Британська ілюстраторка й карикатуристка Елла Барон створила серію робіт про досвід українців, які переживають війну. Разом із командою «Лікарів без кордонів» вона відвідала медичні установи у Вінниці та Черкасах, спілкувалася з пацієнтами й через ілюстрації показала, як війна впливає на їхнє життя.
«З моменту повномасштабного вторгнення росії в Україну я намалювала багато політичних карикатур про війну. Та коли опиняєшся безпосередньо там, де ця війна торкається звичайних людей — таких, як ти, — усе має зовсім інший вигляд. У лікарнях, які я відвідала у травні цього року, я замальовувала, як саме війна закарбовується на тілах окремих людей, і слухала їхні історії, аби зрозуміти, що ховається за шрамами. Я малювала те, що мені розповідали люди, а також те, що бачила й відчувала, бо травма і надія – це нематеріальні речі пам’яті та уяви. Від ампутованої кінцівки не залишилося нічого, крім спогадів – те саме можна сказати про втрачений дім або родича. Ці речі недосяжні для камери, що, на мою думку, дає право взятися за олівець».
Ці слова належать Еллі Барон. Вона — політична карикатуристка та ілюстраторка з Великої Британії, відома своїми соціальними коментарями та графічними репортажами. Протягом багатьох років вона документувала кілька проєктів «Лікарів без кордонів». Цього року відвідала проєкти у Вінниці та Черкасах. Майже через чотири роки після ескалації війни в Україні її наслідки для населення залишаються значними. У місцях, де працюють «Лікарі без кордонів», зібрані свідчення, що розповідають історії як про страждання, так і про стійкість. Елла Барон відобразила це у своїх роботах, створивши візуальний образ, що виходить за межі традиційної фотографії. Своїми малюнками та досвідом роботи в Україні мисткиня поділилася у матеріалі, який вперше було опубліковано у The Guardian.
Діма
Коли 29-річний Діма прийшов до тями в лікарні, він зателефонував матері, аби сказати їй, що «все гаразд — лише кілька подряпин». «Це неправда, — каже він мені. — У мене була велика дірка в нозі, вусі та руці». Він досі не може спати: «Мої кошмари завжди однакові. Вони переносять мене з лікарні назад у окопи, і тоді я перебуваю над усім цим. Я — дрон, який скидає снаряд, що влучає в мене». Діма «літає» на дронах FPV, тож він знає, як це.
Психолог каже Дімі, що він міг би спати краще, якби не користувався телефоном цілу ніч. Але йому подобається дивитися відео в інстаграмі та ютубі, переважно кадри війни, зняті на боді-камеру. Він пояснює, що це допомагає йому зрозуміти «тонкощі» власних спогадів: що він зробив і що міг зробити. Хлопець розповідає мені про свого наставника Матровського, який змусив його залишитися в окопі, поки сам перевіряв, чи росіяни ще близько. Матровського одразу ж поранили в шию, і він помер від кровотечі.
Уламок шрапнелі, що застряг у тілі Діми під час вибуху снаряда дрона, тепер лежить на його тумбочці біля ліжка.
«Коли це сталося, мене ніби паралізувало від попереку до кінчиків пальців, — згадує хлопець. — Я подумав, що пошкоджено спинний мозок — і я більше не зможу ходити. Здавалося, це кінець. Я почав торкатися голови, щоб перевірити, чи немає крові. Не знайшов — і тоді сказав собі: “Я живий. Я не помер”. Я чув ворожі дрони над головою. FPV видають жахливий скрипучий звук, як боліди «Формули-1». Коли вони високо — тихо. Але коли стає голосніше, починаєш хвилюватися. Я чув їх, тому лежав нерухомо й прикидався мертвим. Я чув, як вони відлетіли, думаючи, що я мертвий. Потім почав кричати від болю. Я думав, що стікаю кров’ю».
Він каже мені, що вижив, бо є єдиною дитиною своєї матері. «Коли я вступив до армії, вона плакала, тому я пообіцяв, що все буде добре». Діма розповідає мені, що його мати — вихователька дитячого садка і найдобріша людина у світі: «Вона завжди усміхається, навіть коли сумує. У неї каштанове волосся й зелені очі, як у мене».
