Історії

Free Riding Club: як вести кінний бізнес і просувати свою ідею

Про нішеву концепцію бізнесу та соціальну місію кінного спорту
Данилюк Даяна, 07.01.2020

Вже п’ятий рік у Києві існує єдиний благодійний кінний клуб Free Riding Club – проєкт, створений з метою допомагати людям знайомитись з кінним спортом та робити професійну кар’єру у ньому. Також у Free Riding Club займаються реабілітацією хворих коней та прилаштуванням їх у нові родини.

Ми поговорили з власницею та директоркою клубу Галиною Бродською про те, як клуб розпочинав свою діяльність, чому була створена благодійна група, як вони комунікують, що вже зроблено і які плани на майбутнє.


Ідея створити свій кінний клуб насправді дуже давня, їй більше 20 років. Все почалось з дитячої мрії – бути власницею стайні, мати коней та виступати, як спортсменка. Довелось почекати, щоб втілити її. Спочатку я прийшла волонтеркою на професійну стайню, де багато працювала та трошки їздила верхи. Згодом мою старанність помітили і я почала тренуватись на приватних конях. Коли вже досягла власних фінансових результатів і навіть стала власницею коня, поки без своєї стайні, прийшла думка: як я можу повернути суспільству борг?

Клуб відкрився, але прийшло розуміння, що 98% людей мають статки на рівні нижче середнього. Тобто дорога у професійний спорт їм перекрита, при тому що дійсно талановитих дітей дуже багато. І все, що на них чекає у майбутньому – це посередня робота і аж ніяк не розкриття талантів і зацікавленостей. З іншої сторони, у мене є багато прикладів, коли мої друзі, з якими я тренувалась, їздять за кордон, де є сталий попит на професійні кадри, які працюють у кінній сфері, та нормальна заробітня плата. Тобі сплачують проживання, їжу, проїзд, дають працювати з 3-4 кіньми на день. При цьому там ти отримуєш зарплату мінімум 1500 євро. З цього власне і народилась ідея – давати дітям, які горять цією справою, можливість працювати якщо не спортсменом, то коноводом, ветеринаром чи займатись сумісною діяльністю. Мій чоловік, коли їздить за кордон, вже питає, чи потрібні люди, наприклад, на стажування, щоб відправляти наших учнів попрацювати у новому місці з топовими кіньми.


Як працює благодійна група

У Free Riding Club є дві категорії членів клубу: комерційна та благодійна групи. Перша не має жодних вікових обмежень — обираєш пакет послуг та сплачуєш його. Для благодійної групи я ще на початку розробила спеціальну анкету, яка містить ключову інформацію: соціальний стан та статки родини, і чому дитина хоче цим займатись. Я намагаюсь диференціювати дітей, які не можуть чітко пояснити свою мету, бо просто люблять коней – від тих, хто розуміє, що у майбутньому хоче пов’язати з цим життя: стати спортсменом, коноводом або ветеринаром. Дітей, які заповнили анкету і сподобались нам, ми запрошуємо на пробне заняття, спілкуємось з їх батьками і пояснюємо наслідки вибору дитини. Програма триває рік —цього достатньо, щоб навчитись їздити на рівні трьох алюрів та стрибати верхи на коні маршрути висотою 80-90 см, виступити декілька разів на турнірі і вступити до кінно-спортивної бази “Динамо” — єдиної у київській області школи з державним фінансуванням. Туди беруть дітей безкоштовно, але не на умовах позашкільної секції, а з обов’язковим відвідуванням занять 6 разів на тиждень з призначеним тренером та конем.

Загалом на рік ми набираємо до трьох дітей у благодійну групу. З минулого випуску одна дівчина вступила в “Динамо”, але вирішила перекваліфікуватись і тепер вчиться на ветеринара у Польщі. Дві інші студентки обрали філогогію і туризм. Одного разу до нас прийшла дівчинка у корсеті. Вона отримала травму спини після невдалого падіння з коня. Коли лікар дозволив після реабілітації знову сісти верхи, я довго роздумувала, адже це величезна відповідальність. Але вже цього року влітку, під час внутрішніх клубних змагань, які вона виграла, батьки вирішили спробувати перевести її в “Динамо”. В інстаграмі бачила, що дівчинка вже виступала на змаганнях там.

