Поговорили із співзасновником видавництва, автором, ілюстраторками та редакторкою, щоб розповісти, як комікси можуть комунікувати на важливі теми.
Література
Ілля Странговський, співзасновник видавництва “Видавництво”
Стереотип коміксів, як продукту не для вдумливого, інтелектуального читання поширений здебільше на пострадянському просторі. У нас він з’явився у формі дитячих коміксів, переважно діснеївських, в яких розгледіти функцію літератури ніхто б не зміг, навіть якби намагався. Пізніше були спроби робити щось українського характеру ,і тут можна згадати нашого автора Ігоря Баранько, з його коміксами про фентезійне українське козацтво. Проте, навіть вони маркувалися на дитячу аудиторію, тому що в Україні найлегше продати книжку для дітей.
Найпоширеніший стереотип — там багато картинок і мало тексту, тож це для тих, хто не любить читати, а я вже доросла людина і не стану це купувати. Але ж ми не оцінюємо літературу та кіно за рівнем інтелектуальної цінності. Так само й комікси не повинні підпадати під цю оцінку.
Видавництво “Видавництво” заснувалося з метою закривати білі плями, присутні в перекладній та українській літературах. Ми обрали соціальний напрям, щоб розвивати наше суспільство. Комікс дозволяє говорити ще з однією категорією людей, яка потенційно зацікавлена в соціальній тематиці і обирає цей спосіб отримання інформації. Великий позитивний момент — комікси читаються швидше і до них частіше повертаються.
Нам важливо пам’ятати про те, що будь-яка історія, будь то п’єса, роман чи кіно — може стати коміксом. Це її не знецінює, просто накладає певні обмеження. Коміксових жанрів багато: фентезі, фантастика, військова тематика, а вони у свою чергу бувають графічними мемуарами або романами. Саме на останніх ми й спеціалізуємось. Нас цікавлять історії, які б розповідали про особливості життя, наприклад, в тоталітарних країнах або тих, що змінилися у негативний бік, як це сталося з Іраном (саме ця історія закладена в графічний роман “Персеполіс”). Історію про Голокост розповідає комікс “Маус”. Це найуспішніший проєкт нашого видавництва, який розповідає про речі, що не повинні повторюватися. Те, що “Маус” викладений у спосіб, який може зробити історію про Голокост комерційно затребуваною, я вважаю додатковим плюсом.
При цьому, не можна сказати, що з коміксами працювати легше, бо на них не накладається цензура. Тригери, які можуть піддані цензурі, приховати легше в тексті, тому що візуально ми сприймаємо інформацію краще. Нам було важко знайти спонсорів на підтримку виходу польського коміксу “Розквашене яблуко”. Він розповідає про домашнє насильство і в ньому є відповідні ілюстрації. Фонди, які займаються боротьбою з домашнім насильством, сказали, що у коміксі є пропаганда за рахунок зображень.
Після “Персеполіса” ми довідалися, що аудиторії споживачів книжок і коміксів практично не перетинаються. Бо специфіка сприйняття накладає свій відбиток, і люди стають зорієнтованими на певний тип читання. В текстовому варіанті героїчного фентезі багато, але в коміксах можна ще й отримати задоволення від перегляду.
Олексій Чорний, автор коміксу “Характерник”
Комікси — один з найактуальніших видів комунікації із соціумом. Саме вони дозволяють порушувати актуальну проблематику суспільства і подавати її в найбільш зручній формі для суспільства.
Проте, у нас існує проблема підтримки української мови, як державної, і як наслідок, російські видавництва та їхні дочірні фірми на ринку душать малі видавництва і завжди можуть перекупити ліцензію коштом іноземного капіталу. Українські автори і художники, за дуже малим винятком, поки не можуть себе забезпечувати працею над коміксами. І у нас майже відсутні маркетинг, SEO та робота з цільовою аудиторію від видавців та магазинів. Сьогодні не видавець працює на аудиторію, а вона шукає, де задовольнити свої потреби.