Олена
Коли я запитую 30-річну Олену, де її дім, вона розповідає мені про хмари в Луганську. «Вони дуже красиві, як гори, бо там немає високих будівель. Дім — це місце, де небо вільне від ракет, де є тільки хмари, сонце, птахи й літаки, що перевозять пасажирів, а не військових. Найголовніше — це можливість дивитися на небо без страху. Бо після 2022 року мені довелося знову вчитися дивитися на небо без страху».
Олена вперше стала переселенкою внаслідок міжнародного збройного конфлікту в 2014 році, коли їй було 19. Дівчина «сіла в поїзд, що їхав невідомо куди», і опинилася в Києві, шукаючи прихисток серед старих друзів у фейсбуці. Пізніше відбудувала своє життя на Луганщині, у Сіверськодонецьку. «Я любила ту квартиру, — каже Олена. — У дитячій спальні були пастельні шпалери з повітряними кульками. Ми з чоловіком побудували великий балкон, і я обклеїла його рожевими наліпками з півоніями. Ми мали чудове життя. Не очікували війни, а ще однієї війни — й поготів. Потім почали чути вибухи з лінії фронту, а згодом побачили перші ракети в небі й перехоплення… Діти були налякані».
Коли почалася повномасштабна війна, Олена з родиною втекли до Вінниці. Зараз вона каже: «Я відчуваю, ніби у мене два життя. Частина моєї душі залишилася там, у тому житті. Я тут, але водночас я там». Коли я запитую Олену, на що сподівається в майбутньому, вона відповідає: «Зараз я не бачу майбутнього — я живу сьогоденням… Просто думаю: я прокинулася вранці — слава Богу. Пішла на роботу — слава Богу. Мої діти пішли до школи — дякую, Боже». На її руках татуювання з портретами дітей. Вона показує мені й інші свої татуювання: мандалу, маргаритку з пластиром і кілька птахів. Олена каже: «Вони всі пов’язані з війною, вони — як шрами». Я показую свої татуювання та деякі малюнки. Олена теж любить малювати. Вона показує мені фотографію однієї зі своїх картин: дорога, що веде до маленького будинку на пагорбі, оточеного яскраво-жовтим пшеничним полем. Небо темно-синє, бо, за її словами, «насувається буря, ось-ось почнеться дощ». Вона вказує на єдине освітлене вікно будинку й каже: «Я додала це як символ надії». Я запитую, чи це місце, де вона раніше жила. «Ні, це абстрактне місце — дім у серці», — відповідає жінка.
Роман
У 2022 році 40-річний Роман звільнився з роботи кур’єром і приєднався до медичної бригади, яка збирала поранених і загиблих солдатів. Він розповідає, що «іноді частини тіл розліталися по деревах». Коли дрон вибухнув, його ноги не відлетіли так далеко. Вони опинилися в ящику поруч із ним у медичному стабілізаційному центрі, все ще взуті. «Я пам’ятаю, як дивився на свої ноги в ящику, відокремлені від мене. Я був так наляканий, коли зрозумів, що не зможу повернути цю частину свого минулого, що моє майбутнє буде зовсім іншим. Мені було так сумно прощатися з тим, що було в ящику… Потім я зрозумів, що мені зарано помирати. Я не попрощався зі своєю родиною і не закінчив будувати для них будинок», — каже Роман.
Коли Роман майже 20 років тому почав будувати будинок, він пішов до банку, щоб взяти кредит. Там зустрів дуже красиву жінку з біло-русявим волоссям. «Я розповів їй усе про будинок, а вона сказала: “Можливо, одного дня ти мені його покажеш”. Я взяв її номер і запросив на каву». Роман і Таня незабаром одружилися й зараз мають двох синів: 12-річного Олексія та 21-річного Івана. Їхній будинок нарешті майже готовий. У ньому білі колони й блакитні стіни — «залишилося лише покласти кілька черепиць на дах і, можливо, побудувати басейн».
