Карантинне життя в короткометражному фільмі київського режисера

Задум

Я написав сценарій ще на другому тижні самоізоляції. Фільм спрямовано на те, щоб зафіксувати в пам’яті маргінальний час початку карантину. Весь хаос і нерозуміння того, що відбуватиметься найближчим часом, я втілив у героях.

Це не спекуляція на темі карантину. Він тут є лише каталізатором, що докорінно змінив патерн життя більшості людей у світі. Це подія, яка синхронізувала весь світ і водночас вибила землю з-під ніг звичайних людей.

У такий час можна зробити якісний ривок, якщо правильно докласти зусиль — про це багато говорять. Тому в стрічці ми спостерігаємо три напрями докладання зусиль, які втілюють наші головні герої.

Перший — метикуватий кур’єр, якому хочеться щось змінити у своєму житті, і він ухвалює непопулярне рішення — іти проти чинних законів.

Другий — звичайні хапуги, яким достатньо короткочасної вигоди. У фільмі це — крадії велосипедів.

Третій — блогер, чий голос глядач чує протягом усього фільму. Цей герой є збірним образом тренерів з особистісного розвитку, якими повниться мережа.

Складні часи спонукають до непопулярних рішень. Тож ідеї “стартаперів”, у певних масштабах, не такі вже й дурнуваті.

Знімальний процес

Перший знімальний день припав на перший день посилення умов карантину. За кілька днів до того я їздив містом і передмістями в пошуках максимально відлюдних локацій, де ми нікого не зустріли б і нікому не заважали.

Карантин дещо ускладнив знімальний процес. Нам потрібно було оптимізувати команду та зменшити кількість людей, що одночасно перебувають на знімальному майданчику, до двох.

Ми відмовилися від фокуспулера, гафера, освітлювача та механіка камери. Загалом, з операторського департаменту був лише оператор. Так вдалося скоротити бюджет, бо знімав я власним коштом, і оптимізувати знімальну групу. Це внесло й певні корективи, тому що в такому форматі знімати ми могли лише на два об’єктиви. Зате, завдяки карантину, змогли взяти лінзи 60-х років, на які знімали останній фільм Мартіна Скорсезе The Irishman.

Костюмера на майданчику також не було. Він працював онлайн, по відеозв’язку — підбирав образи з речей, наявних у гардеробі акторів. Послугами гримера також не користувалися — за виглядом героїв у кадрі стежив я як режисер.

Майже всі сцени розписані так, щоб герої у них з’являлися по одному або двоє. Тож усюди, де було можливо, ми знімали кожного актора поодинці. Деякі сцени навмисно для цього переписували та перерозкадровували.

Інтер’єрну історію знімали на дачі в одного з акторів. Художники-постановники працювали на локації перед тим, як приїхали інші члени знімальної групи, тож ніхто не пересікався.

Постпродакшн

У підготовці та створенні фільму дуже допомогли соцмережі. Ми онлайн провели кастинг та репетиції, домовилися з виконавцями про використання музики у фільмі. Звукорежисера, який допоміг нам, я навіть ніколи не бачив наживо.

Монтували також здебільшого віддалено. Кілька ночей поспіль ми з режисером монтажу перекидалися фрагментами змонтованого кіно в месенджерах. 

Єдиний етап, на якому довелося зустрітися офлайн — кольорокорекція. Її ми робили у студії, перебуваючи там удвох з кольорокоректоркою. Це було за два тижні після зйомки, щоб нікого не наражати на ризик.

Для промо ми вирішили створили акаунт фільму в TikTok. Публікувати туди кадри, змонтовані спеціально для цієї соцмережі, щоб привернути більше уваги та розважити аудиторію. Але виявилося, що додати активне посилання туди не вийде, то ж це врешті працює більше для фану.