Історії

“Якщо ти не впахуєш на заводі й тобі не боляче, це не робота” — Ліліт Саркісян про комерційну ілюстрацію, колаборації та впевненість у собі

Чому важливо говорити про те, що робиш і завжди пам’ятати про клієнта
Ірина Виговська, 13.02.2020

Я малювала з дитинства, але серйозно займатися живописом почала на першому курсі університету. Спочатку працювала олійними фарбами, але під час навчання на деякий час закинула все — мені просто не було де малювати, і повернулася лише коли відчула, що мені терміново потрібно це робити. На той час я взагалі не працювала з аквареллю, бо вважала і досі вважаю цю техніку найскладнішою. Але друг подарував мені блокнот Moleskine з акварельними аркушами та фарбу, то ж я почала тренуватися.

Перші fashion-ілюстрації я робила для Ukrainian Fashion Week. Тоді не було окремого жанру fashion-ілюстрації в країні, я була фактично першопроходцем. Але не тому, що винайшла цей жанр, а тому, що першою робила це публічно — ділилася роботами в режимі лайв у соцмережах. Завела блог на Tumblr, якому зараз вже більше 10 років, і публікувала туди свої проєкти за аналогією Behance. За перший місяць на мене підписалося майже 110 000 людей.

Тоді я багато працювала “на когось”, і це був ключовий момент мого творчого розвитку, хоча на ілюстраціях я ще не заробляла. За відсутності вищої художньої освіти у мене не було впевненості у своїх роботах, мене переслідував синдром самозванця. Інформації на той час було мало — ти не міг зайти в YouTube, ввести свій запит і отримати купу навчальних відео. Для таких невпевнених людей не було комфортних тусовок, тому я вирішила робити свою.

Я видавала інтернаціональний журнал для арт-спільноти. Спочатку він був вірмено-українським виданням про мистецтво, але переріс в інтернаціональний арт-журнал, де кожен випуск був присвячений культурі якоїсь країни. Я вводила в пошуку на Behance ключові слова різними мовами, і знаходила людей — фотографів, архітекторів, дизайнерів, про яких писала історії і в яких брала інтерв’ю. Основною ідеєю було об’єднати різні культури та національності.

Після цього з’явився проєкт “Помешанные”, для якого ми знайшли українців із сумішшю різного коріння, взяли в них інтерв’ю та сфотографували. В кінці розмови кожному ми ставили питання: “Що для тебе означає бути помішаним?” Всі герої без винятку відповідали, що твоя національність важлива, але те, як ти себе втілюєш і взаємодієш з іншими — важливіше. В проекті взяли участь Валід Арфуш із дружиною Лідою, Джамала, сестри Завальські, Данило Хомутовський, Деніс Аду, Олена Матвієнко, Тата Кеплер, Севгіль Мусаєва-Боровік, Маргарита Мурадова, Олена Гаджілова та інші. Це був класний час становлення діджиталу, коли нікому не відома 20-річна дівчинка могла легко написати популярній людині та отримати її згоду на інтерв’ю без гонорару. У 2015 році “Помешанные” потрапив в огляд проєктів Forbes — Proud to be Ukrainian.


Якщо ти даєш контент — він обов’язково має бути корисним


Побудова власного бренду

Зараз я розумію, що працювала на ім’я, будувала свій бренд. Але тоді я й гадки не мала, що існує якийсь особистий бренд. Я була просто головним редактором, видавцем “маленького журнальчика”. Але я завжди з нічого робила щось важливе — вважаю це своєю особистістю. Весь цей час, що я працювала над журналом, паралельно розвивалась як художниця-ілюстраторка.

Три роки працювала безкоштовно для всіх: друзів, глянцю, дизайнерів та великих брендів. У нашій країні досі не цінують творчі професії. Раніше часто чула: “ти ж художник, а черкани мені що-небудь швидко”. Ніхто не розумів, навіщо платити за малюнок. На пострадянському просторі є ілюзорне уявлення про роботу — якщо ти не впахуєш на заводі й тобі не боляче, це не робота. Усі люді креативних професій це відчувають на собі, особливо знаходячись на початку свого шляху. Я погоджувалася малювати безкоштовно, тому що не мала достатньо впевненості у собі, а будь-який проєкт дарував мені новий досвід. Це була робота на довгострокову перспективу.