Роман розповідає, як його родина любила море в Одесі: «Ми завжди ходили купатися всі разом. Але коли я уявляю повернення додому, є одна річ, яку не можу зрозуміти: як я зможу купатися в морі? Чи можна плавати з протезом? Я не знаю відповіді на це питання». Але після довгої паузи Роман додає: «Мій старший син Іван ходить у спортзал. Його м’язи навіть більші за мої. Він може нести мене на спині в море. Я буду плавати з ним. Потім він винесе мене з води, посадить на стілець, і я знову надягну протез. Ось так і буде».
Роман згадує, як зателефонував дружині з лікарні, щоб повідомити про поранення. «Я сказав їй, що втратив ноги, але попросив не хвилюватися. Все добре, нічого не змінилося. Я не хочу, аби щось змінювалося».
Інна й Тетяна
42-річна Інна та 48-річна Тетяна прийшли до мене разом. Вони обмінялися поглядами, серветками та шепотіли слова підтримки одна одній, перш ніж відповісти. Син Тетяни, Валерій, та чоловік Інни, Микола, — наразі військовополонені в росії. Їх обох захопили в полон одночасно, в травні 2022 року. Валерію зараз 27. Інна насилу згадує вік свого чоловіка. «Це тому, що ми більше не святкуємо дні народження. Коли їх захопили, все зупинилося», — каже вона.
Інна й Тетяна чекають кожного обміну в надії, що їхні рідні будуть серед звільнених. Іноді ті, хто повертаються з полону, приносять новини про Миколу й Валерія. Так жінки дізнаються, як змінився вигляд їхніх рідних людей – що вони «виснажені й худі». Протягом першого року полону чоловіка Інна ледве могла їсти. Зараз їй трохи легше, бо вона знайшла Тетяну: «Ми маємо однаковий біль і розуміємо його». Обидві жінки вірять у свій «духовний зв’язок» з рідними і в те, що повинні «залишатися сильними та менше плакати, щоб вони відчували нашу надію й молитви». Інна розповідає, що чоловік відвідує її у снах, щоб перевірити, як вона.
Також жінка любить уявляти, як вони із чоловіком сидять поруч у їхньому саду в Маріуполі. Микола любив вирощувати квіти — дикі лісові квіти. «Я навіть не знаю, де він взяв те насіння! Тоді я їх навіть не любила! Але зараз спогади про наш сад мене зігрівають». Тетяна каже, що їй також подобається уявляти Валерія «десь на природі, в полі білих ромашок, під яскравим сонцем, в оточенні пташиного співу і свіжого повітря».
Ні Інна, ні Тетяна не мали прямого контакту зі своїми родичами протягом трьох років. Якби вони могли поговорити, Інна сказала б: «Я кохаю тебе — ми чекаємо». «Ми обов’язково будемо чекати», — додає Тетяна.
Тетяна
66-річна Тетяна мовчки плаче протягом усієї нашої розмови. Вона каже, що не хоче пропускати чи зупинятися на будь-яких питаннях, і завжди дивиться мені прямо в очі. Її син Максим народився в 1995 році, як і я. Він загинув під час боїв у Донецьку 8 травня 2022 року.
Тетяна каже: «Неможливо описати тягар болю, який я несу. Я думаю про нього щодня, коли прокидаюся і коли засинаю. Іноді, коли йду і бачу молодого чоловіка, схожого на нього — високого, лагідного і сильного, — думаю: “Колись у мене був такий хлопчик”. Моє горе, як вечірнє небо, як сутінки — там ще є трохи світла, і це світло — Максим».
Тетяна народилася в росії, до України приїхала в 1974 році. Вона з родини залізничників, і сама пропрацювала в цій галузі 40 років. «Там я і познайомилася зі своїм чоловіком. Ми хотіли, щоб Максим теж пішов на залізницю, але він з дитинства мріяв стати військовим». Коли Максим був хлопчиком, він грався в лісі в «Зарницу» — стару радянську військову гру. «Так він назавжди й залишиться в моїй пам’яті — бігаючи лісом… Є фотографія його тіла, яку зробив його командир. Я досі не дивилася на неї. Не можу. Хочу пам’ятати його таким, яким він був, живим».
