Фотопроєкт — це не просто художня зйомка, об’єднана однією темою та схожими героями. Це справжній інструмент, що дає змогу комунікувати на важливі теми й доносити меседж суспільству за допомогою публікацій у медіа чи соцмережах, на виставках та навіть у книжках.
За допомогою фотографій, у яких соціально важлива тема поєднується з художньою або студійною зйомкою, можна розповісти одну чи кілька історій. Причому героями необов’язково є люди.
Щоб показати, як фотопроєкти можуть комунікувати із суспільством, ми поспілкувалися із фотографкою Діаною Андруник, а також зібрали приклади українських та зарубіжних фотопроєктів на тему екології, донорства, медичних послуг та всиновлення тварин.
Діана Андруник, авторка проєктів “Не така як інші вона” та “Жінка воїн”:
Мені здається, що кожен, хто створює проєкт, починає з головного меседжу, адже там криється його мета. У кожного фотопроєкту має бути свій голос, яким він і намагатиметься донести певне повідомлення суспільству.
Наприклад, під час створення власних проєктів я керувалася тим, що давно болить: проблеми інклюзії, самоідентифікації та гендерної рівності в Україні. Всі ці теми відображені в моїх соціальних фотопроєктах “Не така як інші вона” та “Жінка воїн”.
Те, що мене почули, читалося в кожному, навіть гнівному, коментарі й у кількості людей, які приходили на виставку в містах України. Іншим показником успішності проєкту стали зміни в житті героїнь і, звичайно, кількість новостворених проєктів, для яких натхненням стали мої роботи. Зараз наше суспільство вже легше сприймає подібний контент, аніж, наприклад, мої перші публікації у 2018-му. І це також про те, як фотопроєкти можуть змінити думку людини щодо певної теми.
У людей є запит й інтерес до проблем самоідентифікації та прийняття девіантного й несхожого. Снобів меншає, а суспільство стає свідомішим. Я би сказала, що зараз бути різним, не таким, як усі й виділятися — дуже модно. Знову ж таки, дуже важливо подавати інформацію коректно. Особисто я в обох проєктах намагалася знімати жінок, звеличуючи їх, а не робити знімки нещасних, бідних та знецінених соціумом. Це неправильно, адже немає чорного чи білого. Це й було головним меседжем.
Дуже важливо обирати правильний інструментарій, щоб донести меседж. У своїй діяльності я намагаюся максимально підносити жінок. Наприклад, було дуже цікаво попрацювати з військовими, жінками, які беруть участь у воєнних діях у зоні АТО. Основним викликом було показати, який вони мають вигляд без форми, та водночас не овульгарити знімки. Реакція на цей проєкт була різною, але, як на мене, ми донесли головний меседж і досягли мети. Тому в планах — продовжити співпрацю з брендом Anabel Arto та ГО “Жіночий ветеранський рух” і надалі знімати подібні проєкти.
Коли я починала працювати над проєктом “Не така як інші вона”, — це були просто серії фото. Мені пощастило у своїй роботі володіти технічними навичками й художньо показувати проблематику через фото. Тому логічним продовженням фоторобіт на соціальну тему було створення виставки. Вийти в офлайн — це дуже серйозний виклик і мрія кожного дорослого фотографа. Здійснити її особливо складно, коли в країні криза. Але на цьому етапі я й відчула велику підтримку від людей. Мені написали представники з різних міст України з пропозицією допомогти в організації виставки. Попри те що я вже не знімаю для цих проєктів, досі отримую повідомлення від різних організацій щодо колаборацій чи спільних ініціатив.
Це, безперечно, про те, що добро завжди перемагає, навіть якщо ти одна людина, без трастового фонду й не маєш достатньо фінансів. Якщо ти робиш гідну справу, щоб допомогти, а не щоб заявити про себе — тебе завжди почують і підтримають. Тому мені би дуже хотілося, щоб питання рівності, інклюзивності, законності, неприпустимості насилля частіше порушували в суспільстві за допомогою різних інструментів.
Інші соціальні фотопроєкти
“Врятуй мене”
У 2012 році фотограф Річард Фіббс розпочав волонтерську діяльність у нью-йоркському відділі організації “Гуманне суспільство”, який захищає права тварин. Це надихнуло його на серію фотографій під назвою “Врятуй мене”.
