Для кожної людини татуювання має особисту приховану мету. Дехто робить їх з бажання зробити своє тіло артобʼєктом, дехто прискіпливо обирає дизайн та закарбовує лише важливі для себе сенси, а хтось і зовсім шкодує про зроблені татуювання, не наважуючись на нові.
Цьогоріч татуювання для українців набуло нових сенсів. Малюнки з українською символікою стали тією частиною тіла, яка, незалежно від нового місця проживання, складних викликів війни та інших обставин, завжди поєднуватиме людину з Україною.
Щоб зрозуміти зсередини, як тату-сфера працює під час війни, ми поспілкувалися з трьома тату-майстрами, які створюють дизайни з українськими символами та айдентикою. Татуювальники Альона Жук, Марія Лапко та Олександр Луцишин розповіли про свою працю до та під час війни, особисте ставлення до ескізів за українськими мотивами та роботи, які найбільше запамʼяталися.
Татуюванням я почала займатись чотири роки тому. До цього 8,5 років я працювала в журналістиці: писала, редагувала, читала тренінги. У якийсь момент стало зрозуміло, що настав час спробувати займатись мистецтвом, бо малювала я все життя і завжди про це мріяла. Ідея малювати саме на шкірі просто трапилась зі мною — я спробувала і з першого уроку відчула, що це моє. Забрала із собою найулюбленіше — історії людей. В обох професіях це для мене дуже важлива складова: слухати, чути, переповідати. Просто раніше я робила це через слова, а тепер — через лінії.
За мене малює моя внутрішня дитина, я-доросла відповідаю за сплату рахунків і податків. Але якщо називати мій стиль, то це, певно, ар брют — грубувате, простувате, наївне мистецтво самонавченого митця. Його ще називають мистецтвом аутсайдерів.
Я малюю так, як проситься зсередини. Мої малюнки живі й добрі, іноді самоіронічні. Мені здається, що мої клієнти приходять до мене по щирість і, звичайно, по якість — я добре роблю свою справу, і люди це бачать.
Про роботу під час війни
На момент початку повномасштабної війни робочі будні в мене були розписані на кілька тижнів уперед, включно з 24 лютого. Та вже того дня стало зрозуміло, що роботи найближчим часом не буде, але я не облишала сподівань і чекала. Перші 10 днів війни я провела на підлозі в коридорі — читала новини, малювала ілюстрації. Потім виїхала до доньки, яку її батько одразу вивіз на захід України. Тату-машинку із собою не взяла, адже була впевнена, що скоро повернусь.
Невдовзі я вивезла доньку, собаку й кота до Польщі, а звідти до Німеччини, де ми тепер і мешкаємо. Щойно я отримала дозвіл на роботу і тату-машинку поштою з Києва, я винайняла місце в місцевій тату-студії і повернулась до роботи.
Для багатьох українців, які давно емігрували або щойно евакуювались, тема тату виявилась дуже актуальною. Вони готові були приїхати через пів країни до української татуювальниці. Відпустки як такої у мене не було із часу переїзду — якщо не маю сеансів, то малюю ілюстрації на замовлення за гроші або за донати на армію.
Моє натхнення живе в полях, лісах і на болотах
На сьогодні українська символіка — це основний мотив. Більшість моїх робіт так чи інакше присвячена Україні. Раніше такі тату теж траплялись, але за 4 роки роботи я пам’ятаю лише один герб, одну квіткову “ї”, одну вишиванку-ДНК, кілька колосків. Певно, було ще щось, але такого масового патріотизму точно не було.
У моїх роботах дуже багато рослин. Думаю, зокрема, тому, що моє натхнення живе в полях, лісах і на болотах. Я його не шукаю, звісно, бо так це не працює, але я справді дуже люблю бувати на природі, подовгу гуляю з собакою, торкаюсь дерев, босоніж ходжу по траві й багнюці, розглядаю травинки, збираю ягоди — це гасить мою тривожність і додає сил. І коли голова провітрюється, туди приходять ідеї.
Я ніколи не прагну унікальності в роботах, це стається само собою. Я слухаю клієнта, обираю те, що для нього важливо, пропускаю крізь себе — і це вже унікальний продукт. Я не надихаюсь картинками з пінтереста, і клієнтів прошу цього не робити: завжди пропоную надихатись тим, що коїться всередині, адже там стільки краси.
