У перші тижні повномасштабного вторгнення значна частина українців втратила роботу й спрямувала свій ресурс на волонтерство. Дизайнери, автори, маркетологи, художники та працівники інших креативних професій за лічені години ставали кухарями, прибиральниками, водіями й намагалися допомогти одне одному. Але згодом люди зрозуміли, що найефективнішими вони можуть бути лише на тому фронті, який приносить їм задоволення. Тоді комунікаційники почали створювати творчі проєкти й вести війну через поширення інформації та протидію російській пропаганді.
Ми запросили чотирьох представників креативних професій, які розповіли про свою роль у війні та досвід допомоги. Менеджерка, PR-спеціалістка, письменниця та ілюстратор поділилися порадами щодо того, як кожна з професій може допомагати наближувати перемогу, а також як долати вигоряння.
Я працюю all-in-one менеджеркою в київському бюро дизайну Spiilka, а також менторкою Projector та лекторкою KAMA. Американський мільярдер Рей Даліо писав: “Робота — це передусім гра, в яку грають, щоб іти за пристрастю й реалізовувати свою місію”. Саме так я відчуваю процеси своєї професійної діяльності.
Є гіпотеза, що ефективний менеджер виконує обов’язки тренера, стратега, психолога та лідера для своєї команди. Тому я намагаюся створювати комфортні умови роботи для команди й клієнтів: спрямовувати їх, підтримувати, формувати цілі. Мені подобається принцип: “Хороший менеджер — хороший диригент, який тримає партитуру в голові, злагоджено керує та створює гармонію”.
Як змінилися робочі процеси після 24 лютого?
З початку повномасштабного вторгнення ми пройшли декілька стадій. Спочатку турбувалися про фізичну безпеку — як особисту, так і сім’ї. А коли кожен почасти розв’язав це питання на найближчий час, почали налаштовуватися на роботу й боротьбу на своєму фронті.
Загалом наш робочий процес не дуже змінився, оскільки команда вже вміла працювати дистанційно: проводити зустрічі, запускати проєкти, генерувати ідеї. Цього ми навчилися ще в часи пандемії Covid-19. Та якщо раніше компанія будувала бренд, створювала проєкти й шукала партнерства лише на локальному ринку, то зараз ми активно переорієнтовуємось на закордонний ринок.
Презентувати компанію на закордонному ринку — це як втискатись у менший за розміром одяг: ніхто про вас не знає, потрібно з нуля заявляти про свої навички та шукати способи зацікавити відмінного за ментальністю клієнта.
Звичайно, є ще одне випробування, яке зараз проходять усі українці, — розвивають навичку працювати в умовах війни. Наші новинні стрічки переповнені трагічними новинами про втрату бійців, друзі йдуть на фронт, близькі евакуюються. Це складно на всіх рівнях (психологічному, фізичному), але наша нація є великим військом, що виборює свободу та стоїть за власні цінності. Тому кожному з нас потрібно прийняти випробування війною і бути корисним у своїй сфері.
Роль менеджерів у війні
Мій товариш і герой, який зараз в ЗСУ, сказав: “Головне, що повинні зробити всі — це перемогти ворога у своїй голові”. Це я і роблю, маневруючи на емоційний гойдалках. Спочатку я, як і більшість, виконувала різні ролі: від роботи на кухні (приготування їжі та її пакування) до радиста (керувала відправленнями, збирала та розповсюджувала інформацію). Але для того, щоб не розпорошувати сили на безліч процесів, потрібно повернутися до своїх коренів і ключових навичок. Дуже важливо згадати, у чому ви є найефективнішим, і спрямовувати свою діяльність на наближення перемоги України.
Наприклад, у мене це — продюсування, і саме під час війни вдалося зрозуміти роль цієї навички. Зараз неможливо якісно виконати жодне завдання без менеджера, який об’єднає людей, розробить зручний для всіх графік і реалізує цікавий проєкт.
Тому менеджери, які перебувають у безпеці, мають масштабний простір для реалізації своїх навичок. Нашою зброєю є витримка та зібраність — за допомогою них ми організовуємо людей, плануємо роботу (від формулювання ідеї до її запуску), підтримуємо моральний дух, налагоджуємо комунікацію. Також у pro-менеджерів добре розвинене критичне мислення та вміння працювати у стресових і невизначених ситуаціях. Це все зараз дуже необхідно компаніям, щоб продовжувати працювати.