Бізнес починається з клієнта, а не з продукту


Якось Андрій Федорів розповів, що одного дня просто помножив на три цінник агенції FEDORIV. Можна робити менше, але дорожче. І це стало інсайтом для тієї мене, яка малювала картинки за 100 гривень або за “платтячко”. Пам’ятаю, як вагітною, до мене прийшов запит на ілюстрацію, і в той момент я пообіцяла собі більше ніколі ні для кого не малювати безкоштовно. Згодом усвідомила, що, коли недооцінювала себе, втратила багатьох клієнтів, тому що вони не розуміли, чому роботи гарного художника можуть так мало коштувати. Це ж дивно.

Сучасний комерційний ілюстратор — це на 80% маркетолог, менеджер і піарник, і лише 20% успіху залежать від того, який ти насправді художник. Я почала вчитися на MBA для власників малого бізнесу. Це складно, оскільки я не маю спеціальної економічної, фінансової чи маркетингової освіти і я набагато молодша за своїх одногрупників. Але коли нам поставили питання: “Із чого починається бізнес? Про що ми думаємо в першу чергу?”, я не задумуючись, відповіла — з клієнта. Для мене це органічно, і я завжди працювала за таким принципом.


Блог та інфлюенс маркетинг

Я не вважаю себе блогеркою, але не тому що це моветон. Для мене блогерство — це окрема професія, вона має свої правила, принципи та обмеження. Мені кажуть, що як для блогера, у мене замало підписників, але 65 тисяч людей, які знайшли мене без реклами — це дуже багато. Я жодного разу не запускала рекламу чи giveaway в Instagram, окрім моєї співпраці з Huawei, в рамках якої ми розіграли новий телефон серед підписників. На мою думку, реклама не повинна бути одноразовою, тому я за довгострокові партнерства з брендами. Дорого, але чесно. А коли мені просто щось подобається, я розповідаю про це нативно.

Я намагаюся давати корисний контент. Якщо роблю пост, завжди пишу тексти — лонгріди. В Instagram я маю перелік тем, про які ніколи не пишу. Наприклад, сім’я, моя думка з приводу хайпових тем, відносини тощо. Я відхилила багато пропозицій участі у проєктах, ТБ-шоу чи інтерв’ю, пов’язаних з материнством. Якщо ділишся особистим життям в інтернеті, миттєво втрачаєш цінність в реальності.

Я навряд запощу компромат або навмисну провокацію, тому що створювати хайп на порожньому місці мені не цікаво. Я архітектор за суттю, а не руйнівник. З цієї ж причини я не беру участь в публічному шеймінгу, навіть коли він стосується мене. Я дуже толерантна людина як в житті, так і в соцмережах.

LILIT SARKISIAN store та колаборації

Коли у 2014 році я зробила 10 футболок зі своїми принтами та запостила фотки в Instagram, я відчувала страшенний сором: “Що я зараз роблю, продавати буду?” І не продала жодної футболки. Через 2 роки запостила їх знову та продала всі 10 за перші 15 хвилин. Це містично працює, але якщо ти сам не віриш у те, що робиш, — в це ніколи не повірять інші.

Були історії, які дуже підтримали мене. Одного разу я зробила дерев’яні коробочки, всередині яких було по 20 листівок на акварельному папері, і партію у двадцять штук віддала в Aroma Espresso Bar. Коробочки були достатньо дорогі і я думала, що вони продаватимуться дуже довго або ніколи, оскільки це не предмет першої необхідності. Але в той самий день мені написали, що 19 коробок вже немає. Першу купив молодий хлопець для дівчини, а 18 інших — Гарік Корогодський. Він подарував коробки з листівками дівчатам у своєму колективі на 8 березня.

Мій LILIT ART STORE два роки працював в Instagram, а у 2017 році ми відкрили шоурум в центрі міста. З досвіду колег я думала, що шоурум буде працювати декілька разів на тиждень, але з моменту запуску в нас було максимум 4 дні без відвідувачів.

