Робота фотографа у воєнний час: поради від документалістів та комерційних фотографів

З початком війни в Україні, наша країна стала одним великим стратегічним обʼєктом, розповсюдження інформації про який може загрожувати безпеці кожного громадянина та військовим. В окремих випадках порушення законів призводить навіть до кримінальної відповідальності. 

Для тих, хто не хоче порушувати закони, а от фільмувати Україну, її захисників та героїв — хоче дуже сильно, ми підготували матеріал з трьома фотографами. Наші герої розповіли про свою роботу, фотографування під час війни, загальновідомі заборони та власні поради для кожної людини, яка має телефон з камерою. 

Перші тижні війни ми з мамою були біля Гостомеля, а потім мій друг, військовий лікар, вивіз нас до Києва та поселив у квартирі знайомих. Там ми зрозуміли, що живемо у квартирі продакшену Табор, який знімає документальне кіно про війну з 2014 року. Саме вони допомогли мені отримати акредитацію від Міністерства оборони, за допомогою якої я можу вільно знімати та документувати усе, що зараз відбувається. Проте перше своє фільмування під час війни я робила без акредитації — оскільки я волонтерка від Жіночого ветеранського руху, то я знімала військову волонтерку. Знімання відбувалося всередині будівлі та за її згодою.

На акредитацію я ж чекала приблизно 3 тижні — мені допомогли з переліком необхідних документів, а продакшен “Табор” надав рекомендаційного листа. Отримала я акредитацію вже коли переїхала до Тернополя.

Що дає акредитація?

• На моєму бейджику є моя фотографія, контакти та прописаний регламент роботи. У мене є можливість пересуватися містом під час комендантської години. Також у мене є всі дозволи від Міністерства знімати на тих чи інших обʼєктах, але, звісно, я завжди запитую у військових, чи можу я знімати їх без балаклав.

• У мене була ситуація, коли я знімала цивільних — я робила портрети, тому кадр не захоплював довкілля, — і військові підійшли до мене з проханням показати фото. Я знімала біля однієї державної установи, тому мені й зробили зауваження. Але після того, як я показала свою акредитацію, мої фотографії зацінили та спокійно відпустили. Чому знімання, навіть портретне біля будівель офіційних представництв, може мати наслідки? Якщо фотографія зливається у соцмережі, вона має власний цифровий слід і метадані, за допомогою яких можна легко прослідкувати геолокацію та місце знімання. Тому моя задача — знімати портрети, щоб місцевість неможливо було ідентифікувати.
• Також посвідчення дає повний дозвіл знімати під свою відповідальність. Звісно, не бігти знімати після прильотів фотографії й викладати їх у соціальні мережі. Ще один нюанс — якщо я поїду в гарячу точку, то уся відповідальність за моє життя лягає на мене.

До чого мене зобовʼязує акредитація?

Сьогодні вся Україна — це стратегічний обʼєкт, тому люди, які фотографують навіть на телефон повинні розуміти усю відповідальність. Наприклад, на 14-й день вторгнення моя сусідка в Києві вийшла знімати на телефон: вона сфотографувала Батьківщину-Мати і її затримали. Моя колега-відеографка знімала на професійну камеру і її також відправили на допит.

Якби ми переводили дозвіл фотографування з акредитацією на цивільне життя, то знімання без акредитації — це все одно, що робити фотографії у клубі, готелі чи іншому лакшері-місці, яке знаходиться в особистій власності та має велику кількість охорони.

У мене не було проблем з поширенням фотографій у соцмережах, адже я не ділюся фотографіями, які можуть видати якусь інформацію ворогу або бути потенційно небезпечною для нашої країни та захисників.

 Якщо ви виїжджаєте на відкриту локацію, впевніться, що вона не замінована.

 На фотографії не повинен виднітися кадр стратегічного обʼєкта — це може бути дім, але в такому разі знімати можна великим планом на обʼєктив 50 мм. Так я знімала перший портрет людини у військовій формі. До цього я знімала волонтерів Жіночого ветеранського руху і ТРО. Портрет я знімала у балаклаві, тому що ми не знали наскільки сильно можна показувати обличчя людини, щоб її потім могли ідентифікувати. Усі фотографії відзняті від початку повномасштабного вторгнення про особисту історію та мою історію з цими людьми.

З початку війни й до квітня я не знімала взагалі — в той період я жила в Хмельницькому, і попри своє бажання знайти якусь роботу, мені так і не вистачило запалу на це. Щоб не зійти з глузду, я брала в роботу волонтерські знімання.

Я почала гнітити себе тим, що я фотограф і маю бути корисною — фільмувати все те, що бачу, щоб потім історія могла це запамʼятати. Це звучить дуже пафосно, але на той момент я відчувала, що я саме та людина, яка повинна продовжувати займатися тим, чим займаюся.

