Український фотограф, куратор і засновник платформи MYPH Сергій Мельниченко представив новий документально-художній проєкт «Плівки з передової: фотографії, листи й артефакти українських військових». У центрі роботи — свідчення військових, які впродовж 2025 року знімали своє життя на одноразові плівкові камери.
Проєкт, що згодом набув форми фотокниги, поєднав фотографії, рукописні листи й особисті артефакти учасників, створивши колективний портрет війни зсередини — без репортажної дистанції та зовнішньої режисури.
Редакція Bazilik Media поспілкувалася із Сергієм Мельниченком про те, як виникла ідея «Плівок з передової», чому авторство у проєкті принципово віддали самим військовим та як фотографії, листи й особисті артефакти перетворилися на колективне висловлювання про війну.
Сергій Мельниченко — український фотограф, куратор та освітянин з Миколаєва, який працює на перетині концептуальної, постановної та документальної фотографії. У 2018 році заснував MYPH (Mykolaiv Young Photography) — школу концептуальної та артфотографії, яка згодом трансформувалася у багатопрофільну платформу, що об’єднує освітню інституцію, спільноту авторів, галерею, агенцію, видавництво, журнал 525 by MYPH та премію MYPH Photography Prize. Мельниченко є учасником понад 200 виставок, фестивалів та ярмарків у різних країнах світу. Автор 14 фотокниг — персональних і створених у співпраці з MYPH. Також виступив організатором і куратором понад 60 виставкових та мистецьких проєктів за участю молодих фотографів і фотографок MYPH на міжнародному рівні.
Як виникла ідея «Плівок з передової» і чому для вас було важливо, щоб саме військові стали авторами цих зображень, а не ви як фотограф?
У 2024 році я працював над великим проєктом разом із дружиною. Протягом року ми їздили по всій Україні, знімали людей — військових, волонтерів, представників різних сфер — і фіксували їхні історії та життя. Але мені дуже хотілося попрацювати більш тісно саме з військовими. Тим паче, що з 2022 року я активно займаюся волонтерством і маю велику базу контактів та постійне спілкування з військовими. Я хотів створити щось із максимальною залученістю військовослужбовців.
Водночас моя діяльність за своїм характером не є суто журналістською чи документальною. Тож мені було важливо застосувати партисипативний підхід: щоб я виступав більше як куратор і менеджер проєкту, ніж як фотограф. Саме так виникла ідея використати одноразові плівкові камери як інструмент, що дає змогу передати авторство самим військовим і побачити війну їхніми очима.
Як обирали учасників проєкту і як будували комунікацію з ними: були якісь інструкції чи вони повністю самі вирішували, що і як знімати?
Більшість учасників проєкту — це люди, яких я вже знав і з якими спілкувався раніше: товариші, близькі друзі, колеги-фотографи. Деякі з них долучилися до лав ЗСУ в останні роки. Частина учасників з’явилася випадково. Хтось казав, що має товариша військового, якому подобається ідея, — і так мене знайомили з новими героями. Зрештою вони теж стали частиною проєкту. Серед учасників є і одна дівчина — моя студентка Ксенія.
Щодо інструкцій — вони були, але мінімальні. Кожному учаснику я надсилав одноразову плівкову камеру разом із коротким текстом, де пояснював, що хотів би побачити: фотографії їхнього оточення, побуту — максимально чесні знімки, які їх характеризують. І все — жодних жорстких рамок, лише повна свобода у виборі того, що і як знімати.
Окрім камери, я також просив кожного надіслати назад артефакт і рукописний лист. У мене досі зберігся шаблон цього листа, який я друкував і відправляв разом із камерами, а також оригінали листів від учасників.
Як ви працювали з матеріалом і за яким принципом формували фотокнигу?
Працювати з матеріалом було складно: його було багато, дуже різноманітного — фотографії, тексти, описи, артефакти, листи, переклади. Над фотокнигою ми працювали разом із дизайнеркою Мариною Бродовською.
Структурно книга побудована з кількох блоків. Перший — це колективне бачення військовослужбовців: фотографії від усіх учасників ідуть впереміш, без прив’язки до конкретного автора. Це свідоме рішення показати цілісний погляд на війну очима самих військових, а не через призму фотографа, фотожурналіста чи документаліста.
Далі йде окремий блок із листами та артефактами – його можна гортати, як музейну експозицію: читати думки героїв, розглядати особисті речі.