Пригадайте джазову імпровізацію — вона є метафорою самовідновлення у світі, що постійно трансформується. У джазі не існує помилок, а лише втрачені можливості. І якщо хтось зіграє не в ноту, то єдина помилка решти гурту — не відреагувати на неї.
“Джазовий ансамбль є прикладом досконалої машини для навчання. Це організм, що самовідновлюється, він готовий оговтатися майже від будь-чого”. Сила менеджера — у змозі створити таку саму синергію в команді, що буде відновлюватися попри всі складнощі.
UKRAINIAN SIGNAL
Почалося все з того, що одного ранку російська ракета влучила в сусідній будинок, а її уламок пошкодив кілька квартир нашого будинку. У той момент ми були вдома, тож одразу зібрались і вирішили їхати в більш безпечне місце, а саме в Івано-Франківськ. Так я залишилася без дому та далеко від свого рідного Києва.
Спочатку мені потрібен був час, щоб оговтатися. А коли відчула, що готова до роботи, то долучилася до локальних благодійних ініціатив. Ще трохи згодом вирішила організувати й провести поп-ап кінотеатр в одному з улюблених закладів Франика. До речі, на це мене надихнув виступ Президента, який розповідав про культурну спадщину України. Тоді я почала шукати інформацію про роботу кінотеатрів у періоди минулих війн: які фільми показували, як створювали закриті спільноти та вели культурну пропаганду. Тож після вивчення історичного досвіду в мене виникла ідея створити фронтовий клуб кіно, щоб підтримати моральний дух українців і збирати гроші для ЗСУ.
За декілька днів я зробила афішу, домовилась із кінодистриб’ютором “Артхаус Трафік” про показ “Мої думки тихі”, знайшла локацію та зробила промо в Instagram. На першому показі було приблизно 40 людей, і разом нам вдалося зібрати понад 30 000 грн. Усі гроші я відправила своєму другові Дмитру (зараз він є партнером, співвласником і Head of Fundraise Ukrainian Signal), який почав займатися фандрейзингом для допомоги ЗСУ ще з 24 лютого. Далі проєкт розвивався інертно: люди запитували про наступні сеанси в інших містах України та виявляли бажання приходити на покази. Завдяки цим запитам ми провели покази в Луцьку та декілька разів у Львові.
Поступово увага до України з боку Європи згасала, тож ми вирішили провести кілька показів за кордоном і розповісти іноземній спільноті про війну через документальні фільми. Дмитро якраз перебував у Берліні та охоче долучився до організації показу. Також він залучив свою подругу Надію, яка допомогла зі всіма процесами. До речі, зараз вона є артдиректоркою та співвласницею проєкту Ukrainian Signal.
Саме так ми стали емпатійним кіноклубом — з айдентикою, власним брендом і офіційним благодійним фондом. І зараз у нашій команді четверо людей: Дмитро, Надія, я та Даша (Head of production and partnership), а також локальні продюсери в європейських містах.
Місія Ukrainian Signal — експортувати українську культуру, показувати вітчизняне кіно та об’єднувати небайдужих навколо нашої творчості за кордоном.
Про вигоряння
Зараз у мене немає вигоряння в класичному, довоєнному, розумінні — радше є тривога через актуальні події. Але продовження діяльності потребує багато ресурсів — потрібно встигати оговтуватися від новин і збирати себе докупи. Це нова реальність українців: ми емоційно падаємо, встаємо, відроджуємося та продовжуємо лупати скелю.
Військові кажуть, що потрібно налаштуватися не на спринт, а на марафон. Тому я підтримую себе доступними способами: роботою у спільнотах Spiilka та Ukrainian Signal, успіхами ЗСУ, почуттям гумору. І звісно, розумінням своєї ролі в цій новій системі та усвідомленням чіткої відповіді на запитання “Чим я можу бути корисна?”.
Як знайти свою роль у наближенні перемоги?
Головне спиратися на свою сильну сторону: знайдіть, валідуйте власну роль у цій війні та будьте чесними. Якщо відчуваєте в собі сили на нову діяльність, то спробуйте розвиватися в ній. Особисто моїм шляхом є полірування й масштабування своєї основної сили. Також я підтримую баланс стабільності й викликів. Перший елемент є безпечною основою, що відповідає за прозорі робочі процеси, безпеку, висловлення думок, передбачувані умови (вони дають змогу зосередитись на завданнях, а не розсипатися на мікротаски). Виклики — це дофамінова основа, яка відповідає за реалізацію нових нетипових завдань.