Як розповісти про себе та залучити спонсорів

На залучення спонсорів — прийти до когось, розповісти про проєкт та попросити допомоги — потрібен час. Все що робиться на даний момент – це соціальні медіа, фейсбук, інстаграм. Люди, які приходять або приходили займатись, теж допомагають. Були історії, коли сторонні люди купували форму дітям з благодійної групи та корм коням на реабілітації.

Поки що наш клуб існує за рахунок сімейного бюджету. На початку рахували, що навіть коли за 25% коштів з комерційної групи буде існувати благодійна, ми все одно виходитимемо в нуль. Але виходить так, що окрім навчання дітей, ми беремо коней на реабілітацію, і тоді гроші витрачаються дуже швидко. І зараз це не нуль, а невеликий, стабільний мінус. Тому спонсорів залучати, безперечно, потрібно.

В основному, про себе ми розповідали у фейсбуці — це наш основний канал комунікації. 2015 року, коли ми лише стартували як клуб, було чітке розмежування аудиторії: Вконтакте більш підлітково-дитячий ресурс, а в інстаграмі бізнеси тоді не вели. Фейсбук завжди був мережею ділових активних молодих людей, які обіймали посади у менеджменті або займались бізнесом. На той час дослідження доводили, що фейсбук дає найвищий середній чек, а люди, які там “живуть”, прагнуть якоїсь зміни у світі, вони соціально активні. За 5 років роботи можу сказати, що 90% людей, які приходять з інстаграму – це поціновувачі красивої картинки. Їх не хвилює, як тут все працює, вони прийшли за спортивним навантаженням і гарними пейзажами. Люди ж, які приходять з фейсбуку, як правило, йдуть на ідею, вони заглиблюються у навчання і їм важливо, щоб клуб був соціально відповідальним.

Кажуть, що основна проблема власників бізнесу – відпустити та дослухатись до професіоналів. Моє особисте переконання, що наш проєкт – це не масовий продукт. Наша задача не просто продати продукт, а доносити свою ідею і своєчасно реагувати на те, як аудиторія її сприймає – цим потрібно жити. Тому особисто я не готова віддавати навіть соціальні мережі людині, яка буде просто ходити на роботу. Та й найняти крутого SMM-менеджера банально дорого, а поки, навіть атакувавши соціальні мережі, ми не будемо давати нашим коням навантаження більше, ніж 2-3 рази на день.

Попереднього року нас запросили взяти участь у дитячому профорієнтаційному проєкті “Місто професій”. Там були різні гуртки, секції — всі організації, що пропонують позашкільну діяльність у Києві. Участь не безкоштовна, є внесок від організаторів, але подія рекламується. Там нам дали день, щоб залучити батьків з дітьми, які приходять. Ми були на цьому заході один раз і можу сказати, що вартість вкладень не окуповується. Знову ж таки, наша концепція дуже нішева.


Дитячий табір та семінари

У семінарів є дві цілі: навчити та просвітити. В основному, коли люди приходять займатись, в них немає часу опанувати щось ще. Почистити коня за 15-20 хвилин до тренування можна, але для того, щоб зрозуміти його психологію, нюанси утримання, чим коней годують, а чим ні – на вивчення цього часу потрібно більше. Люди не знають, що кінь не народжується з усіма знаннями та вміннями. Тому першочергово ми прагнули розповісти про це нашим клієнтам. Водночас хотілось донести інформацію до людей, які часто катаються у туристичних місцях та парках, що не завжди можна спонсорувати такий бізнес. І, звичайно, бажали залучити нових клієнтів, тому створили у фейсбуці захід і охопили людей, які ніколи до нас не доходили, але “завжди мріяли”.