Досі є клієнти, які хочуть “оцю картинку з пінтереста”. І я вважаю, що обов’язок майстра сказати: “Ні, давай не будемо брати чужого, давай створимо нове — твоє, для тебе і про тебе”. Це ж не тільки про повагу до авторських прав колег, а ще й до себе як художника й до клієнта як до особистості. Звісно, індивідуальна робота завжди коштує дорожче, і не всі готові платити більше — комусь достатньо татуювання з каталогу. Але для таких клієнтів завжди будуть майстри, готові так працювати зі своїх причин.
Я вважаю, що відповідальність за розвиток тату-сфери несуть майстри. Спочатку як було? Прийшов у салон, вибрав з каталогу скорпіона чи ієрогліф, тобі його набили, та й по всьому. Поступово почали з’являтись майстри, які не хотіли бути “принтерами” — вони бажали створювати щось нове, пропонували це клієнтам і ставали затребуваними.
З розвитком соцмереж тату-художнику стало ще простіше бути видимим і знайти свою аудиторію. Необов’язково для цього працювати у великому салоні зі ще більшою великою вивіскою. Тепер вибір широкий: і за стилем, і за мотивами.
“Обережно, двері зачиняються”
На запитання: “Яке тату з українським мотивом запамʼяталося найбільше?” — спершу хотілося відповісти, що всі історії однаково цікаві, навіть якщо це просто герб. Але таки є одна клієнтка, яку хочеться виокремити — вона не українка, а німкеня, яка приїхала до мене через пів країни. Річ у тім, що Джулі давно любить Україну — відвідувала її кілька разів, вивчає українську і планує колись у нас пожити. У неї вже чимало татуювань про Україну: Батьківщина-мати, листок каштана, вареник і слово “мужність”. Вона прийшла на сеанс із кулоном-мапою України, синьо-жовтою стрічкою на рюкзаку і в шкарпетках про київське метро. Татуювання ми набивали про столичну підземку: синьо-жовтий вагон і напис моїм почерком: “Обережно, двері зачиняються”. Тож тепер я дуже чекаю, коли прозвучить: “Наступна станція — перемога”.
Я працюю тату-майстром уже понад 10 років. Почалося все з того, що я покинув університет, де навчався на кераміста-скульптора. Мене не задовольняв процес освіти і було шкода гаяти час, який я з більшим задоволенням присвятив би малюванню. Після того, як я покинув навчання, у мене виникла потреба заробляти гроші. Оскільки я мав певні знання в композиції та малюванні, мій батько запропонував робити татуювання. Мені здалося це прикольною ідеєю, бо на той час культура тату була малорозвинена. Тато купив мені все необхідне для початку, і я почав вчитися — з інтернету, у майстрів, а також, як би жахливо це не звучало, на власних помилках.
На початку я займався татуюванням як хобі — мені подобалося малювати й водночас я міг на цьому заробляти певні гроші. Уже тоді я намагався робити тату у власному стилі, а не копіювати інших.
Ukrainian contemporary tattoo
Я захоплювався японською гравюрою — вивчав їхнє мистецтво й намагався відтворювати щось схоже у власних малюнках та ескізах. Памʼятаю, намалював японського котика й ненароком в Illustrator зсунув щось убік, клікнувши на інший колір, — мені це здалося цікавим. Але залишалося питання, що саме малювати.
Тоді я задумався: є японські тату, американські тату, індонезійські тату та ще багато різних варіацій кожної країни та регіону. Тож десь у цьому переліку повинна бути й Україна з її величезною культурною спадщиною. Так я дійшов до ідеї, що хочу робити ukrainian contemporary tattoo.
Щоб її реалізувати, потрібно було взяти за основу щось, що відгукується кожному українцю. Цим “щось” стала народна творчість. Адже коли ти дивишся на вишиванку чи просто на орнамент, умовно, на Дерево життя, то щось всередині тебе йокає. І воно йокає в кожного українця.
Ідеї для малюнків я беру з народної творчості — стилізую їх і створюю власні ескізи. Іноді я знаходжу авторів малюнків і вказую, хто став натхненням для цієї конкретної роботи. Свого часу мене дуже надихнула косівська кераміка, зокрема такі художники, як Коць, Бахматюки. Вони сімʼями робили кахлі (різновид кераміки, художньо-декоративна плитка, яку використовують для личкування печей).
Суть таких татуювань у тому, що вони не сприймаються так, як партак або класичне татуювання. Умовно, кожен — від якогось гіпстера до інтелігента — може собі його зробити, щоб це було лаконічно й гарно. Але я дуже не хочу перейти межу, коли мої татуювання зіткнуться з популізмом.