Тетяна розповідає мені, що Максим «завжди був військовим — він любив свою країну», але водночас був ніжним. В окопах він годував бездомних котів і надсилав їхні фотографії. Він телефонував і казав: «Мамо, не хвилюйся, все буде добре».
Дмитро та Петро
40-річний Петро та його старший брат Дмитро з дитинства разом робили маленькі моделі солдатів і влаштовували імітації війн. А коли виросли, довелося воювати по-справжньому. «На війні ми завжди були разом», — каже Дмитро. Брати були разом і того дня, коли під їхнім автомобілем вибухнув дрон, вбивши двох інших солдатів. Зараз Петро і Дмитро одужують від поранень в різних палатах однією лікарні. Я розмовляю з ними окремо, але кожен із братів розповідає мені переважно про іншого.
Петро каже, що коли дрон вибухнув, він відчув дуже сильне печіння й кричав. «Брат кричав, що він теж поранений, і я був такий щасливий чути крик, бо це означало, що він живий». Дмитро пригадує: «Я почув голос брата і заспокоївся. Мабуть, все сталося дуже швидко, але мені здалося, що час зупинився. Коли я зрозумів, що Петро серйозно поранений у всі чотири кінцівки – скільки крові він втратив – я знав, що мушу надати йому медичну допомогу, інакше він помре. Я вже давно на передовій. Я зав’язував багато джгутів. Тому в цій ситуації не панікував, усе зробив спокійно». «Я захищаю Петра відтоді, як почав забирати його з дитячого садка. Він не слабкий, він дуже сильний. Але я мушу піклуватися про нього. Він мій молодший брат», — каже Дмитро.
Зараз вони добре одужують, хоча Дмитро хвилюється про руки Петра. За словами лікарів, їх рухливість уже ніколи не відновиться повністю. Дмитро каже, що його брат має «золоті руки: все, що він любить робити, він робить дуже добре. Він дуже творчий: скульптор, грає на гітарі». Петро додає, що гітару купив брат, але, навчившись грати одну пісню, занудьгував і кинув, тож Петро навчився грати замість нього.
Петро сподівається, що в нього залишиться достатньо рухливості в руках, щоб знову займатися скульптурою. Одна з його робіт — підставка для телефона з емблемою бригади його села — стоїть на приліжковому столику в лікарні. Петро наполягає подарувати цю підставку мені, але я хвилююся, що без неї він не зможе тримати телефон, оскільки одна рука обмотана бинтами, а інша пришита до живота. Коли я запитую про це лікарів, вони пояснюють: «Щоб прижилися шкірні трансплантати на його руках, ми з’єднали руку з животом, де краще кровопостачання». За словами медсестер, Петро проводить багато часу за телефоном — переважно телефонує братові в палату на нижньому поверсі.
Валентин
Був дощовий світанок, і 51-річний Валентин розчищав мінне поле. На світанку, щоб його не помітили, в дощ, коли дронам складніше літати. Він розповідає, що не торкався міни – вона відреагувала на електромагнітне поле його тіла спалахом, який він ніколи не зможе забути. Я сиджу в палаті, чоловік піднімає забинтовані пальці своїх рук: «Для цієї руки немає надії. Але на іншій один палець ще живий». Він показує протез, який йому дали, щоб тримати ложку. «Наступний пристрій має бути для тримання вудки». Своїм єдиним пальцем Валентин показує, як намотує волосінь. Дідусь Валентина навчив його рибалити, і він досі ходить на те саме місце на Дніпрі. «Там дуже красиво, дуже спокійно. Тільки дерева біля річки. Я люблю ходити туди сам. Бо якщо йду з друзями, вони напиваються і відлякують рибу».
