак”, ну і, звісно, що через вежі 5G передається COVID-19.
Чому так відбувається? Звідки з’являються домисли, недовіра та острах у населення? Одна з причин — недостатньо високий рівень наукових комунікацій.
У житті неминуче виникають ситуації, в яких необхідно знати хоча б що-небудь про науку. Чи шкідливе ГМО? Чи може бути дієвою гомеопатія? Чи безпечні вежі 5G? А картопля врешті-решт? На всі ці запитання відповідає наука.
Що таке наукові комунікації?
Наукова комунікація — це поширення наукових ідей всередині наукової спільноти та за її межами, тобто в суспільстві. Саме завдяки якісній науковій комунікації можна і потрібно доносити до людей інформацію про відкриття, нововведення, винаходи. У такий спосіб можна переконувати людей, що 5G не несе загрози так само, як і картопля. А ще краще — першочергово подавати наукове знання так, щоб люди не створювали власних домислів.
Є два етапи наукової комунікації — внутрішній і зовнішній.
На першому, внутрішньому, етапі вчені комунікують у межах наукової спільноти. Коли наукове знання отримано і наукове відкриття зроблено, то настає час для другого етапу — зовнішньої комунікації. Перед вченими тут стоїть завдання — розповісти широкій аудиторії про свої напрацювання. І зробити це так, щоб люди зацікавилися, зрозуміли, повірили й не перекручували отриману інформацію.
З появою інтернету почало створюватися ще більше фейкової інформації. І окрім справжніх вчених, які активно займаються популяризацією науки, з’явилося багато експертів-самозванців, які пропагують свої думки без достатнього наукового підґрунтя. Неперевірені наукові дані потрапляють і до медіа. Спекуляції такою інформацією можуть мати серйозні наслідки — породжувати теорії змови й навіть спричиняти масову паніку. Щоб цього уникнути, необхідно комунікувати на всіх рівнях.
Цільові аудиторії наукової комунікації
Вчені — для поширення наукових ідей всередині товариства.
Медіа — одночасно і аудиторія, і канал комунікації.
Органи державної влади — вони визначають пріоритети фінансування, тож науковці зацікавлені в якісному та переконливому діалозі. Наукова політика визначає, які напрямки досліджень більшою мірою потрібні державі для розвитку й згодом отримають кращу фінансову підтримку.
Представники бізнес-структур — це потенційна аудиторія для використання відкриттів та винаходів науки.
Молоді вчені, аспіранти, студенти, школярі — для залучення нових людей в науку.
Громадськість — найширша аудиторія і водночас найскладніша для комунікації. Діяльність більшості наукових інститутів, академій та лабораторій фінансується з податкових відрахувань, тож кожен громадянин як мінімум має право знати, куди йдуть його гроші.
Наукова комунікація — це завдання самих вчених?
Далеко не завжди. Але і вчених зокрема.
Є вчені, які комунікують про свої доробки та відкриття самостійно. Наприклад, так робив Карл Саган, відомий американський астроном, космолог та астрофізик. Він зазначав, що в науковців має бути принаймні дві причини, щоб самостійно та якісно комунікувати з аудиторією. Перша причина: сприяти інтересу до науки з боку суспільства та держави — це може допомогти отримати краще фінансування. Друга: така комунікація справді має приносити задоволення.
Але вченим якісна комунікація вигідна не тільки для задоволення. Усі науковці зацікавлені в тому, щоб на їхні роботи покликалися — у світі науки це головний показник успіху. Для цього необхідно поширювати їх у медіа. Не менш важливим для науковця є також особистий бренд — його корисно розвивати для кар’єрного зростання, репутації та зв’язків у науковій сфері.
Все ж учені несуть найбільшу відповідальність за пропаганду та пояснення науки громадськості. Добре, якщо науковець сам розуміє аудиторію та може розповісти про складне просто й цікаво. Але вченій спільноті часто потрібна допомога конкретних фахівців — наукових комунікаторів.
Чим займаються наукові комунікатори?
Наукові комунікатори допомагають дослідницьким проєктам вибудовувати довірчі відносини з суспільством, а вченим — розповідати про свою роботу. Це свого роду перекладачі та піарники. Вони розшифровують складну наукову мову й популяризують науку в суспільстві.
Від наукових журналістів їх відрізняє ширша сфера діяльності та більший інструментарій. До обов’язків наукових комунікаторів може входити написання пресрелізів про дослідження, організація івентів, присвячених науці, ведення SMM для наукових організацій, створення різноманітного контенту про науку — статей, відео, подкастів.
Під час пандемії COVID-19 потреба у наукових комунікаторах зросла. Поки вчені шукають причини захворювання й способи лікування, потрібен хтось, хто оперативно передаватиме дані про останні дослідження і пояснить, як себе захистити.
Щоб стати науковим комунікатором, потрібно мати критичне мислення, розділяти доказовий підхід, використовувати сучасні комунікаційні інструменти, тямити в сучасних освітніх технологіях та науковій політиці. А ще — розуміти, як працюють медіа, і багато писати.
Комунікатори допомагають вченим і суспільству почути та зрозуміти одне одного, а науці — стати частиною повсякденності. Тож якщо ви думали, що наука — це нудно й незрозуміло, наукові комунікатори активно переконують нас у зворотному, вдало інтегруючись в інформаційний простір.