Час від часу соцмережі вибухають дописами та реакціями про те, як черговий український бренд вирішив перекроїти старовинну сорочку чи плахту. Завжди знаходяться люди, які в цьому переосмисленні не бачать нічого поганого, і ті, хто категорично проти подібних практик. Описана ситуація — лише крапля в морі процесів, які спровоковані хвилею зацікавлення традиційною культурою.
З’являється все більше майстрів і майстринь, які роблять репліки та нові варіації поясів, прикрас, хустин, сорочок, взуття та інших речей, які були частиною побуту наших предків, адже на них є величезний попит. Фольклористка Ярина Сізик консультує українські бренди одягу, а також компанії, які використовують етноелементи у своїх продуктах чи комунікації.
Ми поговорили з нею про розуміння себе через своє коріння, а також бажання доповнювати сучасний образ етноелементами і як з цим працюють українські бренди.
“Я в цій темі вже 10 років”: традиційна культура в житті Ярини
Я за фахом фольклористка, культурна антропологиня й експертка з нематеріальної культурної спадщини. Моя освіта стала стилем життя, без якого я себе вже не уявляю. Багато хто думає, що я росла в якійсь колисці традицій, але це не так. Попри те, що в дитинстві я багато часу провела з бабусею, моя зацікавленість фольклористикою почалася зі вступу в університет, — я в цій темі вже 10 років. Освіту здобула в Інституті філології КНУ, це була потрійна спеціальність: фольклористика, українська мова і література та іноземна мова. Люди так і розділялися між цими напрямами, адже все охопити важко. Багато хто обрав мову, а я, напевно, одна з групи займаюся українською традиційною культурою.
Професії фольклориста(-ки) як такої не існує, треба знайти собі місце і призначення, адаптуючи цю тему до різних сфер. В університетські часи думок про те, ким я буду працювати, в мене не було, я просто собі навчалася. Та і мало хто означує собі перспективи у віці 17-18 років. В якийсь момент я ставила собі питання: “Чому не полишила тему традиційної культури? Що зрезонувало в мені?” Думаю, відповідь криється в часі, який я провела зі своєю бабусею в селі. Адже в університеті все вивчалося в розрізі науки, а воно, виявляється, було частиною моєї рутини, на яку я не те щоб сильно зважала до цього.
Моя освіта стала стилем життя, без якого я себе вже не уявляю
Також я співаю в колективі “Щука-Риба” і є його менеджеркою. Це своєрідний майданчик популяризації української традиційної культури серед молоді через музику, співи, танці. Ми говоримо про те, як колись традиційна культура була частиною життя українців, потім ця тяглість була перервана, а зараз ми знаходимо, як інтегрувати традиційне у своє сучасне життя.
У мене є Telegram-канал, присвячений українській традиційній культурі з іронічною назвою “Етнографічні історії Сізо Сізенко”, у якому я пишу від імені свого альтер его. Наразі я працюю в штаті Gunia Project як експертка, через мене проходять увесь контент і колекції. Це спільний пошук разом з командою, адже для команди бренду важлива якість і репутація. Також ми залучаємо людей, які знаються на певних темах, адже моєю оптикою не може бути вся українська культура, кожен дослідник має свою спеціалізацію. Я працюю здебільшого у сфері одягу і моди. Працюю проєктно, консультую бренди та компанії, які так чи так інтегрують тему традиційної культури у свою діяльність та творчість. Основна моя мета — налаштувати правильний регламент та етику, як взагалі працювати з цією темою. З останніх моїх співпраць — ДТЕК, “Сільпо”, Ковальська, Megogo, а також Etnodim та інші українські бренди одягу.
Моєю оптикою не може бути вся українська культура, кожен дослідник має свою спеціалізацію
“Поклик українського народу вивчати своє — великий і щирий”
Зараз ми на піку зацікавлення своєю спадщиною. Думаю, спад буде після перемоги, коли фокус зміститься, а якісь моменти укоріняться. Поки ми на етапі формулювання відповіді на питання, хто такі українці і які наші унікальні риси. У цьому полі багато стереотипів, але я б до цього підходила з меншим градусом критичності, адже інакше воно не подінеться. Інша справа — класна альтернатива стереотипам, глобальна рефлексія, суспільний діалог і проєкти, які нас дійсно визначатимуть. Ми маємо резюмувати інструменти, які можна використовувати, щоб чітко відділятися, адже ця війна, зокрема, і про відмежування від тих, хто нас хоче асимілювати.