Маркетингу немає, бо ринок малий і вкладання в нього, як вважають видавництва, не основна справа. З тих коміксів, які “зайшли” на нашому ринку, можу відзначити роботи видавництва “Вовкулака” та “UA Comics”. І хоч ринок лише починає розвиватися, популяризацію коміксів можна помітити завдяки темі попсової супергероїки. Згадати лише, що для великих західних франшиз комікси стають додатковим засобом комунікації, як от із “Зоряними війнами” чи “Дивними дивами”.
Соціальний сектор
Вікторія Єрмолаєва, редакторка «Повага. Кампанія проти сексизму»
Спочатку ми працювали з карикатурами, їх створювала Оксана Васьків. Вона зробила для “Поваги” лого, перші зображення для фейсбуку та банери. З 2017 року ми почали робити комікси. Тоді ми відкрили для себе, що наша публіка любить дещо іронічну графічну мову. Це той формат взаємодії з аудиторією, який найбільше підходить для соціальних мереж. Тобі водночас цікаво, а можна ще й порушити справді серйозну тему.
Сьогодні всі наші комікси робить ілюстраторка Женя Олійник. Ми намагаємось говорити різними способами — тут і дошкульні карикатури на актуальні теми, і навіть мотиваційні зображення на підтримку гендерної рівності. Ми беремо до увагу не тільки “зради”, але і позитивні зрушення у питаннях гендерної рівності. Це робиться для того, щоб показати, що в цьому питанні є не тільки негативна сторона, але й маленькі перемоги.
Час від часу працюємо з жанром експлейнеру, наприклад, на сайті є рубрика з глосарієм, а також ми маємо в соцмережах серію експлейнерів про складні слова та поняття, дотичні до гендерної теорії. Ще ми створили навчальний комікс про гендерну збалансованість у журналістських матеріалах, і не тільки.
У фейсбуці велике охоплення аудиторії, коли ми публікуємо комікси, вони збирають багато лайків та репостів. Наші комікси використовували інші ЗМІ, а також для публікації їх брали офіційні сторінки Уляни Супрун та Катерини Левченко.
Євгенія Олійник, ілюстраторка
Коли я обираю тему для ілюстрації, то згадую, хто що сексистського сказав чи зробив останнім часом. На жаль, це трапляється постійно, тому тем завжди достатньо. Звісно, хочеться думати, що мої комікси змінюють світ, але, думаю, насправді вони лише трохи розраджують тих, кого бісить мізогінія і нерівність.
Мистецтво
Ірина Вале, ілюстраторка
Я дуже люблю комікси як читач, але малюю їх не так часто. У них є своя особлива магія, притаманна саме цьому жанру. Деякі жарти або сюжетні ходи можна відтворити лише графічно у коміксі. Мені здається, що таким чином можна більш ефектно донести історію і вона буде мати більше поширення.
Наприклад, відомий графічний роман «Персеполіс» Маржан Сатрапі — це складна важка історія дівчинки іранського походження, яка розповідає про війну, катування, дорослішання та еміграцію. Завдяки тому, що це картинки, історія поглинає. Гадаю, що якби це був класичний роман, то читати було б набагато важче.
Моя робота “Я йду в музей” створена в рамках програми EDU CAMP від проєкту «Інклюзивна лабораторія». Це розробка соціальної історії для відвідування музею, яка зорієнтує людей з розладами аутистичного спектру та маленьких дітей, як поводити себе в музеях. Під час програми наша група вивчала різноманітні способи, як зробити музеї зручними і доступними для всіх, були на екскурсії в PinchukArtCentre, у них є заняття для дітей. Саме там я вперше побачила, що таке соціальна історія, як вона може бути оформлена. Під час співпраці з музеєм NAMU ми й вирішили намалювати подібне для них.