Усі проживають особисті історії, кризи та складні моменти. Це нормально, тому піклуйтеся про себе, прокачуйте витривалість, спіть, збалансовано харчуйтеся. Коли будете відчувати достатньо енергії, то спробуйте сприйняти себе з іншого боку — як інструмент з навичками. Знайдіть цю унікальну автентичність усередині та масштабуйте її в проєктах, ризиках, у чомусь новому та нетиповому.
Я завжди любила розповідати історії, просувати українські бренди та бути причетною до їхньої впізнаваності. Також мені подобається працювати з проєктами корпоративної соціальної відповідальності, тому на всіх своїх робочих місцях я впроваджувала такі ініціативи.
На початку 2022 року я вирішила змінити компанію, щоб мати нові можливості для розвитку. Після моніторингу вакансій та кількох інтерв’ю 14 лютого я нарешті вийшла на роботу, на посаду PR-спеціалістки.
Як змінилися робочі процеси після 24 лютого?
24 лютого я ще не усвідомлювала, що відбувається, та намагалася спокійно завершити планову статтю. Але дуже скоро роботу в межах нового проєкту призупинили на невизначений термін, що занурило мене в шок. А ще трохи згодом я вирішила поїхати в більш безпечне місто.
Я відчувала готовність діяти й допомагати на інформаційному фронті. Спочатку самостійно збирала й поширювала інформацію про ситуацію на кордонах, допомагала людям знайти житло й транспорт, зверталася до іноземців з проханням “кричати” про ситуацію в Україні.
У перший тиждень березня зі мною зв’язався колега з минулої роботи та поділився ідеєю Stand4Ukraine, який зараз існує під назвою Yellow Blue. Ініціатива мені сподобалося, тож я одразу погодилася долучитися до команди.
Роль PR-спеціалістів у війні
Мені близька думка, що на інформаційній війні нашою зброєю є правдива інформація. Саме через цю призму комунікаційники виконують безліч важливих завдань, які наближають Україну до перемоги.
Наші навички не змінилися, але тепер замовником є вся країна, а метою — лояльність світу, перемога та мир.
PR-спеціалісти можуть допомагати журналістам у пошуках історій та контактів, поширювати інформацію про благодійні ініціативи та важливі сервіси. І найголовніше — привертати увагу іноземних медіа через розповіді про актуальні події.
Yellow Blue
У перші дні повномасштабної війни вся наша команда поширювала важливу інформацію, донатила на цільові збори, і звісно, кожен з нас став волонтером у своєму місті. Але попри всі ці дії ми хотіли зробити щось масштабніше. У пріоритеті було залучення коштів із-за кордону та збереження інтересу іноземців до російсько-української війни. Тоді ж почалися брейншторми та вигадування ідей. І якось ми звернули увагу, що багато художників з усього світу підтримують українців саме артами та малюнками.
Так виникла ідея друкувати їхні роботи на одязі, а кошти з продажу передавати у благодійні фонди. Спочатку моїм завданням було знаходити інфлюєнсерів, які захочуть підтримати проєкт і розповісти про нього, а згодом я долучилась до комунікації з благодійними фондами.
На перших етапах ми віддавали всі гроші на закупівлю обладнання для військових. Але зараз перейшли до системнішої благодійності: коли клієнт купує річ, то може самостійно обрати, куди саме йдуть його кошти. Це можуть бути потреби армії, закупівля гуманітарних товарів для населення, допомога дітям або тваринам. Станом на початок вересня проєкт Yellow Blue допоміг Україні на суму 1,2 млн грн.
Нас дуже мотивує у цій справі підтримка світових лідерів думок. Серед них Мей Маск, фешн-ілюстратор Девід Даунтон, футболіст Даріо Срна, пін-ап діва Діта фон Тіз. Також ми пишаємося тим, що берлінський стиліст Френк Вільде неодноразово демонстрував свої відомі аутфіти в ліфті з нашими футболками.
Про вигоряння
Я думаю, що одна з головних проблем, з якою ми зіткнулися, — відсутність можливості впливати на обставини. Ця втрата контролю над власним життям сильно вибивала мене з рівноваги. Тому я намагалася зміщувати увагу на ті дії, які були мені ще підконтрольні. Наприклад, на адресну допомогу, планування свого дня, вибір контенту, який споживаю. Такий підхід допомагає втриматися на плаву емоційних хвиль та зберегти потрібний рівень продуктивності.