Різати старовинну сорочку — неприпустимо, а надто в умовах війни, коли кожного дня наша спадщина під загрозою знищення
Поклик українського народу вивчати своє — великий і щирий, спровокований фізичною загрозою. На фоні того, що тебе намагаються вбити, хочеться відділитися і транслювати свою унікальність. І це нормально, що багато хто не розуміє нюансів у новій для себе темі, для цього й існують експерти — щоб дати тобі навігацію. Якщо цього не робити, стаються прикрі помилки в роботі з історичним надбанням, коли, наприклад, дизайнери ріжуть старовинний одяг. Зазвичай це комерційна історія, подана під концептом відродження, дослідження і порятунку української національної спадщини. Це робиться без розуміння історичного і культурного контекстів і загального значення історичного одягу для українців. Різати старовинну сорочку — неприпустимо, а надто в умовах війни, коли щодня наша спадщина під загрозою знищення. Тепер будь-які об’єкти, які характеризують український народ, є надважливими, червонокнижними й крапка.
Фото: Instagram бренду ROOTS
Є багато проєктів, які мають у назві чи концепції фразу “жива традиція”, але вона не є живою. Спадкоємність втрачається, носії традиції помирають, а ми їх часто не переймаємо. Підхід до традиційних речей змінюється: диджиталізується, глобалізується. Майстри тепер трішки по-іншому працюють, і все це потрібно усвідомлювати, це довгі діалоги, насправді.
А взагалі питання глибоке. На жаль, ми досліджуємо своє з книжок та інших доступних каналів, а не переймаючи знання від родичів, для яких це частина побуту. Якби не було агресивного переривання традиції, то вектор світосприйняття був би інший. А світосприйняття є відображенням того, що ти робиш по життю. Взяти ту ж вишиванку — донедавна її одягали кілька разів на рік, а тепер це частина стилю українців. Вона вже не виділяється як святковий одяг, люди інтегрують її у свій стиль, і це класна тенденція без надмірної сакралізації. Це шлях до щирого відображення в нашій самоідентифікації. Я прагну до сприйняття, в якому елементи традиційної культури будуть частиною життя і побуту, і в цьому є певна нормальність. Якби в нашій історії це не переривалося, ці ж прикраси, можливо, були б частиною нашого образу завжди.
“Бренди мають розуміти, що консультуватися з експертами важливо і нормально”
Я вже на тому рівні балансу і гармонії, що мене мало що дратує в тому, як традиційна культура проявляється в сучасному житті
Традиційна культура у своєму автентичному вигляді давно сформована, це вже пережита людьми історія. Вона є абсолютом, який кожен буде розуміти по-своєму, доходячи до нього через усі нашарування. Ми маємо багато історичних травм, вони вплинули на наш світогляд і відчуття естетики, яка ілюструється зокрема в традиційному одязі. Звідси недолугі маркетингові рішення, як от візерунок вишиванки на пакуванні туалетного паперу. Якби спадкоємність традиції не переривалася, такого питання б не стояло. Я вже на тому рівні балансу і гармонії, що мене мало що дратує в тому, як традиційна культура проявляється в сучасному житті. Я шукаю шляхи, як працювати з явищами шароварщини й іронічно ставлюся до китайських продуктів з українською символікою. Пластикові віночки не мають нічого спільного з традиційною культурою, а для когось це спогади про дитячий колектив і велика частина життя. У людей є емоційна прив’язка і вони не можуть нагло від цього відмовитися, такі процеси потребують часу й адекватної альтернативи. Дратує хіба недолуга комунікація — коли звертаєшся до бренду, який ріже старовину, а коментарі видаляють і не йдуть на діалог.
Ми маємо багато історичних травм, вони вплинули на наш світогляд і відчуття естетики, яка ілюструється зокрема в традиційному одязі
Бренди мають розуміти, що консультуватися з експертами важливо і нормально. Якщо мені потрібні фізичні характеристики, я йду до фізика, якщо хворію — звертаюся до лікаря. Людина має відповідний інструментарій і ділиться знаннями, щоб зробити продукт бренду якіснішим. У своїх співпрацях я першочергово цікавлюся, чи хоче команда працювати комплексно, переживати цей досвід, а не просто гнатися за трендом, мовляв, дайте нам 50 картинок красивих вишивок і ми їх на світшоті надрукуємо.
Якби я створювала бренд з етноелементами, то почала б із дослідження свого коріння. Ця історія має бути про мене і мій досвід. Це не обмеження, багато творців надихалися іншими культурами, які їх вражали. Я теж не виключаю, що захочу попрацювати з чимось, що дуже сподобається. Тоді я почну з першоджерел і спілкуватимуся з носіями традиції, майстрами. Зрештою, люди вже не хочуть купувати просто речі, вони зважають на їхню історію, хочуть носити речі з певним значенням.
