Все почалося з того, що я потрапила в Pink
Тоді великою популярністю користувався формат особистих колонок, і Pink якраз шукав автора — для цього оголосили конкурс. Я відправила текст про післяпологовий секс – те, що спало тоді на думку. Я дуже не люблю посередність у текстах і в мистецтві загалом. Мені складно вигадувати історії, складати сюжет у голові, тому вирішила – якщо писати, то про те, що думаю. Для мене все письменництво – вихід із зони комфорту.
Для мене все письменництво – вихід із зони комфорту
Мені запропонували стати головною редакторкою друку – і хоч я збиралась у декрет, зрозуміла, що така можливість випадає не часто
Це було якраз через три місяці після народження Томаша (старшого сина Валерії — ред.). Почалась жорстка післяпологова депресія, було дуже важко сидіти вдома з дитиною, і я рятувалась текстами.
Раніше я працювала на доволі нудній роботі у транспортній компанії з усіма можливими офісними кліше – штрафи за запізнення, заборона бути на обіді на п’ять хвилин довше. О 17:55 ти сидів із зібраними речами в очікуванні, коли вже можна піти.
Все стало на свої місця, коли я офіційно дозволила собі розслабитись і робити те, що мені подобається – писати. Батьки заперечують, але, здається, вони відмовляли мене вступати на журналістику. З дитинства я мала бути юристом – такою собі дівчиною в костюмі. Бабуся мені завжди казала: “От будеш у костюмі — навколо будуть такі ж чоловіки”. Щоб бабуся не ображалася, я все ж одружилася з юристом, але самій у костюмі жити не довелося.
Зі своїм текстом для конкурсу в Pink я опинилася в колі щасливчиків, яким відповіли. Це стало для мене суперпоштовхом – особиста колонка. Я написала у приватні повідомлення Уляні Бойко (тодішній головній редакторці Pink — ред.), напросилася на зустріч, сказала, що дуже хочу працювати та виконуватиму все, що доручать. Зустріч відбулась, Уляна прочитала декілька моїх текстів, але до штату взяли не мене, а іншу дівчину — Юлію Дідик. Це кумедна ситуація, бо зараз ми працюємо разом: вона — випускова редакторка, а я – головна.
Можливо, тоді мене не взяли до штату, бо я не могла приходити в офіс на повний робочий день. Проте я дуже багато писала, пропонувала ідеї, була впертою, завзятою, і з часом все одно просочилась у редакцію. Вела соцмережі Pink, стала помічницею PR-менеджера, допомагала з організацією івентів, виконувала завдання по L’Officiel Україна. Згодом, через особисті причини я пішла, але мене покликали назад – уже головною редакторкою сайту. З того моменту я серйозно закріпилася в офісі.
Коли народилася Емма (молодша донька Валерії — ред.), хотілося трохи побути в декреті, проте навіть з реанімації я вимушена була писати повідомлення. Тоді ж мені запропонували стати головною редакторкою друку – і хоч я збиралась у декрет, зрозуміла, що така можливість випадає не часто.
На посаді головреда виявилися свої складнощі, тому що до цього я не працювала з друком, лише іноді писала статті. Найбільшою складністю стала робота з командою. До мене головною редакторкою була Наталя Мирошниченко, а вона працювала в журналі 6 років, він був її дитиною. Це потрібно розуміти.
Спершу до мене ставилися як до молодої-зеленої – “куди воно лізе”. На Дні народження Pink оголосили, що мене призначають головною редакторкою, і того ж дня частина людей з команди звільнилися. На мою першу планерку багато хто просто не прийшов. Я, звісно, удавала, що все в порядку, але зараз не соромлюся говорити про це – мені дійсно було важко. Потрібно було перебудувати розуміння верстки, уявлення, що таке Pink, і як все має працювати далі.
Перше, що ми з командою зробили в друці, після мого призначення – зняли на подвійну обкладинку блогерів Ріту Мурадову і Машу Тимошенко.