Наприкінці книги є біографії учасників та індекси, марковання по сторінках, де зазначено, хто з військовослужбовців зробив ту чи іншу фотографію. Тобто авторство збережено, але винесено окремо, щоб не руйнувати відчуття єдиного колективного висловлювання.
У проєкті багато особистого й дуже вразливого досвіду. Як ви для себе визначали межу між документуванням і втручанням у приватність?
Це справді тонка межа. З одного боку, коли людина ділиться своїми внутрішніми переживаннями й думками, це можна розцінювати як втручання в приватність. З іншого — все, що увійшло до проєкту, свідомо надали самі учасники подій. І тут якраз принципова різниця між цим підходом і класичним фотодокументуванням. Якби я знімав їх сам, я міг би ставити навідні запитання, підводити до певних відповідей і формувати потрібний мені образ. Тут усе навпаки: учасники мали повну свободу — що показати, що розповісти, що довірити мені й глядачам, а що залишити при собі.
Водночас усі учасники від початку розуміли, що проєкт буде публічним — виставки, книга, широкий загал. Тобто рішення про участь було для кожного усвідомленим. Тому, мабуть, найточніше це можна сформулювати так: межу між приватним і публічним у цьому проєкті визначав не я, а самі герої — вони були власними редакторами своєї історії.
Як змінювалося ваше сприйняття війни під час роботи над проєктом і чи вплинуло це на ваш підхід до фотографії загалом?
Цей проєкт дуже сильно вразив мене, причому як у хорошому сенсі, так і в болючому. З одного боку, у цих фотографіях я побачив багато оптимізму. Ми звикли до жорсткої картинки — у репортажах, новинах, роботах фотодокументалістів. Тут цього немає: немає бойових дій чи переважно негативних сюжетів — натомість є настрій, мрії, думки, побут. І це якраз пояснює, чому так важливо було показати війну очима самих військових: ти бачиш живих людей, а не лише солдатів.
Але без трагедії не обійшлося. У проєкті є кілька історій про загибель побратимів — і це створює сильний контраст. Ти отримуєш одночасно кілька плівок, листів, артефактів: в одних тепло, оптимізм, якісь особисті дрібниці. А в інших читаєш про загибель побратима, бачиш фотографії з похорону, почесну ходу з прапорами — і це миттєво приземлює. У сотий, тисячний раз нагадує про жахливу реальність і про те, якою ціною українці виборюють свободу.
Щодо мого підходу до фотографії — я поки не можу сказати, як саме цей проєкт його змінив. Після завершення зйомки я ще нічого не знімав: зараз повністю занурений у виставкову та книжкову діяльність навколо нього. Можливо, це взагалі буде єдиний такий проєкт у моїй кар’єрі, а може й ні — побачимо. Я завжди шукаю нові підходи й форми для себе і поки не до кінця розумію, в якому напрямі рухатися далі.
Ви вже показували проєкт у Нью-Йорку, Копенгагені та в Україні. Як він трансформується під час цих публічних презентацій і чи плануєте ви розвивати його надалі?
Проєкт уже було представлено в Нью-Йорку, Вашингтоні та Черкасах. Зараз триває велика виставка в Копенгагені у співпраці з Kyiv Independent та Ukraine House in Denmark, а також експозиція в «Єрмілов Центрі» в Харкові. На 2026 рік заплановано ще низку показів в Україні та за кордоном. Зокрема, участь у групових проєктах і фестивалях в Афінах і Стокгольмі, а також персональні виставки в Запоріжжі, Дніпрі, Києві, Одесі, Будапешті та інших містах.
Для мене однаково важливо показувати проєкт і вдома, і за кордоном. В Україні – тому що, на жаль, частина людей хоче не помічати війну, робити вигляд, що вона їх не стосується. Я вважаю важливим нагадувати, що війна триває. За кордоном це окрема місія: спостерігати за реакцією людей, доносити до них реальність того, що відбувається в Україні.
Цікаво, що завдяки багатошаровості проєкту — фотографії, листи, артефакти, негативи, контрольні відбитки — форму подання можна постійно варіювати, залежно від простору та контексту. Кожну виставку ми адаптуємо під конкретне місце: змінюються розміри робіт, спосіб експонування об’єктів і листів.
В останніх виставках додалася відеоінсталяція — більша добірка фотографій, яку фізично неможливо розмістити на стінах, змонтована разом з архівними відео від самих учасників. Усе це перемішується в єдине візуальне висловлювання.
Проєкт живе і розвивається, і я активно ним займаюся, бо вважаю це важливим.
Також може бути цікаво: Армійський маркетинг нового рівня