Наталія
Я зустрічаюся з 55-річною Наталією у Вінниці, в жіночій групі підтримки для внутрішньо переміщених осіб з Херсона. Сьогодні вони роблять квіти з кольорових трубочок. Вікна громадської кімнати заповнені квітами, які Наталія вирощує в маленьких перероблених горщиках. Вона розповідає про свій сад у Херсоні, де жила до вторгнення: 200 квадратних метрів, заповнених абрикосовими деревами, виноградними лозами та квітами. Її улюбленими були рожеві троянди. Жінка показує мені фотографії, які нещодавно зробив її друг, який залишився там. Їхній будинок повністю зруйнований, але троянди в саду все ще цвітуть. Зараз Наталія живе з родиною в маленькій квартирі у Вінниці. «Саду немає, але є гарне вікно. На день народження мені подарували величезний букет, і на ньому ще були корінці. Тепер у мене на підлозі перед вікном стоїть сім великих кущів у воді». Наталія каже, що родина вважає її божевільною, за винятком її дев’ятирічної онуки Ані, яка теж має «зелені пальці». Батько Ані – син Наталії – завжди купує їй квіти, коли повертається з фронту.
Для Наталії «квіти – це спогади про дім, спокій… Спогади про життя, яке в нас там було. Тут ми просто чекаємо. Моя душа – у саду вдома, в Херсоні».
Поки Наталія розмовляє, інші жінки поряд скручують дротяні очищувачі в квіткові прикраси. Руки 68-річної Світлани, також біженки з Херсона, так сильно тремтять, що Наталія допомагає їй з найскладнішими деталями. Я розповідаю про цей проєкт, і Світлана каже: «Жодне фото не може передати того, що ми пережили. Що таке мати все, бути разом з усією родиною у своєму домі, а потім жити на узбіччі дороги». Це справедливе зауваження.
Діяльність «Лікарів без кордонів» в Україні
З лютого 2022 року повномасштабна війна в Україні спричинила різке збільшення кількості людей в Україні зі складними травмами, які потребують комплексного довгострокового лікування. Сюди входять особи з вибуховими травмами, пораненнями від уламків та ампутаціями, які потребують інтенсивного спеціалізованого лікування, що створює додаткове навантаження на систему охорони здоров’я країни.
У відповідь на це організація «Лікарі без кордонів» (MSF) у березні 2023 року розпочала проєкт ранньої реабілітації в черкаських лікарнях в центральній Україні. Цей проєкт передбачає надання фізіотерапевтичної допомоги, психологічної підтримки та догляду за хворими, щоб задовольнити складні потреби поранених пацієнтів на початковому етапі одужання.
Психічне здоров’я також є важливим напрямом, у якому надають допомогу «Лікарі без кордонів». У 2023 році почали надавати спеціалізовані психотерапевтичні послуги людям, які мають симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), пов’язаного з війною, у Вінниці. У вересні 2024 року було відкрито спеціально розроблений центр психічного здоров’я. У цьому центрі «Лікарі без кордонів» проводять індивідуальні психологічні сесії, а також сесії для членів мереж підтримки пацієнтів. Пацієнтів навчають технік, що допомагають зменшити симптоми та наслідки травматичного стресу.
Крім того, команда «Лікарів без кордонів» у Вінниці надає науково обґрунтовані методи лікування ветеранам війни, які отримали поранення або були демобілізовані й зараз адаптуються до цивільного життя. Допомогу надають також їхнім сім’ям, родичам, переселенцям, які постраждали від війни. Центр використовує такі методи терапії, як десенсибілізація і переробка рухом очей (EMDR), щоб допомогти пацієнтам опрацювати травматичні спогади й полегшити симптоми ПТСР.
У травні 2025 року «Лікарі без кордонів» прийняли Еллу Барон у Вінниці та Черкасах. Ця робота була опублікована в газеті The Guardian у липні та виставлена в The Arcade at Bush House, King’s College London у вересні.
Раніше, наприкінці 2018 року, Елла Барон співпрацювала з «Лікарями без кордонів» у таборі біженців Шатіла в Лівані. Вона зібрала свідчення пацієнтів, переважно сирійських жінок, і на основі їхніх історій створила серію ілюстрацій про психічне здоров’я біженців у Шатілі під назвою «Побачити одну посмішку». У 2019 році «Лікарі без кордонів» запросили Еллу Барон приїхати до віддаленого регіону Пібор у Південному Судані, щоб задокументувати проблеми материнського здоров’я. Її графічна коротка історія мала назву «Південний Судан: довгий шлях до нового життя».