Надійшло багато відгуків, що це круто, незвично – в Україні до того ніхто не наважувався розмістити на обкладинці не зірку шоубізнесу і не розпіареного героя. Мені було стратегічно важливо показати, що журнал не залишається тільки в друці. Кортіло діджиталізувати його, особливо після посади головреда сайту.
Я хотіла зменшити кількість плашок і подіумних луків. Ми одразу заборонили деякі формати рекламних текстів, прибрали сторінки «promotion» і почали робити лише нативну рекламу. Наш журнал статичний, і його обсяг не залежить від відсотка реклами. Якщо є необхідність додати шпальту чи сторінку – це має себе окупити та ще трохи заробити, проте за рік такої потреби не виникало.
Статичний – це також про зміст. У нас є основні рубрики, що переходять з номера в номер – мода, краса, тексти “А почитати”. Ми змінюємо обсяг залежно від героя на обкладинці, але це рідко хто помічає. Так, з Ірою Горбачовою у нас було 11 сторінок, хоча зазвичай – десь 5-6.
На обкладинки я люблю знімати чоловіків.
Не розумію, чому на обкладинках жіночих журналів завжди мають бути жінки. Для мене головне – цікавий герой. На жаль чи на щастя, нас ніхто не контролює, як це буває у франшизних журналах. Ми ні з ким нічого не затверджуємо.
Обкладинка з Ірою Горбачовою – окрема історія, яка стала своєрідною реінкарнацією після мого рішення піти. Я довго носила ідею обкладинки, проте все склалось тоді, коли мало скластись. Ми попередньо домовлялися з Ірою, зібрали речі, визначили дату зйомки, а виявилось, що весь цей час обговорювали локацію, таймінг і адресу, які збіглися з московськими. Іра приїхала на зйомку в Москві, а ми – в Києві. Взагалі не зрозуміло, як таке сталось. Ми це усвідомили вранці, коли зібрались на зйомку, і менеджер Іри пише: “Чекайте, ви що, у Києві?”, а ми: “Нуу, так”.
Тоді ми зняли іншого героя на обкладинку, але дуже засмутились. Більше за нас засмутились лише бренди, які шили одяг спеціально для Іри. Зрештою, класно, що все сталося, коли сталося — саме у вересневому номері, саме зараз, у Києві.
Це моя улюблена обкладинка. Хоча, мені навіть не стільки обкладинка, скільки загалом подобаються зйомка, інтерв’ю. Для мене це була одна з приємних співпраць, бо це перша артистка, яка погодилася працювати без макіяжу. В Україні ми поки таких не зустрічали.
Під час роботи з героями та героїнями ми щоразу намагаємось не використовувати фотошоп і макіяж. Але я не вважаю, що так повинно бути завжди – у глянці має залишатись своєрідна магія шоу.
Не розумію, чому на обкладинках жіночих журналів завжди мають бути жінки. Для мене головне – цікавий герой
Нещодавно я анонсувала, що залишаю пост головного редактора журналу.
Я вирішила піти з особистих причин, через плани своєї сім’ї, але вони змінилися, до того ж, ми не знайшли головреда. Були класні люди, але ні я, ні керівництво не розуміли, хто це може бути на даному етапі. Є історія, коли випусковий редактор стає головним, проте Юля (Дідик — ред.) не готова до цього. Ми працюємо в тандемі, і їй так зручніше. Згодом в родині ми вирішили, що поки буде так, тому я залишаюсь головною редакторкою, і ми не шукаємо мені заміну.
Сьогодні над журналом працюють дві редакторки — я і Юля, є б’юті та фешн-редакторки, але вони відповідають лише за свої рубрики, штатні дизайнер, фотограф, стиліст. Мені важко брати когось “зі сторони”, тому що команда, з якою ми завжди працюємо разом – це Варвара Барто та Оля Войченко. Я не хотіла б відходити кудись від цієї команди. Піар відділ — це дві людини. Є ще автори — фрілансери. Чесно, зараз дуже важко знайти гарного автора, і я не можу стверджувати, що задоволена нашими на всі 100%. Немає універсального автора, який може написати про все. Загалом, це дівчина, котра класно пише про фешн, або дівчина, котра чудово пише релізи. Такого, щоб я була закохана в класного автора – ще не знайшла.