Як знайти свою роль у наближенні перемоги?
Допомога іншим є надзвичайно потужним інструментом боротьби зі стресом, розпачем та болем. Тому спробуйте менше фокусуватися на деструктивних думках і шукайте способи висловлювати свої переживання в екологічній формі.
Зараз ми повинні знайти свої найсильніші сторони та застосовувати їх. Адже те, що українська армія міцно тримає оборону, відкриваються нові бізнеси, голлівудські актори відвідують Україну й увесь світ про нас говорить — є результатом злагодженої роботи спеціалістів різних сфер.
Коли емоційне напруження накриває з головою — поділіться переживаннями з близькими, практикуйте тренування, йдіть на прогулянку. А потім перейдіть до конструктивних запитань: “Що я можу змінити? Що мені для цього потрібно? До кого можна звернутися за порадою?”.
Зазвичай саме ця практика допомагає мені вийти з позиції жертви обставин і спрямувати енергію в позитивне русло. Часто буває складно боротися з негативом наодинці, тому не бійтеся звертатися по допомогу до інших людей. Наша об’єднаність є однією з ключових сил.
Моя робота — це створення анімаційних кліпів з українськими гуртами, медійними та артпроєктами. Декілька років тому я переїхав до США, де отримав змогу вільно вибирати проєкти лише із цікавими ідеями, оскільки фінансова складова втратила свою чинність. Я творив, розповідав історії через ілюстрацію, шукав нові шляхи для висловлення та не оглядався на тренди.
Але у 2021 році я вигорів і вирішив сповільнити темп: не брав нові проєкти, ходив у гори, катався на велосипеді, проводив час на природі. За цей період мені вдалося відновитися, тому з 24 лютого я включився в роботу на максимальних обертах.
Як змінилися робочі процеси після 24 лютого?
У перші дні війни про роботу навіть думок не було — шок і розгубленість керували всіма діями. Я 24/7 читав новини й підтримував зв’язок з родиною та друзями. Трохи згодом вдалося включитися в роботу й спрямувати всю лють, злість та обурення в пікселі. На той момент я нічого не малював понад 6 місяців, але цей негатив потрібно було кудись випустити, тож творчість розпочалася для мене наново.
Я відчуваю, що зараз необхідно інформаційно та культурно наближувати перемогу України. Весь народ пише важливу сторінку історії великим і важким шрифтом. І поки увага світової спільноти прикута до нас, роль митців і креаторів полягає у тому, щоб показати світу українську сміливість і пояснити, чому путінську імперію потрібно зупинити.
Роль ілюстраторів у війні
Інформаційний фронт — про силу та потужність. Саме на ньому наш народ чинить спротив російській пропаганді. За 7 місяців війни ми вже довели, що українські меми сильніші за кремлівських пропагандистів та їхні пожовклі методички. Але всі новини мають короткий термін придатності, тож креативникам потрібно бігти із шаленою швидкістю, щоб Україна залишалася на перших шпальтах.
Ілюстратори повинні розповідати про війну через свій інструмент роботи чітко, швидко та якісно. Це дає людям емоції та фіксує історії, а також єднає народ, підтримує, допомагає переживати кризові етапи з усмішкою.
Наприклад, я створив серію ілюстрацій під назвою “Супергерої серед нас” (The Superheroes Among Us), що зображає звичайних людей з надзвичайною хоробрістю, людяністю, відвагою. Мені завжди подобались історії героїв, епос і комікси. Але зараз немає потреби щось вигадувати, адже легенди народжуються у нас на очах, потрібно лише встигати їх малювати. Серія була представлена в Берліні та Сіетлі, про неї писали The Seattle Times та інші видання.
Способів допомоги є безліч, і кожен ілюстратор повинен сам знайти свій вид діяльності. Можна робити проєкти за донати. Наприклад, я з нагоди свого Дня народження малював портрети за донат для фонду “Повернись живим”. Загалом намалював тоді понад 100 портретів і зібрав суму $8770.
Зараз у мене є магазин із власним мерчем у США: 30% від прибутку я передаю на допомогу Україні. Протягом певного часу я створював дизайни для українських гуртів, а згодом вирішив запустити власну колекцію та наближати в такий спосіб перемогу.
Графічний батальйон
“Графічний батальйон” — це спільнота мультимедійних волонтерів, що працюють заради перемоги України. Датою його заснування можна вважати 26 лютого, коли я запустив на своїй Facebook-сторінці пошук охочих допомагати з монтажем відео, графічним дизайном, перекладами, анімацією. На мій допис відгукнулося багато людей, тому Діана Яковлева та Марина Маляренко почали координувати комунікацію між учасниками. Загалом у нашій групі активно брали участь приблизно 150 людей.
Завдання змінювалися майже щодня, оскільки війна непередбачувана й потреби дуже мінливі. Спочатку команда займалася перекладами матеріалів, збором відеохроніки й титруванням репортажів, щоб поширювати інформацію про події на іноземну аудиторію. Згодом ми генерували ідеї для плакатів, листівок, банерів, зборів коштів і креативних звітів. Також підхоплювали швидку роботу: створювали ілюстрації для дописів, музичні відео з хроніками війни, співпрацювали з українськими гуртами.
Коли проєкт став упізнаваним, ми почали отримувати дитячі малюнки з бомбосховищ. Тоді наші аніматори вирішили перетворювати ці малюнки на короткі мультфільми й надсилати назад дітям. Це зміщувало увагу малечі від жахів війни, спонукало продовжувати малювати, аби ще раз побачити магію, у якій їхня творчість оживає.
Зараз проєкт розвивається під назвою “Графічний батальйон для дітей”. Спільно з психологами створено кілька відео на тему правил безпеки під час повітряної тривоги для запобігання психологічним травмам. Ці роботи отримали грантову підтримку, тож командам випала можливість працювати над створенням серії таких відео.
Сам проєкт “Графічного батальйону” вже не працює як група швидкого реагування, оскільки більшість волонтерів змогли повернутися до своїх проєктів або знайшли нові. Але спільнота досі залишається — люди можуть тут познайомитися, допомогти фрилансерам і знайти волонтерів.
Про вигоряння
Накрученість від подій та новин допомагає отримати бурхливу енергію, яку можна миттєво перетворити на дію чи творчість. Але цей імпульс залишає після себе випалене місце, якщо не відновлюватись і не стежити за тим, як витрачаєш енергію. Не можна пробігти марафон у темпі спринту. Коли роботи й ідей дуже багато, то можна перемикатися між різними видами діяльності, навіть якщо є внутрішнє бажання дотиснути й доробити одну справу до кінця. Наш мозок сприймає цю зміну роботи як певний відпочинок. Якщо підкрадається прокрастинація, головний ворог ефективності, то дуже допомагають списки справ і викреслення виконаних пунктів.
І звісно, не забувайте “розкручуватися”. Для мене найкращі способи це зробити — велосипед і сноуборд. Повертаючись після катання, прямо відчуваю, як ніби порозкладав ідеї по поличках і прибрав тривожний пил у голові.
Як знайти свою роль у наближенні перемоги?
Кожен повинен знайти свою справу, у якій він буде ефективним і одночасно отримуватиме задоволення від процесу. У воєнний час усі професії потрібні, навіть якщо на перший погляд здається, що вони ніяк не суміжні з війною. Тому спочатку визначте сферу, яка вас запалює ізсередини, знайдіть однодумців і вже разом генеруйте ідеї, спрямовані на допомогу Україні.
Якщо ви ілюстратор або дизайнер, то створюйте колаборації з іншими митцями, співпрацюйте з іноземними ЗМІ, пропонуйте креативне подання інформації та захищайте інформаційний фронт. А коли з’являється відчуття, що ви можете бути більш корисними в інших процесах, не відмовляйте собі в цьому: волонтерте, готуйте їжу, привозьте гуманітарні вантажі. Можливо, свою роль ви знайдете не одразу, тому не кваптесь і дайте собі достатньо часу на пошуки.
До 24 лютого я завершувала роботу над своєю книжкою, яка повинна була вийти в березні, але через війну її реліз запізнився на пів року. У мене було абсолютно прекрасне, спокійне та розмірене життя. Я вела свій маленький бізнес із продажу домашнього декору, планувала відпустку, відкладала гроші на наше з коханим перше авто. Усе було чудово, і я знаю, що буде ще краще.
Як змінилися робочі процеси після 24 лютого?
Свою основну функцію я зрозуміла одразу. З першого дня писала тексти, які, судячи з реакції на них, допомагали нашим людям і дратували росіян. Як і багато проукраїнських лідерів думок, я зазнаю систематичного утискання своїх прав у соціальних мережах. У мене сильно впали охоплення з другої половини березня, хоча резонанс, який спричиняють мої пости, мав би впливати на статистику інакше. Але я вже настільки оволоділа мистецтвом алегорії, що останнім часом російським ботофермам буквально немає на що в них поскаржитись.
Головне, що змінилось у формі моїх висловлювань, — це емоційний градус. Я ніколи не вважала себе слабкою та не почувалася дівчиною-квіткою, яку легко образити, оскільки в мене сильний внутрішній стержень та характер. Війна просто дала вихід тій його частині, яка дрімала під час мирного життя.
Найекстремальніші обставини змусили мене дістати з найтемніших кутків своєї особистості страшенну лють і вогонь із мечем, які я сублімувала в слова.
Роль письменників у війні
Головна зброя людей, що пишуть, — небайдужість. Таке моє глибоке переконання. Я не хочу говорити, що всі письменники й автори зобов’язані писати під час війни про війну — ні. У деяких людей просто відняло цей дар тимчасово: вони заклякли, і не треба себе за це картати. Але якщо ви зберегли здатність писати, то не будьте байдужими.
Зараз я хочу заходити на сторінки тих, хто володіє словом, і бачити тексти, що апелюють до совісті, принципів, вірувань. Хочу бачити тексти, що несуть у собі нові сенси, а не популістські лозунги. Оскільки зараз багато хто підсів на голку вподобайок: пишуть абсолютно беззмістовні речі, наповнені патріотичними штампами, і збирають на цьому лайки. А нам не це потрібно від людей, що пишуть та мають критичне мислення.
Хочеться питань і тверджень, що допоможуть суспільству подорослішати, стати впевненими в собі, позбутися комплексу меншовартості, про який зараз стільки розмов. Короткими дописами про “Україну в серці” цього досягти не можна. Тут треба ризикнути прихильністю аудиторії заради голої правди та неприємної колючої принциповості, впевненої позиції. Ось чого я хочу від людей, які пишуть, а не просто заграють словами з аудиторією.
Здебільшого я допомагаю саме текстами — в Instagram, Facebook та на Patreon. Коли мені масово говорять, що мої дописи допомагають встати з ліжка з новими силами, то це, мабуть, і можна назвати основним способом допомоги українцям. Не дати скиснути, втратити надію, ослабнути. Я ж і собі своїми текстами допомагаю передусім. Це шлюз, через який я спускаю свій біль.
Про вигоряння
Останнім часом я частіше почуваюсь погано, аніж добре. Зокрема фізично. Але я впевнена, що це не вигоряння, а просто нашарування всього поганого, що я вже знаю, стало таким важким. І його настільки багато, що стає все важче й важче проживати кожен день. Але на цьому тлі все хороше проступає ще яскравіше. Насправді ви застали мене в перехідному періоді, де я вчуся врівноважувати цю бетонну плиту горя й піднесеність від того, що життя прекрасне і його дуже багато навкруги.
Як знайти свою роль у наближенні перемоги?
Люди творчих професій мають зрозуміти, що вони світло в кінці цього тунелю із трупів і зруйнованих міст. Сьогодні саме творчість показує всім, що у світі є багато прекрасного, заради чого варто продовжувати боротьбу. Бо в перспективі ми, звичайно, боремося за свою державність, а не просто за свою землю. Та в моменті, на цьому шляху, кінця якому не видно, потрібно щось, крім злості та ненависті до ворога. Звичайно, це потужне паливо, але потрібно щось іще як мотивація не здаватись і не опускати руки.
Нам потрібні картини, музика, скульптура, нові колекції суконь і футболок. Потрібна фотографія, букети квітів, прикраси й нові парфуми. І нові книжки, звичайно ж.
Ці речі, які дуже часто зовсім не речі, а відчуття, — саме вони й наповнюють життя людини сенсом.
Крім патріотизму й жаги до боротьби, у нас має бути місце для бажання красиво вбиратися, смачно їсти й бачити прекрасне. Я в це вірю, як у нашу перемогу. І це настільки ж важливі для мене речі, як збір на машину для передової чи закупівля медикаментів для тимчасово окупованих територій. Усе це і є наше життя. Ми маємо відчувати його не тільки через біль і розпач, а й через те чудове, дивовижне, заради чого ми сьогодні так хоробро б’ємося. Заради щастя, насолоди, ейфорії, радощів, задоволення, а їх приносить не тільки спостереження, як палають окупанти. Ці почуття нам дарують, зокрема, плоди чужої творчості. Тож, друзі, творіть, будь ласка. Це зараз дуже важливо!