“Культивуємо спадок, який будемо передавати далі”
Мені подобається, що в сучасній моді багато етноелементів. Звісно, не коли це оригінали, а нові речі. Класно робити репліки, переосмислювати — так з’являється попит на майстрів, які цим займаються, створюються цілі спільноти. Це дало поштовх молоді вивчати теж бісероплетіння. На нього дивляться не тільки як на розвагу, а й на бізнес. Те, що люди використовують ці речі в повсякденні, гордяться спадщиною — це ілюстрація, того, що наш рівень національної ідентичності зараз дуже високий. Ми, до речі, теж культивуємо спадок, який будемо передавати далі. Той же бородянський півник чи червона калина, яка знайшла відгук у багатьох речах українських брендів. Ці речі матимуть цінність, їх берегтимуть і передаватимуть далі з тим контекстом, який повпливав на них. Це довготривала історія, а не фастфешн.
Класно робити репліки, переосмислювати — так з’являється попит на майстрів, які цим займаються, створюються цілі спільноти
Мені подобається, коли тема традиційного проявляється не буквально — не взяти вишивку і зробити принт, а коли працюють з формами, переосмислюють. Якщо брати період від 1991 року, українські креатори та дизайнери досить часто працювали з традиційною культурою: Оксана Караванська, Лілія Пустовіт, Лілія Літковська. Ксенія Шнайдер, яка випустила Cossack Jeans, переосмисливши форму чоловічих шароварів, й інтегрувала їх у жіночий образ. Bevza і її калина, Gunia з прикрасою півником — така рефлексія на події в Бородянці.
Цьогоріч до Дня незалежності багато хто звернув увагу на косівську кераміку, а кілька брендів випустили речі з такими візуальними елементами. Переосмислення сьогодні відбувається вздовж і впоперек.
Для того, щоб усвідомлювати себе українкою, мені не потрібно вдягати весь комплекс традиційного вбрання. Є люди, яким така естетика близька, а мені подобається поєднувати традиційне з сучасним. Атрибутом, який найлегше інтегрувати в образ на кожен день, є прикраси. Я ношу сережки, а часом одягаю масивний хрест. На нього буває дивляться, як на прояв релігійності, але він відрізняється від натільного, його функція — декоративна. Мені подобається працювати з аксесуарами: мінімалістичне пальто підперізувати яскравим українським поясом, а те, як я використовую хустку — це вже моя маркерна історія. Джерелом моїх стилізацій є старовинні фотографії, я знаходжу цікаві рішення в оригінальних образах. Так, наприклад запинаю хустку за спідницю, як це робили колись.
Як обирати джерела знань про українську культуру?
У тому, з яких джерел люди знайомляться з традиційною культурою, є проблема. Справжні дослідники роблять важливі наукові відкриття і розуміються в темі, але переважно не готові бути популяризаторами, натомість є блогери, засилля яких з’явилося внаслідок актуалізації теми через війну. Проте зазвичай вони не є гарантами якісної інформації, адже для цього потрібно мати інструментарій.
Досвід — те, про що варто запитувати, адже ніщо тебе так класно не характеризує, як твої проєкти, а у випадку фольклористів — експедиції, спілкування з носіями, здобуті матеріали.
Досвід — те, про що варто запитувати, адже ніщо тебе так класно не характеризує, як твої проєкти, а у випадку фольклористів — експедиції, спілкування з носіями, здобуті матеріали
Часто за фразами “амбасадор української культури” та “блогер-популяризатор” криється уникання відповідальності перед аудиторією і зелене світло для поширення міфів, інтерпретація культури по-своєму, а не на основі знань і розуміння. Це досить претензійний стиль подачі інформації — з роздаванням порад і формулюванням визначень. Я, попри освіту і досвід, собі такого не дозволяю. А люди, які цей контент споживають, нерідко сприймають його буквально, не вмикаючи критичне мислення. І тут питання: куди ми всі рухаємося? Адже зараз зацікавлення традиційною культурою є загальнонаціональним трендом. Люди все більше копають вглиб свого походження, але що саме вони дізнаються? Мені здається, блогери без відповідної освіти й досвіду, не розуміють масштабу відповідальності перед великою кількістю людей.
Взагалі, це поле для рефлексії. Адже будь-яка популяризація, навіть якщо через неякісний канал, привертає увагу до традиційної культури, знайомить людей з нею. Ймовірно, з часом вони знаходитимуть альтернативні джерела й тоді картинка ставатиме іншою, ближчою до правди.
Фото, використані на обкладинці: ROOTS. jewelry brand та Віталія Олійник (norna.etno).