Першу половину місяця ми активно напрацьовуємо контент:
Знімаємо, пишемо інтерв’ю, домовляємось про якийсь промоушен і т.д. Останні тиждень-півтора перед здачею проходять в офісі – усе збирається в одне ціле. Там я часто сиджу з дизайнером – змінюю кольори сторінок, шрифтів. Коли все готово до друку, випускова редакторка формує book, який відправляється всім у видавництві. Кожен затверджує свою сторінку: якщо ти менеджер з продажу – відповідаєш за макет та піар матеріал бренду, з яким домовлявся.
Розважливі журнали працюють на місяць наперед, але ми так не робимо. Здали в друк 23-24 числа, і вже за тиждень новий випуск на прилавках. Перевага в тому, що так ми можемо захопити ще якусь новину.
Pink продається по всій Україні тиражем у 70 тис. – у кіосках “Преса” і магазинах продуктів. Охоплюємо всю територію, але в основному журнал купують у Києві та містах-мільйонниках. Цільова аудиторія Pink зараз – дівчата 25-37 років. Раніше були молодші, проте вони виросли разом з журналом.
Раз на місяць у нас проходять “літучки”, на яких присутні всі, у тому числі й відділ продажів. Там всі розуміють, що взагалі коїться, дізнаються тематику номеру, щоб знати, які послуги продавати. У видавничому домі є певний розподіл відділу продажів: хтось відповідальний за L’Officiel Україна, хтось — за Pink, хтось — за XXL і т.д. Буває, що на зустрічі з клієнтом розумієш – Pink зайшов би їм краще, ніж L’Officiel, і тоді можеш запропонувати.
Pink продається по всій Україні тиражем у 70 тис. – у кіосках “Преса” і магазинах продуктів
Різниця між двома жіночими виданнями одного видавничого дому Pink та L’Officiel – цільова аудиторія, її вік і заможність.
L’Officiel Україна – люди трохи старшого віку і сегменту «люкс». Pink – це масмаркет, у цьому його особливість – гарного масмаркету дуже мало. Звісно, іноді ми страждаємо від того, що доводиться робити зовсім “попсові” теми, і бувають клієнти, які не хочуть занадто креативити.
Загалом у Pink та L’Officiel практично ніколи не буває перехрещення по темах, брендах, клієнтах, навіть віжуалу. І хоч я зараз працюю з обома виданнями, Pink мені ближчий. Я хочу, щоб він був таким собі I-D Magazine на мінімалках.
У подальшому в мене є кілька героїв, яких я хочу зняти, і вони досить складні.
Після Горбачової у мене новий виклик – поки не можу розповісти, хто це. І в цілому у Pink будуть зміни, про які, на жаль, я теж зараз говорити не можу.
У жовтні на обкладинці Pianoбой – теж дуже цікавий герой. Кардинальні реформи проводити не збираємось, але ми змінили дизайн. У вересневому почали, у жовтневому він змінився ще більше: ми додали кольорових сторінок, використовуємо більше одного шрифту.
У жовтневому номері ми зробили дуже сильний проєкт з онкохворими дітьми. До того ми робили проєкти з жінками з інвалідністю, публікували фотопроєкт Діани Андруник, ще був соціальний проект Кураж Базару «Будь любим», проєкт, де ми підтримували ЛГБТ, і в кадрі цілувались хлопці. Треба розуміти, що ми не штампуємо це через хайп. Ми реально дуже хвилюємось, і коли проєкт виходить, переживаємо кілька війн всередині команди. Ми дуже сильно пішли у соціальні теми і не збираємось припиняти, але зараз кортить додати виданню трохи легкості.
Фото: Юлія Василега