Адже війна у 21 сторіччі — це війна, яку ми можемо бачити не лише своїми очима, але й на екранах телефонів і всіх інших приладів. У мене були думки, що моя робота буде не потрібною довгий проміжок часу, адже людям не треба такі розважальні знімання, які робила я. Я вважала, що маю отримати акредитацію в якогось ЗМІ, начепити на себе бейджик і бронік, і їздити з військовими знімати все, що відбувається.

Повернувшись до Києва, я вже наступного дня пішла гуляти містом і побачивши усі руйнування зрозуміла, що морально не витримаю знімання про які думала. Мені захотілося робити щось енергетично інше. Сьогодні найбільшим попитом у мене користуються прогулянки містом, сімейне та портретне знімання, індивідуальне та вагітних. Декілька було в студії, але зараз переважно 90% моєї роботи це прогулянки Києвом.

Так сталося, що я сама для себе вирішила, що хочу продовжувати все те, що для мене було важливим до війни, а саме — життя. До мене зараз звертаються люди, яким важливо запамʼятати себе в цей момент. Ми не намагаємося драматизувати його, а просто фіксуємо емоції людей, які раді, що продовжують жити у своєму місті.

Моє знімання поділяється на комерційне і некомерційне. До некомерційних належать усе знімання, що є волонтерством з погляду роботи — їх я знімаю за донати. Наприклад, за допомогою свого проєкту “Давай гуляти” я долучилася до збору коштів на дрон, який проводила моя подруга. Для цього я провела чотири прогулянки, вартість кожної була 4 тисячі гривень, а всі кошти я віддала на дрон. Я також можу безплатно зняти волонтерський штаб або іншу історію, в якій потрібно висвітлити діяльність волонтерів та людей, які допомагають українцям та Україні. Все інше — це комерційне знімання.

За три місяці моєї роботи у Києві мене ще жодного разу не зупиняли військові. Як і всі люди, які дивляться і читають новини, я маю розуміння того, що не повинно потрапити у мій кадр. Я не фотографую в урядових кварталах, не знімаю фасади державних установ, не продовжу знімання біля блокпостів або поряд з воєнними. Якщо коротко: я не знімаю на тих локаціях, де теоретично можуть виникнути проблеми.

Тому ми з героями переважно гуляємо на Контрактовій площі, Рейтарській, Золотих воротах та парках. Перший час я намагалася сама себе цензурувати. Приходячи додому, багато думала над тим, що можна публікувати, але на 5 місяць війни й на 3 місяць роботи вже наче автоматично все робиш.

 Ні в якому разі не знімайте військових. Якщо ви знімаєте стрітстайл і хочете, щоб вони якимось чином були у кадрі, то підійдіть до них особисто — поясніть, хто ви та що робите. Спитайте, чи можете ви їх сфотографувати, після чого покажіть відзнятий кадр.

 Те ж саме стосується фотографування в урядових кварталах або на будь-яких інших вулицях, які містять урядові будівлі, офіційні представництва, будівлі державних органів — їх фотографувати заборонено. Також намагайтеся знімати кадри з машинами без їхніх номерів і робіть кадри без назв вулиць.

 Завжди носіть з собою документи — паспорт, документи в Дії або акредитацію, якщо ви її маєте.

 Якщо військовий просить вас показати фото (навіть якщо ви зробили їх на телефон) — не лякайтеся та не відмовляйте йому. Це його робота — перевіряти усе, що може мати потенційну загрозу про яку вам може бути невідомо. Якщо вам сказали видалити кадри — зробіть це. Будьте чемними та спитайте військового, що не можна фотографувати, аби уникнути таких ситуацій у майбутньому.

Публікуючи фотографії у соцмережах ви також повинні мати на це дозвіл. Нещодавно я робила весільне знімання — від нареченої я знала, що її чоловік військовий, але я не знала, що він прийде у формі і його побратими також будуть у формі. Після завершення знімання всі кадри, які я публікувала у соцмережі, були погоджені з парою. Мені здається, що це нормальна практика — погоджувати усі фото та відеоматеріали з людьми, якщо ти хочеш опублікувати їх у себе. Це не тільки про воєнний час.

Мої кадри поширилися у Vogue, а потім різними медіа та сторінками — це ми зупинити вже не могли, але попередньо вся інформація та фото була погоджена з парою. Так у мене не виникло проблем з порушенням законів або наданням конфіденційної інформації.

Головне правило знімання під час війни — не робити те, в чому ти не впевнений. Якщо не певний — краще запитай. Якщо немає в кого запитати — спитай у соцмережі або шукай авторитетних людей. Коли не знаєш, чи можна публікувати фото в соцмережі — краще не публікуй. А якщо дуже хочеться, то порадься зі знайомими військовими чи юристами (це стосується лише фотографій без героїв).