Фотограф зробив портрети собак, які пережили важкі періоди життя й опинились у притулку. Деякі собаки мають певну форму каліцтва через своє минуле, але саме в цьому й полягала ідея Річарда — показати, наскільки сильними та відданими є тварини, які, попри весь пройдений шлях, усе ще готові віддавати свою любов людині.
“Мета цього проєкту — знайти кожній тварині дім. Я сподіваюся надихнути людей, які хочуть завести собаку чи кота через усиновлення, а не купуючи. Тому що, поділившись своїм будинком і життям з безпритульною твариною, ви стаєте частиною цього великого пробудження і трансформації людської свідомості, яка визнає цінність усіх живих істот”, — розповів фотограф.
“NADзвичайні”
Подібний проєкт у 2020 році запустив український благодійний фонд HappyPaw. На фотографіях зобразили покалічених тварин, які проживають в притулку, але так само хочуть знайти родину.
Проєкт започаткував інформаційну кампанію про адопцію тварин із притулків. Його ідеєю було нагадати, що всі безпритульні тварини — “NADзвичайні”, особливо ті, що постраждали від людської жорстокості.
“7 днів сміття”
Ідеєю для проєкту каліфорнійського фотографа Грегга Сегала послугувала проблема кількості відходів, яку залишає людство і кожна людина окремо. Щоб показати, скільки відходів ми продукуємо у повсякденному житті, Грегг створив фотопроєкт “7 днів сміття”.
Для цього фотограф зібрав своїх друзів, сусідів та незнайомих людей, яких попросив принести сміття, накопичене за тиждень. Місцем зйомки став задній двір Грегга, де він за допомогою природних матеріалів створив різні фотозони, які нагадують штучні ландшафти — ліс, пляж та водойму.
“Я зробив знімок зверху, щоб надати йому характеру байдужості, чистоти й графічності. Це своєрідне гніздо, ліжко, в якому ми лежимо разом з усім сміттям, яке ми виробляємо.
Фотографії цієї серії можуть не змінити чиїхось звичок. Але, піднявши дзеркало й попросивши людей поглянути на себе, я виявив, що деякі розглядають проблему глибше. Деякі з тих, кого я сфотографував, сказали, що процес збереження сміття, а потім лежання в ньому примирив їх із тим, скільки відходів вони виробляють”, — розповів Грегг Сегал.
“Кров — чарівна”
Щоб нагадати про важливість донорства та активізувати донорів на час зимових свят, волонтерська організація “Агенти крові” запустила спільний проєкт з українськими фотографами.
Протягом трьох зимових місяців кожен донор мав змогу отримати портрет за свою допомогу. Символом проєкту став контейнер для донорської крові, наповнений фіолетовим глітером. У такий спосіб “Агенти крові” нагадали про те, що донорська кров робить справжні дива.
“Побічний ефект”
Італійський фотограф Габріеле Галімберті разом з голландсько-канадським фотографом Паоло Вудс разом працювали над проєктом про доступ до медичних послуг у понад двох десятках країн. Фото для проєкту “Побічний ефект” були створені в столиці Гаїті, місті Порт-о-Пренс.
Для гаїтян головним джерелом ліків є непідготовлені продавці або вуличні амбулаторії, як їх ще називають. Попри те, що такі продавці, з їхніми величезними пластиковими відрами та різноманітними пігулками, нагадують сучасні витвори мистецтва, — це небезпечна діяльність.
Адже відсутність контролю з боку уряду дозволяє непідготовленим торговцям отримувати та продавати фармацевтичну продукцію: генеричні лікарські засоби з Китаю, прострочені таблетки, підроблені ліки, що імпортуються з Домініканської Республіки.
“Розумієте, я поклав Ампіцилін поряд із Тайленолом — пакет рожевих і пакет синіх таблеток. Кольори повинні добре поєднуватися. Якщо я виділятимусь на тлі інших, мій товар ніхто не купить”, — розповідає вуличний продавець ліків.
Ця діяльність технічно є незаконною, але Міністерство охорони здоров’я та населення рідко дотримуються законів. Тож продавці продають усе, що їм на руку: від таблеток для аборту до “Віагри”, тому що для них це — спосіб вижити.
“Щоразу, коли я бачу вуличного продавця — це як ляпас, — бормоче директор аптеки міністерства Флорін Джозеф. — Вони схожі на бомби уповільненої дії, і ми майже не маємо можливості їх зупинити.”