З 2014-го ми поступово навчилися себе ідентифікувати
Мої клієнти — це переважно люди з культурної сфери, з IT, гіпстери та певна частина сучасної інтелігенції. Часто я роблю ескіз, публікую його в Instagram — і того ж дня в мене його бронюють. Іноді працюю з ідеями: людина приходить до мене з певним запитом, який уписується в мій стиль, і я роблю індивідуальний ескіз.
До мене приїжджають люди з різних регіонів України й навіть з-за кордону. Більшу частину робіт я виконую на Західній Україні, адже тут мешкаю. Проте також роблю тури до Києва, Одеси, а до війни їздив до Варшави й планував потрапити в Лісабон. З початком війни я переїхав до Львова — у мене були записи на 2 місяці вперед. Певна частина клієнтів скасували свої записи, а деякі, навпаки, ще в березні написали із запитом, що хочуть зробити татуювання.
Але мені складно сказати, чи побільшало серед моїх клієнтів людей, які хочуть зробити українське тату, саме з початком війни. Як на мене, певна частина населення мала такий намір ще до повномасштабної війни — так чи інакше, з 2014 року ми поступово навчилися себе ідентифікувати. Ми зрозуміли, що ми українці — і це круто.
Люди хочуть ідентифікувати себе з українцями
Коли я вирішив робити ukrainian contemporary tattoo, то дуже хотів, щоб про це дізналися. І буквально за пів року моєї діяльності в зінах Берліну про мене писали. Це була довга робота — я брав старі гуцульські орнаменти, змінював колір, компонував в ескіз, який матиме гарний вигляд на тілі. І хоча навіть до війни серед моїх клієнтів були іноземці, зараз їх побільшало.
Якось у мене робив тату американець — письменник і журналіст, який з 2017 року відвідує Україну. Він обрав ескіз гуцула на коні. Під час сеансу розповідав, як закохався в Україну, як з початком війни світ почав більше дізнаватися про Україну, її мешканців, культуру. Водночас чоловік був дуже обурений тим, що світ зацікавився Україною лише тоді, коли на нашу землю вторгнулись окупанти. Він розповів, що почувається в Україні комфортно, ніби вдома. І цю фразу я насправді доволі часто чую від іноземців, які до нас приїздять.
Ще одна з моїх улюблених історій повʼязана з полькою. Вона живе у Львові, говорить українською і вважає нашу країну своїм справжнім домом. Якось під час розмови жінка розповідала про свого батька. Він тікав від окупації зі Станіславова, нинішнього Івано-Франківська, та опинився в Польщі. Моя клієнтка половину життя прожила в Польщі, подорожувала світом і, лише опинившись в Україні, сказала, що саме тут вона почувається як удома. В усіх цих історіях мені подобається, як люди мають усередині поклик і хочуть ідентифікувати себе з українцями.
Про українське тату під час війни
Я не беру на себе відповідальність і не відмовляю людям, які хочуть зробити собі татуювання з українським мотивом. Певний час в інтернеті ходили історії про те, як російські війська перевіряли українців, що виїжджали з тимчасово окупованих територій, на наявність української символіки. І це справді страшно. Але певно, у цьому і є вся суть: людина чхати хотіла на ці заборони й готова набити щось українське на своєму тілі як знак супротиву.
Памʼятаю, перше татуювання вже під час війни я зробив дівчині. Вона прийшла зі словами: “Я хочу татуху із червоно-чорним прапором та написом «Смерть москалям»”. І хоча ми замінили напис на “Бий москаля”, татуювання вийшло класним. Перший час люди приходили з бажанням набивати суто українські символи: прапор, тризуб, кордони України та інші популярні на той момент в інтернеті знаки. Як на мене, це вже про популізм — саме те, чого я намагаюсь уникнути у своїй роботі.
Можливо, пройшовши етап популярності масових тату з українською символікою, суспільство дійде до чогось унікального. Але однозначно круто те, що наша культура набула розголосу, що люди вмикають самоідентифікацію і хочуть закарбувати на своєму тілі малюнок, який нагадуватиме їм про їхній дім.
Я працюю тату-майстринею понад 4 роки, але малюю із самого дитинства. Усе життя я горіла мистецтвом, любила людей та свободу і, спробувавши різні сфери, зрозуміла, що працювати на когось я таки не зможу.
Інша річ — працювати з кимось у тандемі. Робота з людьми — це насолода для мене, а робота тату-майстринею дає змогу подорожувати світом, знайомитися з класними людьми, яких я бачила в дитинстві по телевізору, і творити мистецтво.