До сьогодні я не маю партнерів чи інвесторів — і це одна з причин, чому я вчуся в MBA. Мій бізнес розвивається швидше, ніж я за ним встигаю. Від початку я будувала бізнес на моделі колаборацій, тому що я не виробниця одягу, не дизайнерка і не підрядниця. Як художниця, я випускаю колекцію принтів, а вже як власниця бізнесу залучаю інших професіоналів, щоб зробити разом щось круте.

Ми випускаємо колаборації чотири рази на рік. Це може бути ексклюзив, коли тільки наш магазин продає створені речі.

Раз на пів року ми робимо колекцію тимчасових татуювань. Для їх промо хотілося передати цінність — для чого взагалі я запустила ці татуювання. У мене було дві причини. По-перше, я сама давно хотіла тату, але я хвилююся, що через тиждень вона мені набридне. І друге — я люблю постійно змінювати аксесуари. Я хотіла розповісти історію, яка не старіє. І тому ми провели знімання з фондом “Життєлюб”, де моделі золотого віку позували з тимчасовими татуюваннями на обличчі та тілі. Життєлюби прийшли скептично налаштованими, і спочатку вони не хотіли робити тату (бо “як я з цим вийду в люди?”), а в кінці — змивати. Згодом вони ділились враженнями, про те, що це було найкраще їх знімання.

Стіни, фасади та ілюстраційні ланчі

Коли я зрозуміла, що аркуша паперу мені вже мало, а в шоурумі писати картини неможливо, то взяла замовлення на розмальовку стіни. Я досі вважаю, що художник має вміти працювати у всіх напрямках.

Перша моя робота — карта світу в закладі First Point на Подолі. Там потрібно було з великої кількості геометричних фігур скласти графічну карту. Ця робота досі на стіні в кав’ярні, а два роки тому вони навіть зробили з нею додатковий мерч. Через півроку після роботи в First Point мене запросили в Oh My Look! розписувати стіни та фоторуми. Я прийшла зробити кольоровий малюнок, але дівчатам так сподобався контур, що ми залишили його на два місяці, щоб люди могли пофотографуватися, а потім домальовували кольором. Таким чином, у нас вийшов розпис у два етапи. Весь процес роботи я викладала в Instagram і максимально інтегрувала людей в цю тему.

Ще коли я створювала карту у First Point, зробила першу зустріч у форматі ілюстраційного ланчу. Це дуже красиві тематичні надихаючі творчі зустрічі, де ми вчимося і малюємо. У 2019 році я не проводила ілюстраційні ланчі, за винятком кількох корпоративних. Наступного року планую відвідати кілька міст України, а також Париж, Дубай, Лондон, Дюссельдорф. Для Києва я готую цілу програму ланчів.

Я хочу створювати з цього івент, щоб люди комунікували, обмінювалися енергією і натхненням. Сервувати стіл з моєю подругою-декоратором Веронікою Зубко, як на розкішний обід, де замість тарілок палітри й пензлі, готувати набори подарунків, тематичні матеріали та творчі теми.

Читайте також у рубриці Історії
Мистецтвом або лікуєшся, або знаходиш якусь відповідь для себе. Сестри Фельдман про стритарт
Розмова з Мішель та Ніколь Фельдман про малюнки на стінах, поліцію та роботу з брендами
/ Як я стала копірайтеркою: 4 історії
Випускниці Copywriting Full Course про свої скіли та перші кроки в копірайтингу
“Важливо не просто принести сучасну ідею, а розуміти ДНК музею”. Як комунікує НАМУ
Говоримо з Ольгою Балашовою, Валентиною Клименко та Дарією Лисенко про зміни в комунікаціях Національного художнього музею України, ребрендинг, івенти і партнерів-лідерів думок
Як українка запустила власне онлайн-медіа в США
Історія Божени Шеремети, яка запустила феміністичне медіа “The Hustle Is Female” без грантів, банерної реклами та редакції журналістів
Я не знав, як створюється громадська організація, але знав, як незвично комунікувати. Олександр Тодорчук про UAnimals
Креативний директор Gres Todorchuk PR і засновник гуманістичного руху UAnimals про 11 цілей Маршу за права тварин, бабусь у масках Джокера і комунікацію зоозахисної організації
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень