Читання стає ексклюзивнішим, на нього потрібно знаходити час. У минулому воно майже завжди було маркером освіченості та посиленої культурності. Нині здається, що всі тільки те й роблять, що читають щось мотиваційне чи бізнесове. А насправді читання все ще залишається опцією, доступною далеко не всім. Вільний час, години на себе вкрай часто сприймаються як розкіш.
Ринок Британії минулого року показав серйозний приріст запиту на аудіокнижки. Там це пов’язано, передусім, із традицією «слухання», до якої десятиліттями людей привчало BBC. В Україні із цим сутужніше: ринок аудіокнижок поки що майже відсутній, а електронних – фрагментарний і спорадичний. Видавці бояться піратства. І поки питання не буде розв’язано на рівні законодавства, а це теж складно зарегулювати коректно, ніхто не хоче додатково ризикувати.
Попри те, що в межах майбутніх двох-трьох років я би не чекав на вибух пропозицій на ринку аудіокнижок, динаміка на прослуховування культурного контенту має посилитись. Потроху набирають популярності західні подкасти, з’явилася дещиця своїх. І тут варто помітити ту обставину, що люди хочуть поєднувати прослуховування із чимось іще — слухати книжки за кермом чи дорогою на роботу в транспорті. Тобто час на літературу можна знайти, але «вільним» його не назвеш.
Люди хочуть поєднувати прослуховування із чимось іще — слухати книжки за кермом чи дорогою на роботу в транспорті. Тобто час на літературу можна знайти, але «вільним» його не назвеш
Для мене завжди великий страх залишитись без читання в тривалій дорозі, якщо телефон розрядиться. Тому я, попри «робоче» читання переважно з телефона, ніколи не забуваю про паперову книжку. Хоч одна із собою має бути, так спокійніше.
Книжка поступається сфері діджиталу в ефектності, хоча її ефективність часто куди вища, ніж інтенсивний інформаційний чи соцмережевий серф
Це, якщо подумати, несподівана реалія в епоху «повзучої демократизації»: усе частіше йдеться про чотириденний робочий тиждень для розширення приватної території і збільшення часу на фізичне відновлення, проте на читання його однаково бракує.
Та я би не вважав це тривожним сигналом. Просто на новому соціальному завитку відбувається зміна споживацьких пріоритетів. А проте, на контрасті з хронічно заклопотаними, відданішим буде батальйон тих, хто регулярно читає. Книжка поступається сфері діджиталу в ефектності, хоча її ефективність часто куди вища, ніж інтенсивний інформаційний чи соцмережевий серф. Стабільне читання – це про стратегування внутрішньої екології, а не тактичні миттєві виграші. Хоч буває і так.
Книжки вчать формулювати болісні запитання
Особисто мене література навчила, що багато чого вже створено: до мене і краще за мене. Бо звідки часто зроджується амбіція бути філологом? Приховане бажання написати щось самому. Моя базова ідентичність – це «людина, яка пише про літературу та культуру загалом». Тому, зібравши у 2016-му книжку «Ціна питання: 27 інтерв’ю Євгенію Стасіневичу», я дещо заспокоївся, зрозумівши, що мені цілком комфортно займатися професійною літературною критикою, у різних форматах і різними інструментами, періодично випускаючи нехудожні книжки. Наступного разу це може бути есеїстика.
Що більше ти читаєш, то гостріше розумієш: багато чого вже було. І ось так про війну написали, і ось так – про стосунки. Це допомагає збити з голови корону марнославства та усвідомити, що ти не такий оригінальний, як собі регулярно думаєш. Також це добра терапевтична процедура: правильно відчувати власні межі та зіставляючи амбіції з тим, що вже є. Часом буває прикро — мовляв, випередили, негідники. Але разом із тим можна добряче на цьому видихати. І шукати далі.
Моя базова ідентичність – це «людина, яка пише про літературу та культуру загалом»
Якщо ти читаєш книжки, то можеш навчитися формулювати дуже болісні запитання
Що ще дала література? Подарувала – і продовжує це робити – прегарні години читання, те, що містики називали продуктивною «тишею серця», а добрі психологи – відчуттям осмисленості власного життя. Врешті я не менш вдячний і за книжки, які порушували мій комфорт, змушуючи переглядати основи, як-от романи Івліна Во, інших письменників-мізантропів, що загалом не надто вірять в людину.
Якщо ти читаєш книжки, то можеш навчитися формулювати дуже болісні запитання. Хороша література направду украй рідко відповідає на них, проте вміє контрасно їх вочевиднювати, наводячи оптику «високого дозволу» на реальність. А коли вже ангажувався чимось – неуникно шукатимеш відповідей. Будеш інтелектуально рухливим.
У сильної історії форма та зміст — нерозривні
Рідко письменник може запропонувати щось реально революційне. У хорошій книжці план вираження та план змісту переплітаються і дружать: класна історія та, що сюжетно захоплива й вигадлива, і водночас добре запакована. Це така давня формалістська формула.
Попри те, що сьогодні в нас епоха сторітелінгу та апологія наративності, я не вірю тим, хто говорить, що зараз читача може втримати лише сильна історія. Треба істотно уточнювати: сильна історія, що сильно розказана. Бо є приклади хороших історій, які написані погано. І це їм заважає. До прикладу, трилогія «Голодні ігри» Коллінз не стала таким явищем, як «Гаррі Поттер». І одним з пояснень якраз може бути філологічний бекграунд Джоан Роулінг, її вміння не тільки фантазувати, а й писати, збирати текст докупи.
Роман як такий диктує масштаб сюжету, а значить, і впливає на саму нарацію. Неможливо сказати, що романний жанр — це просто форма. Ми ж розуміємо, що в романі повинна бути глибина і широта, певна кількість внутрішнього повітря (опуклих героїв, ідей, прийомів). І якщо ця кількість невелика, то такий текст у наших палестинах слід називати повістю. Як автор ти повинен бути цікавим в онтологічному сенсі, на рівні суті. А власне історію можна і треба докручувати через форму. Потрібно тримати у фокусі обидва компоненти цієї великої бінарності. Адже література може бути вкрай різною, але точно не може бути нудною. Ані як текстова машинерія, ані як розповідь про конкретні події.
Є й такі автори, які не сильно думають про читачів, а розбираються передовсім із собою, самою конструкцією мови, відтінками епохи за вікном. І це ок
Звісно, в різних літературах бувають такі періоди, коли письменники зумисно йдуть шляхом принципово не яскравим, а цікавим. Після Другої світової оце “ми не будемо розважати аудиторію” було особливо помітним у певних колах. Є й такі автори, які не сильно думають про читачів, а розбираються передовсім із собою, самою конструкцією мови, відтінками епохи за вікном. І це ок. Таких авторів ніколи не буває більшість, вони не створюють «нараційного колапсу» та нестачі популярних сюжетів у масштабах всієї літератури.
Таке письмо може бути віртуозним і першокласним, але коло поціновувачів у нього досить вузьке. Адже в книжку, потенційно популярну від початку, вмонтовано образ її читача — тієї імпліцитної фігури, якій хочеться зробити і цікаво, і свіжо. Чиї очікування хочеться заодно і сформувати, і виправдати. Хочеться розбудити глибинний інтерес.
Для мене «цікава книжка» – це, скажімо, коли хочеться лягти спати пізніше, ніж зазвичай. А я і без того лягаю пізно. Коли ти не одразу розумієш, як це зроблено і куди воно веде. Кожен може знайти свою відповідь на запитання «Що таке цікаво», впевнений. Спробуйте.
Для мене «цікава книжка» – це, скажімо, коли хочеться лягти спати пізніше, ніж зазвичай. А я і без того лягаю пізно. Коли ти не одразу розумієш, як це зроблено і куди воно веде. Кожен може знайти свою відповідь на запитання «Що таке цікаво», впевнений. Спробуйте
Для письменників далеко не всі опції закриті
Можна думати, що певний сюжет («принц-утікач», «неможлива любов») уже давно «втомився», його безжально затягали. А потім виходить чиясь книжка, і виявляється, що – а ти ж гляди! – ніхто так ніколи не робив.
Варіантів історій, аранжувань і кутів зору, як і ходів у шахових партіях, теоретично безліч. Здається, що поле маленьке, як ото у Борхеса, «лишень чотири цикли», проте комбінацій складових – пребагато
Письменники-фантасти часто думають, мовляв, позаяк їхні сюжети вже оригінальні, то у площині текстової фактури можна бути не надто вигадливим. І це помилка. Або, скажімо, «масовик» Ден Браун. Якщо подивитись на його романи з літературознавчого погляду, то маємо констатувати: він добре вигадує, але сповиває тексти в доволі простацьку форму. І на рівні композиції, і на рівні стилю. Інший момент, що своїми недолуго зробленими історіями він зазвичай потрапляє у нерв доби. Звідси й успіх: конспірологія, біологічна зброя, теорія еволюції. Проте читати це, думаючи про техніку виконання, нестерпно.
Масовий читач справді любить, коли простіше, коли поріг входження в текст низький. Водночас є історії, де форма складніша, ніж могла би бути. У такому разі аудиторія звужується — і це теж ок. До прикладу, тексти неймовірного Джона Краулі чи велична трилогія «Ґорменгаст» Мервіна Піка.
Певні ніші закриваються одразу, а ринок рухається шляхом посилення вибагливості. І надалі треба мати все більше ремесла в руках
Певні ніші закриваються одразу, а ринок рухається шляхом посилення вибагливості. І надалі треба мати все більше ремесла в руках
А втім, важливий момент зі слабкими текстами ось у чому: вдруге на подібному «розбадяженому пальному» їхати куди важче, це часто «разова акція». Саме тут і криється відповідь на запитання: «Навіщо йти вчитися, якщо можна класно вигадати й так-сяк написати – і це зайде?» Бо вдруге може не спрацювати. Де другий суперпопулярний Ден Браун зі зброєю масового знищення чи теоріями змови? Немає.
Певні ніші закриваються одразу, а ринок рухається шляхом посилення вибагливості. І надалі треба мати все більше ремесла в руках. Те, що масовий читач любить, коли розжували, не означає, що саме ви повинні йому всіляко догоджати, спрощуючи і полегшуючи. Та й нема певності, що він не змінить своїх пріоритетів завтра. Позаяк, із іншого боку, не слід його вважати зовсім уже простаком, що читає лише Джеймс і Паттерсона: «Щиголь», зрештою, теж став бестселером.
Ми живемо в ситуації глобального ринку
На українському книжковому ринку немає залізно закріплених за кимось територій, адже він поки не має чіткої структури
Ринок набирає обертів, середній рівень підвищується. Якщо 20 років тому середньою планкою були романи того ж Брауна, то сьогодні є Amazon, де в топах – міцні трилери про химерні сімейні таємниці, чий рівень, як правило, вищий за Моріарті з її «Великою маленькою брехнею». Для авторів ця зміна означає одне: потрібно робити більше і краще та підтягуватись до нової норми, нової середини.
На українському книжковому ринку немає залізно закріплених за кимось територій, адже він поки не має чіткої структури
Нині найпопулярніша книжка в Британії – «Хлопчик, кріт, лисиця та кінь» Чарлі Маккі. І це не роман, а такий формат «Маленького принца». Тобто є попит на «дешеву мудрість» і теплу притчу, дитячі книжки для будь-якого віку, що особисто я би пов’язував із певною інфантилізацію. Щоправда, ми живемо в ситуації глобального ринку. А там де ринок, мають бути дуже різні полиці та пропозиції. Сегментація та спеціалізація.
На українському книжковому ринку немає залізно закріплених за кимось територій, адже він поки не має чіткої структури. Тобто можливостей дуже багато. Взяти хоча б «неонародницькі» романи Люко Дашвар, яка пише, міксуючи українську історію, дещо етнографічний сентименталізм і таку межову драматичність. І це добре продається. Але не можна сказати, що ця ніша зайнята суто її текстами. Молодим теж можна (та чи треба?) туди заходити, проте питання в іншому: чи маєте ви подібний нюх на «душевну сльозливість»?
Ефект сучасника — «знаю лиш те, що бачив за своє життя», — який когось надихає, та зчаста фруструє. Тому тривожність, що переважно є наслідком банальної недоосвіченості, треба перекривати якраз начитаністю
Старше покоління в Україні значно дискредитоване: давнішою співпрацею із системою, політичними симпатіями, ставленням до сучасності, естетичною глухотою. Це, з одного боку, добре: заходь куди хочеш та пиши про будь-що. І поезія вже, на щастя, десакралізована, і народ можна не любити. А з іншого боку, ми не маємо нормальної ієрархічності, позбавлені здорової переємності, яка давала би зрозуміти, чиїми слідами можна йти, з кого виводити власну генеалогію.
Ефект сучасника — «знаю лиш те, що бачив за своє життя», — який когось надихає, та зчаста фруструє. Тому тривожність, що переважно є наслідком банальної недоосвіченості, треба перекривати якраз начитаністю
Тобто виходить, що територія часто справді незасиджена, хоча на культурні мапи нанесена. Та все одно на ній можна загубитися. Багатьом здається, що тут ніколи й нічого не писали. Ні детективи, ні фантастику (а принаймні були й Шовкопляс, і Руденко). І вільно від того стає, і страшно. Ефект сучасника — «знаю лиш те, що бачив за своє життя», — який когось надихає, та зчаста фруструє. Тому тривожність, що переважно є наслідком банальної недоосвіченості, треба перекривати якраз начитаністю. Білі плями у власному культурному ландшафті не треба плутати з плямами реальними. Їх слід хоча б заштриховувати.
Жанр — не вирок
Те, з якого жанру ви заходите в літературу, нічого принципового вже про вас не говорить. Написаний детектив — ще не значить, що за 50 років ви не станете класиком. Канонізувати із часом можуть різні фігури, передбачати тут усе складніше.
Притомна жанрова література – що то таке? Вона не про «гірше й легкостравніше», а про чесність перед читачем. Вона професійно виконує власні зобов’язання: ось інтрига, ось упізнавані типажі, антураж і конфлікт.
Існують книжки, що завдяки професійним навичкам письменників вистрибують із власних жанрів, стаючи чимось більшим та цікавішим, ніж конвенційний детектив і трилер
Літкритика певний час виокремлює щось на кшталт «жанр плюс» — тексти, де бачимо жанрові складові з додатковою приємною «націнкою». Наприклад, мистецтвознавчі детективи, де вбивства йдуть поряд із полегшеною історією мистецтва. Загалом прекрасний формат — широкий читач може і розважитись, і підвищити в чомусь свою компетенцію. Або трилери із проникливою соціальною критикою. Або фентезі, що пишеться поверх реальних середньовічних сюжетів.
Тобто існують книжки, що завдяки професійним навичкам письменників вистрибують із власних жанрів, стаючи чимось більшим та цікавішим, ніж конвенційний детектив і трилер. Так буває, коли автор виконує свої зобов’язання перед жанром, але таланту вистачає на більше: на психологічну глибину, виробленість форми, додатково озвучену й розроблену проблему, композиційну свіжість. Ба навіть мінімальна стилістична охайність речень, якими ви розповідаєте свою історію, може істотно поліпшити книжку. Цього можна й варто вчитися.