Як ви шукали свій стиль та як могли б його описати? За чим до вас сьогодні йдуть люди: за вашими ескізами чи за професійно виконаною роботою?
Коли працюєш на себе, то ти не просто тату-майстриня — одночасно ти й графічний дизайнер, і фотограф, і копірайтер, і менеджер, і навіть бухгалтер. Сьогодні я знаю, за чим до мене йдуть люди і чому обирають саме мій стиль. Але, звичайно, це не прийшло до мене одразу. Протягом 8 років я малюю щодня — це нелегко, але на певному етапі це стає твоєю залежністю. Тим паче, коли ти робиш щось із любові — у тебе не виникає складнощів.
Я працюю в тонкій графіці. Правило № 1 для мене — тату не повинно приховувати шкіру, воно має її доповнювати. Також я ніколи не набиваю іншим людям малюнок, який не зробила б на собі.
Перерва та повернення до роботи
24 лютого я виїхала на захід країни — знала, що буде війна, але не змогла покинути Україну зовсім. Спочатку я не працювала, навіть тату-машинку із собою не взяла. Усередині відчувалася темрява, і робити татуювання, які раніше наповнювали мене радістю та щастям, я не могла. За два тижні вирішила, що робитиму ескізи на замовлення — дозволяла клієнтам бити їх в інших майстрів. Частину зароблених коштів я відправляла на ЗСУ — так вдалося зібрати понад 50 000 гривень.
До Києва я повернулася на початку квітня. Два дні проплакала, бо не вірилося, що нарешті я вдома, але швидко зібрала себе докупи й почала працювати. Мої клієнти та люди, які стежать за моєю діяльністю, дізналися про моє прибуття майже одразу — і вже за перший тиждень роботи я мала записи на 2 місяці вперед. Більшість людей відкладали похід до мене, бо знаходили причини подумки переносити сеанс — то немає ідеї, то бажання, то грошей. Але з початком війни це змінилося — люди зрозуміли, що мрії потрібно втілювати сьогодні, адже завтра може й не настати.
Люди — моє головне натхнення
До роботи татуювальницею я працювала в модній індустрії, малювала дизайни для архітекторів, але це все було про комерцію. Мені ж хотілося знайти справу, яка буде насичувати мене зсередини й даватиме енергію для роботи. Коли я зробила перше татуювання, почала цікавитися цією сферою та спілкуватися з майстрами, то зрозуміла, що більше хочу малювати на інших людях, аніж “забивати” себе.
Тому, напевно, люди і є моїм головним натхнення. Кожен унікальний та має свою унікальну історію. І коли ти як майстер знаходиш свій стиль, то можеш загорнути бажання людини в малюнок, який залишиться з нею назавжди. Для цього, звичайно, я стежу за трендами, багато читаю та дивлюся кіно, намагаюся помічати все навколо — кольори, сюжети, пейзажі.
Про хайп на українській символіці
Якщо я бачу, що людина впевнена у своєму виборі, то не скажу їй ні слова. Але якщо обраний ескіз герба чи карти України виправданий спонтанним рішенням або популярністю, то я не дам цього зробити. Іноді трапляється так, що клієнт приходить з одним ескізом, а із сеансу йде із зовсім іншим — і це окей. Іноді ми з клієнтами змінюємо по три ескізи вже під час сеансу. І повірте, краще декілька разів обговорити ваші страхи з майстром і змінити рішення в останній момент, аніж змовчати й потім шкодувати.
До війни за весь час роботи я зробила лише одне татуювання з українською символікою — набила герб України. Як ви вже здогадалися, під час війни ця цифра дуже зросла. Це нереальна кількість символіки, особистих речей, текстів, написаних батьками.
Популярність таких татуювань припала на квітень/травень. Памʼятаю, тоді я зробила десь 50 ескізів з різною українською атрибутикою. Зараз цей тренд потроху згасає, але можу зазначити, що по такі татуювання йдуть люди, які розуміють їхню справжню цінність.
Серед моїх клієнтів нині багато військових. Я не проговорюю з клієнтами, що татуювання з українською символікою може бути небезпечним у нинішні часи — усі це й так розуміють. Попри всі історії людей, яких російські окупанти не пропускали або забирали через українське татуювання, обидві сторони — я та мої клієнти — відчуваємо велику відповідальність за роботу. Але ці татуювання мають такий величезний сенс та історію, приховану всередині, що це лише підсилює бажання закарбувати українську символіку на тілі.