Дитячий табір народився разом з клубом. У той час ми стояли на заміській стайні, але були проблеми з маршрутом, тому що родини зі статками можуть довезти свою дитину за місто, а ті, на кого ми націлені – ні. Таким чином ми опинились на іподромі і були першим дитячим кінним табором у Києві. Ми зайшли, як новий продукт. Перші два роки не могли навіть взяти на навчання всіх охочих, але зараз вже не так. Конкуренція стала більшою, до того ж вартість заміських клубів впала. Коли я дивлюсь на опис інших таборів, то 70% інформації залишається однаковою, ніби її просто копіюють. Тому нам буває важко пояснити чим ми відрізняємось: вивчаємо теорію, їздимо верхи, вчимо англійську, наголосивши на наших особливостях. І за рахунок того, що ми продовжуємо нести свою ідею, але не конкуруємо “брудними” методами, наша діяльність трошки губиться.

До цього ми проводили табір у 2-3 зміни раз на сезон, але цьогоріч зимовий табір думаємо пропустити, залишивши весняний та літній сезони. Тому що кількість дітей, що залишається займатись після табору, незначна. Більшість батьків сприймає табір, як можливість чимось зайняти дитину на літо і відпочити самим. Саме тому ми думаємо над тим, як змінити свою концепцію, щоб відмежувати тих, для кого кінний спорт залишається виключно розвагою.


Конкуренція та реабілітація коней

У Києві більшість клубів заміські, тому ми вже маємо перевагу у розташуванні. VIP-клуби мають відповідний прайс і є категорія людей, які не поїдуть на іподром принципово. Ті стайні, для яких 80% бізнесу — це кінний прокат, мають невеликі заробітки, тому там і якість коней, приміщення, амуніції нижче, ніж у нас. Ми займаємо вигідну позицію, тому що ми на щабель вище в плані прокату, але й ціни у нас більші. Тому люди, які займаються на прокатних стайнях, часто намагаються перебігти до нас у безкоштовну групу. Сім’ї, де рівень заробітку зменшився чи щось сталось, просто перестають займатись.

Конкурувати важко з приватними стайнями, які отримують додатковий заробіток від тренерства на своїх конях. Скажімо, коли приватний власник думає: «А чи не взяти мені одного учня, або двох, щоб фінансово було легше?” Так дійсно буде легше утримувати коня, і це сегмент, в якому розташовані ми.

Проте, буває й так, що наші учні купують коней і продовжують співпрацю з нашим клубом і тренером, але як власники. Кінь, який був з нами з самого початку, Галеон (Слоник серед своїх), купувався, як учбовий і зараз належить нашій учениці. Вона займалась на ньому і сказала батькам: «Хочу коня, але тільки Слоника». Коли з’являється хтось, хто прикіпає до коня, і готовий взяти за нього відповідальність, ми відправляємо його у відпустку. І замінюємо на нового: шкільного, готового для учбової групи чи коня на реабілітацію, викупленого з м’яса або тих, кого віддають безкоштовно, тому що потрібно довго лікувати. Наша позиція — будь-якому коню апріорі в родині краще, ніж в учбовій групі.

Читайте також у рубриці Історії
Odesa Fine Arts Museum про аудиторію, соцмережі та музейний сторітелінг
Говоримо з комунікаційницею одеського художнього музею Діаною Ремізовською про картини через Snapchat, авторські екскурсії, цінність #dollypartonchallenge та мітинг на підтримку Олександра Ройтбурда
Український культурний фонд про стратегію, тренди та еміграцію митців
Розмова з Юлією Федів та Анастасією Герасимовою про монополію ринку, тренди в культурі та комунікацію фонду
“Якщо ти не впахуєш на заводі й тобі не боляче, це не робота” — Ліліт Саркісян про комерційну ілюстрацію, колаборації та впевненість у собі
Чому важливо говорити про те, що робиш і завжди пам’ятати про клієнта
Мистецтвом або лікуєшся, або знаходиш якусь відповідь для себе. Сестри Фельдман про стритарт
Розмова з Мішель та Ніколь Фельдман про малюнки на стінах, поліцію та роботу з брендами
/ Як я стала копірайтеркою: 4 історії
Випускниці Copywriting Full Course про свої скіли та перші кроки в копірайтингу
Інші статті за темами
Історії
Я працюю
Підписатися
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень
Підпишись на нашу розсилку і будь в курсі всіх оновлень